«Нам просто нікуди вертатися». Як живуть переселенці у львівському модульному містечку

Суспільство
17 Березня 2023, 14:33

Львівське модульне містечко для внутрішньо переміщених осіб ховається за сихівськими торговими центрами й багатоповерхівками. Серед «надцятиповерхових» висоток невеликі будиночки нагадують акуратний трейлер-парк на американський манір, але зі своїм дитячим майданчиком, вилитими бетоном стежками та саджанцями свіжих дерев.

З першого погляду містечко виглядає зовсім незаселеним. Однакові білі будинки стоять зачиненими, законсервованими до літа. Інші – ті, в яких живуть люди, – з відкритими жалюзями, але присутність людей видають лише тіні, що подекуди з’являються у вікнах, та змоклі від дощу велосипеди й дитячі візки на вулицях.

Якщо вже зайти вглиб містечка, видніються змоклі речі на мотузках, які з-під зливи не надто завбачливо забули забрати після прання. У будиночках все однакове – білі коридори мимоволі нагадують лікарню, а двері кімнат із номерами – вхід до лікарняних палат.

«Дівчино, ноги витирайте перед тим, як заходити. Ми коридори тричі на день вимиваємо», – дорікають дві тутешні мешканки за ігнорування вхідних килимків перед загальним коридором.

Переселенці ще в січні заїхали у зимові модулі, але з чистоти та відсутності будь-яких ознак тривалого життя у спільних просторах видається, ніби люди сюди зайшли хіба що кілька днів тому. Відчувається, що мешканці сприймають будинки тимчасовим пунктом.

«Тут проживає понад 700 людей. Всього є вісім будиночків, з них шість житлових, а два ще доробляють. Зимовий варіант зробили двоповерховим, з кухнею та туалетом всередині. Інші три літні будиночки законсервовані», – розповідає адміністратор з відділу розміщення Центру соціальної підтримки від Львівської міськради Олег Федай.

Потрапити сюди можуть лише внутрішньо переміщені особи, написавши заяву до львівського ЦНАПу. Центр перевіряє всі дані й документи заявників і ставить у чергу на кімнату. Тут живуть, каже адміністратор, люди від немовлят до вісімдесяти та більше років, переважно мешканці зі Сходу та Півдня: Запорізька, Донецька, Луганська, Харківська та Херсонська області. Чоловік попереджає, що з журналістами мешканці можуть і не спілкуватися – за час існування модульного містечка їхній особистий простір вже занадто потривожений медійниками.

На спільній кухні над салатом пораються Любов і Юля. Доволі люб’язно Любов починає сама розповідати свою історію: «Ми з Луганщини. Уже скоро рік, як приїхали до Львова. Спочатку жили в селі, потім переїхали у сам Львів, бо тут лікарі. Вже в одному, другому, третьому місці декларації попідписували, бо постійно переміщуємося. За цей час двічі в лікарні лежали через запалення легень. Трохи клімат цей не підходить. У нас жара, а тут якось сиро. В модульному живемо з кінця жовтня. Після того, як вдруге потрапили до лікарні, а потім на реабілітацію в Брюховичі».

Федай розповідає, що обмеження по термінах для життя немає. Звідси нікого не виганяють після закінчення строку договору – його складають на пів року із можливістю продовження. Але все доволі відносно, бо залежить від перебігу війни.

Любов каже, що їм пощастило отримати кімнату за три місяці черги через подання від лікарні: «Нам сказали, що попередні умови проживання нам не підходять, бо сиро і холодно. Ми б напевно довше чекали своєї черги, якби лікарня не подала заявку, хоча я вже самостійно ходила до Шевченківського ЦНАПу як тільки приїхала до Львова».

Матір з донькою виїхали з рідного Лисичанська торік 26 лютого, коли активно пішла російська техніка, а місто вже потерпало від обстрілів та бомбардувань: «У нас біля будиночка була дорога недалеко, я її називаю караванний шлях, бо [військова техніка] йшла і туди, і назад».

Читайте також: Як курси української для біженців торують шлях до мовної єдності

Юля, донька Любові, має тяжку епілепсію, а з першим днем великої війни всі лікарні та аптеки в місті водночас зачинилися: «Зранку спонтанно зірвалася, погода жахлива тоді була [24 лютого], і навколо гримить, гримить, гримить з усіх боків. А тут ще Юлі терміново треба шукати ліки, а їх немає ніде. Казали, можна замовити через аптеку в Бахмуті. Почала замовляти, а вони не дають. Думала, що ж робити, тоді спонтанно зібралася, викликала таксі й вже о дев’ятій були в Краматорську. Поїхали до сестри, місяць там пожили, а потім вже їхали на Львів».

Питаю, чи зручний для сім’ї Львів, що тут подобається: «Лікар є і ліки в аптеці, нам більше нічого не треба». Втім, пізніше жінка додає, що з плином часу взяла себе в руки й почала гуляти в центрі міста. Каже, дуже сподобалося.

Від ранку у Львові лунає повітряна тривога. Зі сховищ поруч із містечком є будівля ЦНАПу і підвал житлового будинку неподалік. «Колись наші туди ходили, вже бачу не ходять. Ми не ходимо… Ми навіть вдома, коли стріляли, в підвал не спускалися», – втомлено каже жінка.

Всі будинки, які мала сім’я Любові, знищили російські снаряди. Якісь раніше, якісь з часом, але відомо, що і їхній, і братів, і сестрин будинки вже не стоять. Каже, про долю сусідів нічого не відомо з червня. Доти зв’язок залишався, а потім били по центру міста і комунікації зникли: «26 лютого ми виїхали, а 28 вже зникла вода, світло з перебоями, газ був десь до літа».

Людям, які залишили все життя в одному розбитому будинку чи квартирі десь за сотні кілометрів, складно будувати якісь плани. Про це каже і Любов: «Ми город з сестрою збиралися саджати, думали, буде як у 2014 році. Тоді ми виїздили в Київ, але потім повернулися. Виїхали якраз в той день, коли MH17 збили… А які можуть бути плани? Живемо одним днем. Нам просто нікуди вертатися».

З до того лише трохи вологих очей у жінки почитають литися сльози: «Я якось спокійно до всього ставлюся. Але більше жаль, що не зможу до батьків на могилку прийти. Там усі: дідусі, бабусі, батьки поховані, чоловік теж там. Все розбито, вони б’ють всюди, і по цвинтарях теж».

Читайте також: Гуркіт двигунів і цокіт молотків. Що змінюється у потрощеній росіянами Бородянці

Це лише одна з історій, якими повняться всі 8 модульних будиночків. У кімнатах можуть жити різні сім’ї, але всі переважно зі Сходу. Наприклад, у кімнаті з Юлею та Любов’ю живе жінка зі Слов’янська. Є сім’я з дітьми з Добропілля, є ще мешканці з Лисичанська, Бахмута, хлопці з Лиману та Сєвєродонецька. З Авдіївки, Надя з Енергодару і жіночка з Донецька, яка потім жила у Слов’янську. «Всі з цього трикутничка Донецької та Луганської в основному», – розповідає Любов. В одному з будинків живе 13 дітей – одна з родин має одразу шістьох.

Люди з модульного містечка іноді рухаються далі. Хтось на орендовану квартиру, хтось поїхав додому чи до родичів і хоче знову повернутися сюди, каже жінка: «Тут той самий гуртожиток, всі в рівних умовах». На фотографію жінка не наважується, впустити в кімнату теж. Каже, не готувалася до камери.

На кухні, де минає наша розмова, тепло. «Ми тут все собі готуємо, – каже Любов. – А Юля завжди просить зготувати борщ». Раніше кухню замикали ввечері о 21, а близько сьомої ранку відчиняли знов. Тепер працює цілодобово: можна й уночі чай попити. Просторе приміщення з кількома невеличкими холодильниками, пральними машинками й широкими столами починає потрохи наповнюватися іншими мешканцями.

читати ще

показати ще