Наприкінці XVIII століття нижчі прошарки міського населення називали черню. У обох випадках ішлося не лише про бідність, а більше про аутсайдерство цих людей. Становлення індустріальної економіки гнало до міст маси сільського населення, яке відривалося від звичного життєвого укладу, але далеко не всім таланило знайти собі місце в урбаністичному соціумі. Ці люди не були інтегрованими ні в економіку, ні в суспільство, що мало відповідні наслідки. Люмпен існував у світі, сповненому насильства й страждань, а насамперед — безнадії. Усе це породжувало відчуття безпорадності та водночас пекучого ресентименту, тобто ворожості до тих, кого люмпени вважали винуватцями свої негараздів. Відтак люмпен перебував в опозиції до усього суспільства та був вдячною аудиторією будь-яких радикальних демагогів, які обіцяли йому реванш. До того ж реванш цей полягав насамперед в експропріації чужого майна та його перерозподілі на користь «народу». У цьому сенсі люмпени виявилися неабиякими колективістами, хоча самі, як правило, не були здатними до самоорганізації вищого рівня, ніж банда або натовп.
Усе це прямо суперечило капіталістичному етосу, в основі якого лежала впевненість у тому, що особисті зусилля корелюють із винагородою, що старання та працьовитість ведуть до успіху і що ідеал справедливості — це суспільство, яке дає кожному однакові можливості виявити себе. Однак, як писав американський політолог Ірвінґ Крістол, «історія всіх сучасних індустріальних суспільств — це історія поступового перетворення міської черні на народ». Каталізатором цього перетворення були реформи, які здійснювали уряди провідних промислових країн Європи впродовж ХІХ століття. Найяскравіші взірці такої політики пов’язані з іменами німецького райхсканцлера Отто фон Бісмарка та британського прем’єр-міністра Бенджаміна Дізраелі. Через реформи, орієнтовані на широкі верстви робітників, Бісмарка досі вважають творцем «соціальної держави», а про Дізраелі сучасник сказав так: «За п’ять років він зробив для робітників більше, ніж ліберали за п’ятдесят». Результатом цих реформ стала не лише політична інтеграція пролетаріату, який довго вагався щодо свого місця в системі промислового капіталізму, а й призупинення процесу люмпенізації.
Українсько-радянська модель
Власну версію делюмпенізації явили світові й більшовики, хоча в час революції міська чернь була їхнім вірним союзником. Радянська делюмпенізація відбувалася через жорстоку примусову інтеграцію всіх суспільних груп до тоталітарного суспільства. «Тунеядство» та волоцюзтво каралися законом, а будь-які спроби «відірватись від колективу» придушували силою репресивної машини. Звичайно, пасторальна картинка, яку створювала пропаганда, була далекою від дійсності. У СРСР існували й молодіжні вуличні банди, і організована злочинність, і жебрацтво, й усе інше — тільки загнане під спід і огорнуте завісою мовчанки. Але найгіршим було те, що радянська система, присікаючи зовнішні форми люмпенства, культивувала у своїх громадян деякі його риси. Передусім ідеться про відчуття безпорадності, притаманне не лише суспільним низам, а й усім, хто щоденно засвідчував свою залежність від партії, бюрократії, комсомольської організації та інших аватарів усюдисущої та всевладної держави.
Читайте також: Освітня реінтеграція
Якщо класичний люмпен не мав нічого через трагічні обставини свого життя, то СРСР цілеспрямовано будували як суспільство людей без власності, які залежали від державної «милостині» й особистих здібностей до дрібних крадіжок. До того ж радянське суспільство було гірше інтегрованим, аніж можна уявити, зважаючи на взірці тодішньої колективістської пропаганди. Громадянського суспільства, що постало в ході природного поступу, у СРСР не було. Натомість штучні форми соціальної інтеграції приживалися вкрай погано і щойно державний примус зник, вони не змогли зупинити атомізації пострадянських суспільств. Про політичне залучення годі казати — у СРСР можна було говорити лише про залучення до псевдодемократичних ритуалів. Провалилися також спроби прищепити суспільству альтернативний соціалістичний трудовий етос — так само як «соціалістичне змагання» і пропаганда ентузіазму не змогли замінити ринкової конкуренції.
Модель сучасного українського люмпенства сформувалась у ситуації 1990-х — ранніх 2000-х, коли економічна криза запустила процес деформації соціуму. Мільйони громадян утрачали засоби до існування та своє суспільне становище, а звичний спосіб життя і радянський ментальний спадок лише погіршували ситуацію. Породжений кризою ресентимент змусив багатьох пригадати марксистсько-лєнінські ідеологеми й шукати винних в особі «буржуїв» і «дєрьмократів» або ж звернутися до імперського лексикону й обернути свій гнів на «самостійників». Пошук опікунської сили, що поклала б край несправедливості та влаштувала переділ багатств на користь «простих людей», мав національні особливості.
В Україні запит на «сильну руку» виявився заслабким, щоб країна пішла авторитарним шляхом. Натомість сформувався певний компроміс: роль опікуна взяла на себе олігархія, що обіцяла люмпенізованому суспільству «покращення життя вже сьогодні» (звісно, в обмін на неучасть останнього в державних справах).
Люмпенізація відбулася й у царині культури. Міф про СРСР як про «самую читающую страну в мире» перестав існувати разом з самим Радянським Союзом. Це стало очевидним, щойно культурна сфера звільнилася від ідеологічного диктату й замість державних замовлень почала обслуговувати запити широкої публіки. На пострадянському просторі швидко й надовго встановилася гегемонія російського шоу-бізнесу, який провадив агресивну гру на пониження. Пануванню низької культури сприяла також криза культурних інституцій, які перестали отримувати достатньо ресурсів навіть для збереження свого функціоналу. Не кажучи вже про перебудову діяльності відповідно до сучасних стандартів передових країн. Як наслідок, ціле покоління українців — уже в умовах незалежності! — не вбачало жодної культурної цінності в театрах, музеях, книгарнях, філармоніях тощо. Стався й соціальний зсув: освічені, культурні прошарки масово втрачали свій статус і маргіналізувалися. Разом із кризою шкільництва та вищої системи освіти все це призвело до пониження культурного рівня всього суспільства. Зрештою постав вельми специфічний феномен: верстви, які за своїми об’єктивними соціально-економічними властивостями не належали до суспільних низів, масово наверталися саме до низької, люмпенської культури. Певно, найяскравіший приклад — надзвичайна популярність російського блатного шансону. Як породження суто аутсайдерської, антисоціальної субкультури кримінальників, цей жанр завоював багатомільйонну аудиторію, більшість якої становлять звичайні обивателі.
У пошуках виходу
Слід зазначити, що в лексиконі сучасних українських політиків термін «люмпенізація» (чи його нейтральніші відповідники) взагалі відсутній. Поза тим така проблема є й вона не зводиться до бідності чи то пак поганих мистецьких смаків. Люмпенізація у своїй основі — це процес дезінтеграції соціуму, що відбувається на всіх рівнях: економічному, соціальному, громадському, культурному. Зазвичай він протікає малопомітно та мімікрує під «соціальні негаразди», але в кризові моменти завжди дається взнаки. Приміром, навесні 2014 року саме місцеве люмпенство становило основну групу підтримки сепаратистів на Сході та Півдні України. Люмпени — це надійна соціальна база найпримітивнішого популізму, що неодноразово робила свій внесок у блокування нагальних реформаторських рішень. Достатньо згадати, що на земельну реформу наважилася лише ультрапопулістська «команда Зеленського», але пенсійна реформа, схоже, їй не по зубах. Не кажучи вже про те, що люмпенізація — це один з головних чинників деградації людських ресурсів країни, головного капіталу ХХІ століття. Тож делюмпенізація має бути таким самим складником національної гранд-стратегії, як і деколонізація чи деолігархізація. Вочевидь, боротьба з люмпенізацією має відбуватися одночасно у трьох напрямах. Передусім ідеться про комплекс соціально-економічних заходів, основним з яких слід вважати загальний курс України на збагачення, а також збільшення прошарку власників, особливо дрібних і середніх. Бідність не тотожна люмпенству, проте вона є чи не головним фактором ризику, бо саме незаможним верствам найважче опиратися маргіналізації. Підтримка вразливих верств — це цивілізаційна норма, що не підлягає обговоренню. Але підхід до соціальної підтримки як до роздачі милостині слід переглянути. Фінансова допомога мусить бути достатньою, але спрямованою лише на тих, хто справді не здатен про себе подбати. Що ж до решти, то підтримка має відбуватись у формі стимулювання зайнятості. Бо ще й сьогодні держава схильна видавати субсидії тим, хто насправді потребує, наприклад, перекваліфікації. Такий підхід означатиме руйнацію олігархічно-люмпенського консенсусу, і тому видається більшості політиків політичним самогубством. Хоча останнє зовсім не обов’язкове. Свого часу адміністрація Рональда Рейгана при стимулюванні зайнятості зменшила допомогу для 300 тис. американських родин, а 400 тис. родин скасувала її взагалі, але за три роки його переобрали з рекордним результатом, до того ж зокрема й завдяки «синім комірцям».
Читайте також: Реінтеграція до цивільного життя
Другий напрям боротьби з люмпенізацією полягає в стимулюванні будь-яких форм соціального залучення. Що міцніша тканина громадянського суспільства, то сильніша його опірність люмпенізації. Бо інтегрована в соціум людина навіть у ситуації сильної скрути має набагато більше шансів залишитися членом суспільства, не перетворившись на маргінала, аутсайдера. Звісно, на відміну від сфери соціальної політики, держава має тут далеко не всі важелі, оскільки соціальне залучення відбувається значною мірою через такі інститути, як родина, церква тощо. Проте держава може сприяти й громадянській освіті, і впровадженню відповідних інституційних форм, починаючи від ОСББ й до наповнення реальним змістом місцевого самоврядування. До того ж в Україні існують щонайменше дві величезні системи, які по факту працюють на розрив соціальної тканини й гостро потребують реформування. Насамперед це пенітенціарна система, яка вкрай погано виконує функцію перевиховання (рівень рецидивізму в Україні становить понад 30%), зате сприяє остаточній люмпенізації правопорушників. А також інтернатна система, що десятиліттями перетворює сиріт на маргіналів. Хоча реформа деінституалізації триває з 2017 року, але вона ще далека від завершення й постійно перебуває під загрозою зриву.
І нарешті третій напрям стосується заходів у культурній та освітній сферах — саме в цій царині слід боротися з поширенням люмпенської культури. Звісно, така культура є в будь-якому суспільстві і її не можна викорінити жодними засобами. Проте патологія нашого становища полягає в тому, що споживачами низької культури є непропорційно велика частка українського суспільства. Адепти високої, елітарної культури всюди становлять меншість, проте в Україні недостатньо розвинене навіть споживання культурного продукту, орієнтованого на «серединну» аудиторію. Головною причиною цього є дефіцит альтернативної пропозиції, і без дієвої державної підтримки ця пропозиція — принаймні достатньо — не з’явиться. Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут, Держкіно — ці й інші установи є точками опори для культури в процесі її реабілітації. Водночас держава повинна створювати екосистему для розвитку книжкового бізнесу й інших галузей, які мають стати драйверами культурного розвитку. Лише так, шляхом прямого стимулювання, можна створити альтернативний полюс культурного тяжіння, точку збирання масової — але не люмпенської — української культури.
Читайте також: Призабутий злочин
Що ж до освіти, то школа (разом з налагодженими соціальними програмами) — це один з найефективніших інститутів, який дає реальну змогу розривати процес успадкування люмпенізації. Але в політичному сенсі набагато складнішою видається реформа вищої освіти. Теперішня загальнодоступність вищої освіти — це насправді не перевага, а недолік, оскільки в ній своєрідно відтворюється люмпенсько-олігархічний консенсус. Не секрет, що левова частка українських вишів лише імітує надання вищої освіти, що цілком влаштовує люмпенізованих (принаймні в культурному плані) споживачів, які мають майже безперешкодний доступ до заповітних дипломів. Зворотний бік цієї ідилії — фундаментальна дисфункція інституту вищої освіти, який не здатен забезпечувати реального підвищення культурного й освітнього рівня громадян. Але реальна реформа вищої освіти зробить її врешті менш доступною. А тому на цьому шляху доведеться долати спротив не лише з боку чиновників і різних лобістських сил, а й значної частини суспільства, яка щиро обурюватиметься, наприклад, закриттю університетів. Навіть тих, які забезпечують студентам лише закріплення навичок читання й письма.
Отже, у сухому підсумку йдеться про реабілітацію широких верств українського суспільства — про створення умов, за яких вони зможуть перетворитися з «простих людей», на громадян, свідомих своєї гідності, відповідальності та свобод. На тих, для кого олігархічна милостиня — така сама незрозуміла недоречність, як хрипкі балади про «воровскую судьбу».