Від Алжиру до Єгипту, від Сирії до Ємену звучали арабські голоси, сповнені гніву, розпачу, ненависті й інших пасіонарних виявів. А ще в 1980-х, пригадують старші оглядачі, на вулицях волали зовсім інше: «Біррух біддам нафдік йа Саддам» («Духом і кров’ю жертвуємо тобі, о Саддаме», можна було чути й інші імена). Часи змінюються, і, певно, період вождів також добігає кінця. Чи, можливо, вожді переформатовуються і на зміну серйозним державним мужам приходять усміхнені й гламурні, але від того не менш суворі нові диктатори?
Західна політологія вже кілька років поспіль волає про кризу ліберальних демократій. Це так, оскільки частка людства, яка нині мешкає в умовах, далеких від ідеалів свободи, рівності й братерства, збільшується щороку. Чимало «старих демократій» виявляє дедалі авторитарніші тенденції: Freedom House, одна з найстаріших (заснована 1941-го) правозахисних організацій у світі, уже 13-й рік поспіль фіксує падіння рівня політичних прав і громадянських свобод. У тому ж таки 2018-му 68 країн продемонстрували падіння Індексу свободи та лише 50 відзначилися зростанням. Цікаво зауважити інше: у країнах Заходу, так би мовити, «першому світі», ліберальним демократіям загрожує правий популізм — буде це досвід Східної та Центральної Європи з їхньою антимігрантською риторикою (Угорщина, Польща, Австрія) чи Західної із «брексітизмом» Великої Британії, який усе ніяк не дійде до логічного завершення.
Читайте також: Вибори і пастки популізму
У країнах же Латинської Америки, де більшість політичних систем у принципі живилася саме популізмом, а на риториці окремих діячів можна просто-таки захищати дисертації, зазвичай спостерігається «лівий ухил», який, зрештою, є або демократичним (Болівія), або антидемократичним (Венесуела). У будь-якому разі обидві групи країн мають певні ліберальні здобутки, і тому дещо парадоксальним видається на цьому тлі регіон Близького Сходу й Північної Африки, чи — візьмемо ширше — «ісламізований світ». Частина простору, де ліберальних демократій у принципі ніколи не було, та й «демократизація» стала радше якимось контроверсійним поняттям, що викликає в кращому разі гірку посмішку. Водночас чимало дослідників фіксує тут «другу хвилю популізму», яка розпочалася приблизно на початку 2010-х років і має всі шанси посісти своє місце в політичному просторі. Що собою являє популізм в арабському та — ширше — ісламському світі? Це спроба «класичних ісламістів» втримати позиції, певне копіювання Заходу й данина глобальному трампізму чи, можливо, якесь цілком нове явище?
Інші маркери
Для початку варто дещо сказати про тло, на якому цей популізм виявляється. Передусім, попри весь рівень впливу західного політичного дискурсу на східний, термін «популізм» тут не дуже прижився. Звісно, є арабське поняття «шаабавійя», в основі якого лежить слово «шааб» («народ»), але вживається воно стосовно радше західних трендів, ніж якихось політичних рухів в арабському світі. На тлі інших категорій для означення політики, того ж таки «лібералізму» («лібералійя») чи «секуляризму» («ільманійя»), це слово якось узагалі не в тренді, але тому можна дати досить просте пояснення. Сили, які традиційно розглядаються як «популістичні» (різні мусульманські рухи), апелювали радше до поняття «умми», тобто релігійно-політичної спільноти, і лише в новітній час «глобальну ісламську солідарність» змінило якесь регіональне бачення, тобто майбутнє певної групи людей у межах саме територіальних держав. Таким шляхом, наприклад, пішла туніська політична партія «Ан-Нагда» («Відродження»), яка апелювала радше до розбудови конкретно своєї держави й суспільства, а не глобальних перетворень на просторі від Марокко до Індонезії, про які мріяли інші ісламісти. Рашид Ґаннуші (народився 1941-го), один із головних ідеологів «Ан-Нагди», у принципі визнає «територіальні держави» (а саме такими є практично всі арабські країни) як дійсність, що потребує відповідних прескриптів для розвитку. Чи означає це, особливо у світлі того, яким став Туніс після Арабської весни, що така модель «популізму» «реалістичніша». Та й чи популізм то взагалі?
Читайте також: Лукан Вей: «Ідеться не про силу популістів, а про слабкість їхніх опонентів»
Певно, тут варто звернутися до нових осмислень цього явища на Заході, і наразі чи не найцитованішою працею з теорії популізму стала опублікована 2016 року робота професора з Принстонського університету Яна-Вернера Мюллера «Що таке популізм?» («What is Populism?»). Звісно, написана як відповідь на «епоху Трампа», книжка переважно рефлексує щодо західного досвіду, і в цьому світлі ще цікавіше, чи відповідають мюллерівські «маркери популізму» відповідним явищам на ісламському Сході. Наявне, зрозуміло, говоріння «від імені народу», тобто «тихої більшості», яка начебто страждає від корумпованих еліт. Власне, те, що ми чуємо й у нас на кожному кроці у версії: «Вони там собі накрали, а ми тут бідуємо» (хто «вони» й хто «ми» — питання інше). «Антиплюралізм», «лоялізм», «делегітимізація опонентів», «прихильність теорії змови» — усі ці риси можна віднайти не тільки серед різних рухів ісламського спрямування, а й серед керівних режимів. З одного боку, і Саддам, і Каддафі, і Абдель Насер були типовими популістами, а з другого — ситуація, наприклад, із міжконфесійним миром (християнсько-ісламськими відносинами й міжісламськими) була набагато кращою від того, що маємо нині після стількох років важкої боротьби. Та й різні теорії змов, якими живе ісламський світ, можна шукати як серед опозиційних груп, так і серед проурядових лоялістів. Інколи ці «альтернативні геополітичні бачення» видаються смішними тим, для кого авторитетом на багато років став Бжезінський, Гантінґтон і Фукуяма.
Еволюція. Вождів на кшталт Саддама Гусейна в арабському світі сьогодні немає, проте це не зменшує суворість диктаторів, що досі при владі
Однак будьмо щирі: якби років 10 тому хтось сказав, що російський військовий, політичний та економічний вплив стане настільки потужним чи навіть визначальним у Сирії, Ємені й Лівії, такого «аналітика», певно, засміяли б. Американський похід проти «ісламофашизму», що його розпочав Джордж Буш-молодший, а продовжили Обама й Трамп, завершився, окрім «русской весны» в регіоні, ще й посиленням впливу Ірану, який обіцяли ось-ось «розбомбити малою кров’ю». Усе це підживлює різні конспірологічні теорії, показує, що регіон залишається радше об’єктом, ніж суб’єктом впливу, і навіть численні рухи «поміркованого ісламу», які раніше підтримувалися Заходом, нині опинилися в якійсь дивній ситуації. Наприклад, Адміністрація Трампа уже кілька місяців поспіль грозиться визнати терористичною організацію «Брати-мусульмани», і це начебто не без впливу режимів Єгипту й Саудівської Аравії. Попри те що більшість американських аналітиків критикує таку ініціативу, процес уже набув реальних обрисів. І це при тому, що практично весь «поміркований ісламізм» вийшов з ідеології самої організації, яка, незважаючи на всі внутрішні чвари, є впливовою радше завдяки своїй теорії ісламського суспільно-політичного відродження, ніж як розгалужена структура. Певною мірою тут працює антиколоніальна ідеологія, що стояла за появою практично всіх мусульманських держав, та й нині не позбавлена своєї логіки.
Читайте також: Ірина Бекешкіна: «Такої кризи політикуму загалом у нас не було ніколи»
Останніми роками «помірковані мусульмани» взагалі вболівали за демократію, принаймні хрестоматійним у цьому сенсі став досвід Єгипту. З одного боку, на тлі свого попередника Мубарака та сусідів зі Сходу (країн Затоки) новообраний президент Єгипту й один із лідерів «Братів-мусульман» Мухаммад Мурсі (2012–2013) здавався представником нового покоління. Але він, на думку експертів, припустився трьох головних помилок: відмовився «домовлятися» з попередниками, поступився деякими принципами своєї ж програми та, зрештою, обрав підхід організаційного лоялізму для побудови уряду. Фактично, як зазначає відомий єгипетський політолог Ашраф еш-Шеріф, Мухаммад Мурсі та його прихильники взяли на себе всю відповідальність за ситуацію в країні. І це, попри благородну мету, стало політичним самогубством. Натовп, який дав партії Мурсі величезний вотум довіри, став легкою здобиччю в руках «старої влади», яка швидко зорганізувала реванш.
Ресурс «тихої більшості»
Будь-який популізм — чи то західний, чи то східний — живиться певним ресурсом. Конкретно у випадку Єгипту джерелом ресурсу, певно, став Каїр, населення якого вже перевалило за 20 млн, велику частку котрого становлять немісцеві, які приїхали в пошуках кращого життя. Так, це ті люди, що змінюють роботи одну за одною, живуть в орендованих квартирах (часто в далеко не найкращих умовах), долають свою самотність завдяки мережі й, звісно, вимагають швидких змін, адже це ще досить молоді люди. Долучаються до них і представники корінного середнього класу — дуже часто навіть вихідці з відносно заможних родин, особливо жінки, не можуть знайти собі гідного працевлаштування. Завдяки тому, що в мусульманському світі досить швидко зростає освіченість (принаймні абсолютна більшість населення всіх арабських країн уміє читати й писати), дедалі більше людей дістає доступ до інформації. Відповідно режими відповідають на це обмеженнями на інтернет. З’являється й нове покоління релігійних лідерів, які формують ісламський дискурс, альтернативний державному.
Усе це певною мірою відрізняє популізм в арабських країнах від популізму європейського: як зазначає португальська дослідниця Емма Анжарваті, «ісламський популізм» намагається встановити альянс між різними суспільними класами, зберігаючи певні межі, а не апелюючи до якогось спільного знаменника (як це відбувається у ситуації з популізмом західним із його ідеями «цінностей», «етносів», «нації» тощо). Арабською мовою, чесно кажучи, навіть висловити концепт «нації» як такої неможливо. Це буде або «народ» загалом, або «громада» як «Умма», що навіть у світській риториці матиме релігійну конотацію.
Горнило різних ідей
Не варто, утім, забувати про націоналізм в інших частинах мусульманського простору. Саме так, особливо якщо йдеться про найбільшу мусульманську країну у світі — Індонезію. Дуже часто ми чуємо про успіхи індонезійської економіки, Індонезію навіть ставлять у приклад іншим державам регіону (і це за кількості населення 270 млн осіб). Принаймні йдеться про найбільшу економіку ісламського світу, яка входить у топ-20 країн за обсягом номінального валового внутрішнього продукту (ВВП) і навіть випереджає Туреччину й Саудівську Аравію. Проте в рейтингах найзаможніших індонезійців, які щороку публікує Forbes та інші видання, домінують бізнесмени китайського походження, що дає можливість різним мусульманським групам висувати популістичні ідеї. Наприклад, кілька років тому в Індонезії група бізнесменів заснувала цікаве економічне об’єднання «Шаріатська кооперація-212» (Koperasi Syariah 212), покликане забезпечити розвиток мусульманського бізнесу в регіоні передусім із дотриманням відповідних шаріатських норм. Наскільки проект буде успішним, покаже час, а поки що деякі дослідники проводять паралелі з ініціативами вже призабутих арабських соціалістів, тими самими програмами з відродження малого господарства, які колись проводив режим Ахмеда Бен Белли в Алжирі (1963–1965).
.jpg)
Гойдалка. Швидкий перехід влади від однієї групи популістів до іншої часто негативно впливає на добробут жителів Близького Сходу
Взагалі коли йдеться про популізм якихось ісламських рухів в арабському світі чи Ірані, то тут маємо своєрідну ідеологічну суміш, у якій спадщина колишнього соціалізму відіграє значущу роль. Цікаві конотації, наприклад, наявні в назві іранського відомства, яке відповідає за сільське господарство: перською це звучить як «Везарат-е Джагад-е Кешаварзі», тобто Міністерство агрикультурного джихаду. Ідеї, свого часу висловлені як аятоллою Хомейні, так і його наступником Хаменеї, містили своєрідний мікс соціалізму й політичного ісламу, щоправда, «офіційного зразка». Ісламський світ узагалі йшов шляхом, закладеним «батьком сучасного Єгипту» Джамалем Абделем Насером (президентом із 1956-го по 1970-й), який поєднував чітку соціалістичну лінію з необхідністю збереження релігійного консерватизму, нехай навіть і в популістичний спосіб.
Дуже багато нині кажуть і про популізм Партії справедливості та розвитку в Туреччині. Звісно, Ердоганова риторика, як і інших лідерів мусульманського світу, не позбавлена гучних емоційних випадів, проте йдеться саме про ісламський популізм, який асоціюють із «духовним батьком» Ердогана Неджметтіном Ербаканом (1926–2011). Взагалі успіх нинішнього президента Туреччини багато хто сприймає як своєрідний реванш консервативної анатолійської еліти (себто більш «азійських» турків) проти європеїзованих міських еліт, того ж таки Стамбула, який давно став таким собі «блокпостом» для контролю над усією державою. І саме тому Ердоган таки домігся скасування тут місцевих виборів, де його кандидати не набрали відповідної кількості голосів.
Читайте також: Криза представництва
Щоправда, хоч би скільки там було критики на адресу Ердогана як популіста, альтернатив політичній системі, збудованій на гучних заявах як на відповідних межах уявного життєвого простору країни (османізм, політичний іслам, ідея глобального лідерства тощо), фактично немає. Зокрема, формує свою політичну силу колишній прем’єр-міністр і сподвижник Ердогана Ахмет Давутоглу, до того ж у нещодавніх заявах він апелює саме до ісламської перспективи. Нещодавно й інший політик, також виходець із Партії справедливості та розвитку Алі Бабаджан, який виступає з ліберальнішими гаслами, і собі заявив про ідею створення власної партії, але, вочевидь, із потужніших економічних позицій. Що обере турецький народ, певно, залежатиме не лише від внутрішніх, а й від зовнішніх геополітичних розкладів.
Хиткість влади
Постає логічна відповідь: «ісламський світ» (хоч би як скептично нині ставилися до цього терміна), будуть це арабські країни, Іран, Туреччина чи Індонезія, навряд чи переживе якесь глобальне очищення від популізму. Основна маса еліт, котрі в межах цих держав намагаються тримати баланс між власним спокоєм, дружбою із Заходом і відповідно заграванням з ісламськими настроями, мусить шукати якийсь паритет, годуючи «популізмом» відповідні аудиторії. Цікаве інше: чи зможе хтось із популістів, будуть це якісь проісламські чи ліберальніші сили, здобути реальну владу й, ба більше, втриматися. Принаймні досвід Сирії та нещодавно Лівії, де «реалістичний» генерал Хафтар контролює велику частину країни, показує: наскільки швидко популісти десь отримують владу, настільки швидко вони її втрачають. Якісь позиції зберігаються тільки там, де починаються ті самі відомі й в українській політиці «договорняки» з основними місцевими гравцями. Наприклад, помірковані ісламісти з лівійського Уряду національної згоди, які досі спроможні утримати Триполі, уклали досить продуктивний альянс з іншими силами. І це навіть на тлі того, що їхнього опонента Хафтара підтримує Єгипет, КСА, РФ і, судячи з цього, Трамп. Цілком можливо, що вчорашні популісти завтра стануть «реалістами», проте наразі дуже важко собі уявити, щоб хоча б якась із країн регіону повторила успіх популістів європейських. Популізм як жоден інший тренд безпосередньо залежить від своїх кінцевих реципієнтів, тобто конкретних людей. А політичні культури Близького Сходу, які не пережили так званої третьої демократизації 1970-х і 1980-х, залишаються дещо в інших суспільних вимірах.