Моє покоління зростало на простому пропагандистському штампі – «аби не було війни». Натомість цим виправдовували нові війни. Не завжди вони були явними та масштабними, адже не йшлося про бойові дії, подібні до Першої та Другої світових війн. Більшість населення не бачила й не чула вибухів снарядів та бомб, не знала, що таке лінія фронту, окопи, болото, холод та обстріли. Не знали й багато іншого, що асоціювалося з війною. Люди, котрі жили в Радянському Союзі після Другої світової війни, усі негаразди виправдовували тим, що ми найбільше постраждали від війни. Якби не війна, то ми б… І далі фантазія несла кожного у свій вир, не помічаючи того, що їхня країна, майже без перепочинку, після 1945 року вела багато війн, а життя населення не надто покращилося опісля. Принаймні електрифікація сіл була завершена лише на початку 1960-х років. Про водогін із каналізацією та газ в оселях взагалі не йшлося. І це тоді, коли переможена Німеччина, навіть розділена союзниками на окупаційні зони, жила набагато краще. А позаочі влади більшість обговорювала трофейні дрібнички та побачене в тій Європі. Але всі, як якусь мантру, повторювали «аби не було війни» й погоджувалися, що війна змінила їхній світ.
Транзитна територія перманентної війни
Перші романтики ще наприкінці XVIII століття, споглядаючи Французьку революцію, дискутували про те, чи зміни у світі потрібно проводити революційно, чи еволюційно. Натхненні природою та тим, що відбувалось у Франції, вони поділялися на Вулканістів та Нептуністів. Перші вважали, що все постає з катастроф, подібних до виверження вулканів чи землетрусів, натомість другі стверджували, що вода та осад є головною силою, – адже повільний геологічний процес творить гори, мінерали й землю. Вічний вибір людства: сорок років у пустелі чи швидкі зміни з невідомими наслідками. Повільні зміни й реформування методом маленьких кроків чи рубання голів на гільйотині. Поступове зростання добробуту, подібне на дозрівання рослин і дорослішання людей і тварини у природі, чи миттєвий результат, як наслідок перемоги й пограбування під час війни. Прокляті дилеми. Війна виглядала в цих дискусіях як просте рішення.
Битва при Саламіні – один з епізодів греко-перських воєн, що стався у вересні 480 року до нашої ери. Картина Вільгельма фон Каульбаха, 1868
Війна завжди була притаманна людству. Усі наші знання з писемної історії пов’язані з війнами. Хід будь-якої національної історії неможливий без війн. Вони – чи не основа наших уявлень про давнє та славне минуле. Перші писемні згадки про території нашої країни походять із книжки «Мельпомена» Геродота, у якій він описує скіфсько-перську війну. Мельпомену вважали музою трагедії та співу, що ще більше підкреслює її поєднання з війною. Але тут вибір Геродота був, мабуть, випадковим, з огляду на те, що вся його праця присвячена історії греко-перських війн та опису країв, де вони відбувалися. І кожна з книг має свою музу-назву. Що ж, вийшло так, що вперше світ давньогрецькою саме в контексті війни дізнався про степи Північного Причорномор’я, де сьогодні українські військові збивають іранські дрони.
Римська імперія на піку своєї могутності контролювала частину цієї території, що входила до провінції Мезія. Згодом вона була поділена надвоє, і територія від дельти Дунаю й аж до Дніпра перебувала у складі Нижньої Мезії. Тут також не обійшлося без війн. Тоді і в подальші століття українські степи стали своєрідним коридором, через який проходили один за одним скіфи, сармати, гуни, авари, болгари, угри, печеніги. І вже інша імперія, зі столицею в Константинополі, що володіла причорноморськими територіями, мала з ними справи. І зазвичай ішлося про конфлікти, що вирішувалися силою, й імперія вважалася непереможною, допоки не зустрічала щось нове та незвідане для себе. Майже як тепер.
Загарбання та мирне підпорядкування
У нашій історії, що стосується вже середнього Подніпров’я і де вже Київ стає головним містом, війни стають основою для розуміння політичних подій нового утворення, що з’явиться у другій половині IX століття під назвою Русь. Саме війни сформували той образ Русі, який ми засвоюємо зі шкільних підручників, – найбільшої середньовічної держави в Європі. Але чи цей образ відповідав тогочасним реаліям? Ні. Ми настільки захоплені цими описами походів київських князів у Подунав’я, Поволжя та на Каспій, що якось не даємо собі часу, аби зупинитись і спробувати все це осмислити. А що було окрім цих походів? Що ми знаємо про мирне життя? Війна дуже пришвидшує час в історії. Вона й перебирає всю увагу на себе.
Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні
В історіях, які ми знаємо уривками з літописів, війни традиційно розглядають як конфлікти між двома або кількома сторонами. Так було з часу боротьби за Київ між першими скандинавськими вождями та їхніми спробами пограбувати Константинополь. Барвистий опис «Повісті временних літ» має мало спільного з реальністю, але дає підстави «пишатися» та возвеличувати тих давніх князів. Їхню справу продовжили сини київського князя Володимира – того, що приніс християнство на ці землі. Вони, як і більшість нащадків кожного володаря, змагалися за батькову спадщину. Цим продовжували займатися вже їхні сини, онуки та правнуки. Війни за владу, де головним призом був великокнязівський престол у Києві, були неодмінним атрибутом чи не весь час, якщо читати наші найдавніші літописи. Подібно й сьогодні Україна як незалежна держава майже третину своєї новітньої історії веде війну. Це дуже багато, як на життя одного покоління.
Князь Олег біля воріт Константинополя. Сторінка Повісті минулих літ з Радзивіллівського літопису XV ст.
У цих давніх війнах за Київ викристалізувалося кілька центрів, що змогли об’єднати довкола себе значні території, і вже не таким важливим ставав омріяний престол на схилах Дніпра, як істотним залишалося збереження власного центру – у Чернігові, Володимирі, Галичі. Навіть те, що в нашій історіографічній та вже й історичній традиції представляється як важлива віха історії – утворення Галицького-Волинського князівства на початку XIII століття – було результатом воєнних дій волинського князя Романа Мстиславовича проти Галицького князівства. Без розуміння цього складно уявити, як добровільно могло статися подібне об’єднання в той час.
Галицько-Волинське князівство мало б стати найбільшою з держав, створених нащадками Рюрика. Натомість війни й боротьба за спадок Романа, поява монголів і програні битви лише підтвердили правило: власна безпека та недоторканість влади й території неможливі без війська та війн. Власне, тому і степова імперія нащадків Чингісхана, що в XIV столітті трансформувалася в Золоту Орду, тримала у своєрідному тонусі всіх, хто був поруч. І це тривало б і надалі, допоки осіле землеробське населення рушило з експансією на схід. Цей процес розпочало маленьке князівство, що гордовито називало себе Великим князівством Литовським. Як і сьогодні, військова допомога Литви Україні є однією з найбільших, якщо перерахувати у співвідношенні до кількості населення та розміру економіки.
Читайте також: Покликання варяга. Чому Вільгельма Габсбурґа розглядали, як «чужоземного королевича» для України
Натомість упродовж другої половини XIV – першої половини XV століть Великому князівству Литовському вдалося підпорядкувати своїй владі величезну територію, ставши найбільшою державою тогочасної Європи – майже імперією. У нашій історії містифікована подія про перемогу під Синіми Водами створила своєрідний міф про м’яку силу Ґедиміновичів. Історію пишуть переможці. І хоча в литовських літописах, що писались у XVI столітті, є історії і про поразки, як битва Вітовта на річці Ворскла, здебільшого в цих текстах ішлося про «мирне» підпорядкування величезних територій у південно-східній частині тогочасної Європи.
Битва на Ворсклі. Мініатюра з Лицевого літописного зводу, друга половина XVI ст.
Іншим претендентам на спадщину Рюриковичів так не пощастило зі сприйняттям тих, хто творив українську модерну історичну науку. Їхні військові походи надто різко відрізнялися в оцінці й подальшому сприйнятті в нашій історії – загарбання, окупація, покатоличення та позбавлення власності місцевого боярства. Польське королівство, що від середини XIV cтоліття захопило південну частину земель Руського королівства, врешті-решт утвердилося на цій території за допомогою династичного шлюбу та військової допомоги Великого князівства Литовського. А ще була Орда, яка внаслідок пандемії та боротьби за владу між багатьма претендентами розпалася на кілька частин, одна з яких у середині XV століття утворила власну державу Кримський Ханат. Їхнє сприйняття в нашій історії є лише негативним і завжди крізь призму війни, загарбницьких походів, де головною метою був ясир – раби для подальшого продажу на невільницьких ринках.
Війна в пізньому середньовіччі та ранньомодерному часі була чи не основною чеснотою доброго володаря. Власне, завдяки перемогам король чи великий князь могли отримати своє місце на добру пам’ять і славу у хроніках та літописах, що дійшли до нашого часу. Усі люблять переможців. Війни, що точилися від другої половини XIV століття, в нашій історії відображені доволі вибірково. І це радше не війни, а певні спалахи, пов’язані з переможними битвами. Такими подіями були Ґрюнвальдська битва в 1410 році та битва на Орші в 1514 році. Якщо в першій із них брали участь земські хоругви чи не з усіх земель, що нині перебувають у межах сучасної України, то друга відбилася в пам’яті тим, що головним автором цієї перемоги був князь Василь Острозький. Битву він виграв, але сама війна, яку вели Велике князівство Литовське та Велике князівство Московське, була виграна московським володарем. Інші війни, де в тій чи тій мірі можна побачити те, що історики називають «українським» слідом, не сприймалися своїми. Натомість свої війни були тут, на землях Середнього Подніпров’я та Поділля, де головним супротивником були Кримський Ханат та Османська імперія.
Грюнвальдська битва. Картина Яна Матейка, 1878
Ці дві держави від середини XV століття стали основним військовим супротивником у нашій історії. І якщо війни між ними та Польським королівством і Великим князівством Литовським були не частими, а то й навіть украй рідкими, то набіги татарських загонів за здобиччю стали постійним явищем і тривали з більшою чи меншою інтенсивністю ледь не до часу ліквідації Ханату як держави. Звісно, що у відповідь були дії збройних загонів, як державних, так і приватних.
Козацькі війни й імперські плани
Великий східний фронтир, що проходив територією сучасної України, був постійно в русі, і тисячі вояків змагались у вправності оволодіння військовим мистецтвом. І саме тут, на великому кордоні, виникає козацтво, яке в нашій, українській історії від другої половини XVI століття стає чи не основною лінією нарації. І ця нарація, звісно, є мілітарною. Іронія історії полягає ще й у тому, що сьогодні кримські татари, громадяни України, воюють за відновлення територіальної цілісності нашої держави, а специфічна асиметрична політика Туреччини дозволяє нам мати сучасні засоби ведення війни.
Читайте також: Від ігнорування до упокорення. Як Україна боролася за Крим сто років тому
Залученість козацтва до воєнних кампаній Речі Посполитої сприяло тому, що частина з них отримали офіційне визнання. Впис до реєстру, платня, хоругва, печатка, литаври – усе це створювало образ, що згодом став основою формування уявлень про власну окремішність та винятковість. Інша частина козацтва, що не була інституалізована й перебувала або на Січі, або ставала козаками на певний час, являла собою дуже строкату групу, головною метою якої була здобич. Обидві ці групи хоч і доволі прохолодно ставились одне до одного, але у виняткових обставинах, як, наприклад, війна з Османською імперією 1621 року, могли створювати потужні військові угруповання, чисельність яких перевищувала 40 тисяч осіб. А це було більше, ніж те військо, що Річ Посполита мала в мирний час. Ця мілітаризація, що повільно, усе XVI та перші десятиліття XVII століття наростала на землях Подніпров’я, вибухнула в 1648 році.
Микола Самокиш «Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким»
Від цього часу війна стає повсякденням для кількох поколінь на розлогій території, що, мабуть, покривала би більшу частину сучасної України. Саме війни, військові кампанії та битви стають визначальними у формуванні історичного образу нашого минулого. Війни виносять на перші місяця тих, хто веде війська, хто перемагає в битвах, хто зазнає дошкульних поразок і тих, хто сотнями тисяч ідуть за своїми очільниками – Богданом Хмельницьким, Іваном Виговським, Петром Дорошенком. Метою козацьких гетьманів було спочатку визнання прав та привілеїв, а згодом уже статусу в тогочасному суспільстві, і за цими діями дуже швидко з’явилися проєкти власної окремішності, що сформували стійку основу уявлень про наше минуле. Без війн вони були б цілковито іншими. Але на початку XVIII століття усе це утворило величезний вузол, розплутати якого не зміг навіть такий досвідчений та вправний політик, як Іван Мазепа.
Війна, що розпочалася на далекій півночі й де московський цар Пьотр воював зі шведським королем Карлом XII, дійшла й до українських широт. Союз Мазепи та Карла призвів до однієї з найвідоміших битв на території України, коли в 1709 році під Полтавою король і гетьман програли. Ця поразка дивним чином породила один із найцікавіших історико-правових документів у нашій історії, знаний як «Конституція Пилипа Орлика». Принаймні в ньому козацькі, цілковито військові уявлення про форму держави набули певного оформлення. Вона так і залишилася лише проєктом для невеликої групи політичних емігрантів, що сподівалися тріумфально повернутися й відродити славу Війська Запорозького. Тим часом козаки, що залишилися на лівому березі Дніпра, поступово втрачали свої права та вольності, аби наприкінці бурхливого XVIII століття стати лише підданими та кріпаками в Російській імперії. І це після кількох війн, у яких вони брали участь і в результаті яких Кримський Ханат було ліквідовано, а Османська імперія відійшла з північного узбережжя Чорного моря. Видавалося, що війнам уже немає місця на цій землі. Адже ті, проти кого воювали впродовж чи не більшої частини осяжної за писемними джерелами історії, перестали існувати як політичний фактор. Звісно, у імперії були свої плани.
«Рейтан – Занепад Польщі». Картина Яна Матейка, присвячена подіям на сеймі 1773 року, коли шляхтич Тадеуш Рейтан намагався не допустити розділу Речі Посполитої
Дві імперії, Російська та Австрійська, що поділили спадок Речі Посполитої наприкінці XVIII cтоліття, отримали величезні частки територій, які тепер складають державу Україна. Російська імперія впродовж XIX століття продовжувала вести війни з не меншою інтенсивністю, ніж раніше, марно сподіваючись отримати головний приз – Константинополь. Одна із цих війн, що ввійшла до історії під назвою Кримська, стала першою війною, яку вели новими засобами: паровий двигун рухав кораблі, електричний струм миттєво передав інформацію по телеграфному кабелю, фотоапарати фіксували події, а десятки кореспондентів безперебійно сповіщали світ про події, що, як видавалося, цікавили всіх. Ця війна, яку Російська імперія програла, стала початком реформ, котрі відкрили шлях модернізації. В іншій імперії війна, хоча формально це було повстання угорців проти династії Габсбурґів, трішки раніше теж запустила реформи, що стали початком політичного формування модерних націй у Центральній Європі. Світ увійшов у добу пари, електрики та швидких змін. Тоді, як і сьогодні, виграє той, хто має технологічну перевагу.
Новітній переділ світу
Перша світова війна, до якої доклалося в тій чи тій мірі чимало учасників, зруйнувала імперії, переформатувала усталений від кінця наполеонівських війн світопорядок та утворила цілу низку нових держав. Ціна цих змін була величезною – мільйони життів. У цьому кривавому вирі й постала перша в модерній історії Українська держава, про яку несміливо мріяла надто мала група національних діячів в обох імперіях до та під час війни, коли вже українці воювали одне проти одного в арміях ворогуючих імперій. Революції мали покласти цьому край. А утворення власної держави в результаті Великої війни дозволило б утілити мрію національних будителів про Соборну Україну від Сяну до Дону. На жаль, ці мрії були надто романтичними, а ні тогочасні політики, за винятком кількох осіб, ні українська нація не готові були воювати та розривати зв’язки з імперією, що в той час швидко перероджувалася й готувалася повернути втрачене.
Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу
Ідея, що розпалювала уяву й надихала, виявилася надто складною до реалізації. Жодна з імперій та конкурентні національні проєкти не бажали ділитися місцем на політичній карті нової Європи. Як і те, що на відміну від своїх західних сусідів, котрі утворювали власні держави, українці не змогли переконати головних переможців Першої світової війни у своїй значущості. Модерні війни вкрай рідко стають переможними без союзників та допомоги. Більшовики, що від кінця 1917 року затято почали свій проєкт творення нової імперії, не бачили Україну як партнера. Натомість дуже добре інтригували й маніпулювали політичними гаслами як для внутрішнього, так і для зовнішнього вжитку. Польські політики мали своє уявлення про майбутнього східного сусіда, і після війни за Львів та спільних дій з українцями проти більшовиків у 1920–1921 роках оформили з останніми новий кордон, що знову ділив, а не об’єднував. Ті українські діячі, що прагнули утвердити Українську Народну Республіку, не мали практично жодних шансів на власну державу за подібних обставин. Вони залишилися самотніми.
Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві у 1917 році.
Низка коротких війн із більшовицькою Росією мала лише один результат – згоду Москви на існування Української Соціалістичної Радянської Республіки. Формально незалежної й керованої українськими більшовиками, але цілком дружньої та лояльної до московських колег. Власне, разом наприкінці 1922 року вони утворять Союз Радянських Соціалістичних Республік, що за наступні менш ніж двадцять років, завдяки війнам із Польщею та Румунією та у згоді з Німеччиною, сформує новий кордон Радянської України.
Друга світова війна, що розпочалася в 1939 році, сформувала Україну (на той час без Криму, що був приєднаний згодом) практично в тих кордонах, у яких вона визнана у світі. Сталінська експансія та війна призвели до того, що більшість етнічних українських земель опинилися в межах однієї держави. Ціна цього була надто великою. Мільйони українців загинули у вирі війни, наслідки якої відчувалися ще багато десятиліть. І хоча війна дала Радянській Україні місце в ООН, що почасти спростило сприйняття незалежності в 1991 році, вона не дала відповіді на питання, про яке всі 1920-ті й 1930-ті роки мріяли українські національні діячі. Незалежність. Сподівання на те, що не здійснене в 1918–1920 роках втілиться під час Другої світової, були марними. Довелося чекати ще 46 років до того, аби Радянський Союз, що вже кровоточив конфліктами, зійшов із політичної сцени історії. Імперії на позір виглядають могутніми, але мають одну властивість – дуже швидко розпадатися.
Радянські солдати готуються до форсування Дніпра, 1943
Незалежність 1991 року видавалася дивом. Дивом, бо ніхто не стріляв у Києві 24 серпня 1991 року. Не було воєнних дій і 1 грудня того року, коли не референдумі, а не в результаті переможної кампанії ми підтвердили свій вибір. Здавалося, що тут історія зробила мирний хід, на відміну від подій у Литві, Грузії, Вірменії, Азербайджані чи Молдові. Мирна незалежність була дивом. Вона не вписувалася в історичні практики. І розпад Югославії, що відбувався майже паралельно, був наочним прикладом застосування сили на воєнних дій. І хоча в 1993 році чехи та словаки розійшлися мирно, ми чомусь тішили себе ілюзіями, що війни більше не буде. Досить. Український рахунок у війнах XX cтоліття був настільки великими, що не було й мови про його продовження в незалежній Україні.
Читайте також: Межі українського світу. Як починалося формування кордонів нашої держави
Сьогодні, з перспективи трьох десятків років існування нашої держави, ми можемо вже бачити власні помилки. Чи не від 24 серпня 1991 року Росія висувала погрози щодо територіальної цілісності держави, підбурюючи сепаратистські рухи в Криму, затягуючи вирішення статусу й поділу Чорноморського флоту, позбавляючи Україну її частки у спадку СРСР, виставляючи перепони в будь-які спроби нової держави знайти своє місце у світі, а разом із тим скуповуючи та руйнуючи промислові підприємства й отруюючи політику своїми агентами. Це теж була війна, війна без пострілів, але не менш небезпечна. І в цій війні ми програвали. Як і у війні на ниві культури.
Кульмінація, попри закони жанру, наставала для нас кілька разів. Адже до 2014 року, коли були окуповані Крим та частини Донецької і Луганської областей, були Тузла у 2003-му, пряме втручання у вибори 2004 року, війна в Грузії 2008 року, Харківські угоди 2010 року та зима 2013–2014 років. Хоча формально ніхто до 2014 року не стріляв і звісно війну не оголошував. Останнього немає й досі. Але ця війна висіла в повітрі.
Леонід Кучма під час спроби Росії захопити острів Тузла у 2003 році
Війна, що розпочалася з окупації Криму та спроби реалізувати традиційний для Москви сценарій маріонеткових псевдодержавок, стала сильним каталізатором українського націєтворення. Без неї ми б ще довго сперечалися про вектори руху країни, ставлення до чужих героїв та, врешті-решт, до мови і власної країни. Ось тільки ціна цьому прозрінню є надто вже високою… Усе як завжди.
Загалом людство погано дає собі раду зі змінами без війн. Кожна з відомих в історії війн, як би вони не називалися, які б не були причини їхнього початку, завжди змінювала світ та людей, навіть якщо люди цього не помічали. Звісно, заклик до справедливої війни (bellum iustum) був і лишається наріжним каменем будь-якої пропаганди. Завжди знайдеться достатня кількість людей, що будуть виправдовувати війну. «Карфаген має бути зруйнований» (Carthago delenda est), – як буцімто постійно наголошував Катон-старший. «Єрусалим має бути нашим», – було і є гаслом від першого хрестового походу з кінця XI століття й до сьогоднішнього дня. Незважаючи на те, хто його проголошує. Змінюються дійові особи, але сенс гасла незмінний. І так уже майже тисячу років. «На Берлін» було метою Сталіна в 1944–1945 роках. І кілька мільйонів жертв було покладено задля цієї мети однієї людини. Подібних прикладів ніколи не бракувало і, мабуть, не бракуватиме людству. Якщо спробувати вкласти всі ці вислови в голову російському президентові, то в його світосприйнятті вийде цілком логічна послідовність «Київ має бути зруйнований», де під Києвом більше розумілося не місто, а влада. А вже «Київ має бути нашим» та «На Київ» стають своєрідною екзистенційною метою та дороговказом. Які, звісно, без війни ніяк не реалізувати.
Читайте також: Непокора забуттю
Із нашого, українського погляду, це виклик самому існуванню і України, і української нації. І сучасна війна, що розпочалася не 24 лютого 2022 року, а і лютому 2014-го, є фундаментальним елементом у формуванні Української Держави та української нації. Ми надто довго ходили по колу свого історичного шляху, як це було протягом минулих 30 років, шукаючи себе та наслідуючи наших попередників у їхніх компромісах із Росією. Видається, що ця війна таки створила модерну українську націю.