Народжені в помсті

ut.net.ua
12 Червня 2009, 00:00

 

На фото: похорон міністра Броніслава Пєрацького
 
Події червня 1934 року не описані історичною літературою, про них не знято жодного документального фільму, лише побіжно згадують здійснений тоді акт помсти ОУН за польську політику пацифікації українських сіл у шкільних підручниках. А між тим він спонукав українців і поляків до значних світоглядних змін. Стало зрозуміло: нація, яка так відчайдушно обороняється, складає більше ніж екзамен на зрілість – вона заявляє про своє існування.
 
Варшавський замах
 
15 червня 1934 року в центрі Варшави бойовик Організації Українських Націоналістів (ОУН) з пістолета розстрілює міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Після цього він без особливих пригод утікає з місця кривавої події, дістається Галичини, а вже звідти його переправляють до далекої Аргентини. Хоча ця подія не стала найрезонанснішою за два десятиліття існування Польської держави у міжвоєнний період (1922 року було вбито першого президента Польщі Габріеля Нарутовіча), все ж убивство Пєрацького за своїм задумом та успішністю виконання стало найнахабнішим.
 
Слід зауважити, що завданням Григорія Мацейка-«Гонти» – виконавця атентату – було підірвати себе та міністра, але бомба не спрацювала, і бойовик скористався запасним варіантом – пістолетом. Залишки вибухівки привели до хімічної лабораторії українських націоналістів, яка розташовувалася у Кракові. Дещо раніше у Празі чеська поліція випадково натрапила на архів ОУН, який був у головного канцеляриста Омеляна Сеника. «Архів Сеника» було передано польській поліції, і вже напередодні варшавського вбивства у Львові було проведено масові арешти, внаслідок яких більшість членів Крайового проводу ОУН разом із провідником Степаном Бандерою опинилися за ґратами. За кілька днів на території Німеччини було арештовано й одного з основних організаторів атентату Миколу Лебедя та його наречену Дарію Гнатківську.
 
Убивство Броніслава Пєрацького було невипадковим – саме він відповідав за «умиротворення», або, як казали поляки, «пацифікацію» українського населення у 1930 році. «Умиротворення» силовими методами було частиною плану примусової полонізації українців. Унаслідок цих подій було знищено майно українських установ, а тисячі громадських активістів зазнали побиття та знущань. Українці не прощали такої кривди. До речі, за рік перед тим бойовик ОУН у Львові вбив радянського дипломата – приводом став Голодомор у Радянській Україні.
 
Береза Картузька
 
Реакція польської влади на вбивство міністра не забарилася – вже не йшлося лише про засудження керівників українського підпілля, а було придумано засіб масового покарання політичних опонентів Польської держави. 17 червня того ж року було підписано розпорядження президента Ігнація Мосціцького про створення концентраційного табору в Березі Картузькій, неподалік невеликого поліського містечка Береза (нині на території Білорусі), у приміщеннях колишнього картезіанського монастиря.
 
Вже після Другої світової війни багато в’язнів Берези, а потім нацистських таборів згадували, що умови перебування у польському концтаборі були важчими, ніж в Аушвіці (Освенцимі). Особливістю Берези було те, що потрапляли сюди не на підставі судового вироку, а лише за рішенням поліції. Такий запобіжний захід офіційно мав тривати три місяці, але в історії концтабору траплялося, що в’язні перебували тут роками. Найвідоміші діячі українського визвольного руху, зокрема такі постаті, як Роман Шухевич і Степан Бандера, свого часу були в’язнями Берези.
 
Утім, хоча концтабір створили саме «завдячуючи» українським на­ціоналістам, «надійний прихисток» тут отримали й представники польської політичної опозиції (передусім против­ники режиму санації, запровадженого з 1926 року: людовці, комуністи тощо). Часом це сприяло польсько-українському порозумінню, принаймні про це свідчить думка провідника польської молодіжної організації «Фаланга» Болеслава П’ясецького, яку він висловив у пресі: «Між поляками є й такі, які заперечують навіть існування української нації. Я мав нагоду в Березі добре пізнати українських націоналістів. І я стверджую: якщо навіть припустити, що української нації ще немає, ця група людей здібна таку націю створити».
 
Листівка із засудженими оунівцями
 
Дві столиці – два процеси
 
Остаточну риску під діяльністю українських націоналістів мали б підвести політичні процеси, які було проведено у столиці Польщі – Варшаві та Галичини – Львові. Процеси «Бандери та товаришів», як їх назвали польські журналісти, викликали резонанс у всій Європі. Лише Акт обвинувачення на Варшавському процесі, складений після тривалого слідства, містив 102 сторінки машинопису, а додані до нього протоколи слідства, повідомлення поліції та інші доказові матеріали утворили 25 томів з приблизно 10 тис. сторінок. 
 
Вирок було зачитано 13 січня 1936 року: Степан Бандера, Микола Лебідь і Ярослав Карпинець – смертна кара із заміною на підставі амністії на довічне ув’язнення, Микола Климишин і Богдан Підгайний – довічне ув’язнення, Дарія Гнатківська – 15 років тюрми, Іван Малюца, Роман Мигаль і Євген Качмарський – по 12 років, ще кілька осіб – по 7–8 ро­­ків. Українська спільнота відреагувала жалобою – на багатьох українських хатах з’явилися чорні стяги. Продовженням Варшавського став процес над керівниками ОУН у Львові. І хоча кількість підсудних збільшилася з 12 до 23 осіб, головні постаті обвинувачення залишилися ті самі. Львівський процес став ще резонанснішим від Варшавського, адже у Львові підсудним офіційно було дозволено свідчити українською мовою (через таку заборону у Варшаві підсудні взагалі мовчали).
 
Користуючись правом останнього слова, Степан Бандера сказав: «Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі й навіть із життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, які кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінує вартість життя своїх членів, дуже цінує…» На Львівському процесі над Бандерою і товаришами 27-річний Крайовий провідник ОУН вдруге за останній рік отримав вирок – довічне ув’язнення. Але те, що здавалося фіналом, виявилося навіть не початком, а потужним провісником глобальних подій. Вже за кілька років світ поринув у вир Другої світової, довічно ув’язнені повернулися до політичної діяльності, а підтримка західними українцями ОУН ще протягом майже двох десятиліть засвідчила живучість ідей та помислів цієї організаці.

[1363]

 
НЕ БАЧИТИ ОЧЕВИДНОГО
Ксавери Прушинскі,
Wiadomości literаckie (№ 50 від 15 грудня 1935 року)

 

Процеси над ОУН навчили поляків слова «українець»
 
«Процес проти українських терористів, що ведеться вже понад три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи… Тепер оце, замість «типів з понурим виглядом», бачимо двох дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо та ясно. «З-під лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали під чотирма псевдонімами бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіра, а по тому дивитися так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть, мабуть, смерть. У найкращому випадку стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодості, ще не перешумілої. Вже тепер повинні б увійти в жили цих людей мертвеччина, завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає…
Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони їй добре служили. Успішно служать вони їй тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про «гайдамаків», сьогодні соромляться того дурного клейма про «понурий вигляд» цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть за допомогою насильства, на околицях польської мови є рівнозначним із поширюванням польськості, зачіплюванням любові до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до Польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та «Україна» є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами Австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом це та «Україна» своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота різниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, і вбивство міністра Пєрацького розтрощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася протягом 17 років».