Як курси української для біженців торують шлях до мовної єдності

Статті
16 Серпня 2022, 15:50

«Мы приняли удар на себя!» – «Але чому не українською?!». Відео з таким діалогом на тлі мапи України, поділеної на Схід і Захід, шириться тіктоком. «Стражденний Схід, який усіх годує», і «національно свідомий Захід, який береже українськість» – схоже, давній політтехнологічний мем про розкол України ще досі не забувся. Часом він знаходить геть несподівані прочитання. Наприклад, дехто проводить паралелі між інтенсивністю бойових дій у східних та південних регіонах і часткою російськомовного населення у цих областях. З цього легко перескочити до висновку, що відмова від мови держави-агресора — це спосіб спокутувати провину чи навіть убезпечитись від російського нападу.

Наскільки подібні міркування є виправданими з логічної точки зору — окрема тема. В тому ж, що стосується мовного переходу, можна виділити щонайменше два проблемних моменти. По-перше, заклики переходити на українську, будучи цілком виправданими по суті, часто мають форму звинувачення, а тому мають невелику спонукальну силу. А по-друге, ті, хто висувають подібні звинувачення, часто не уявляють, як триває процес зміни мови спілкування, а отже не розуміють, чому масовий перехід не може відбутись швидко.

Тимчасом цифри, зафіксовані соціологами, дуже обнадійливі. За даними КМІС, на початку травня 78% українців після початку повномасштабної війни стали більше спілкуватися українською. Ще 11% сказали, що не спілкувались українською більше, але зробили б це, якби була нагода. Варто пригадати й те, що у березні 2022 року 34% російськомовних заявили про бажання перейти винятково на українську, а серед двомовних кількість таких становила 60% («Рейтинг»). Питання в тому, що цей імпульс треба підтримати, насамперед, у практичній площині.

З перших днів повномасштабного російського вторгнення західні регіони України стали відносно безпечним притулком для мільйонів біженців. Найбільше внутрішньо переміщених осіб зареєструвалось у Львівській області – на початку червня їх було близько 250 тисяч, хоча фактична кількість біженців є значно більшою. І одним з напрямів допомоги біженцям, котру надають місцеві громади, стала організація курсів української, які полегшують мовний перехід для російськомовних.

Одні з таких курсів організували у Львівському обласному об’єднанні товариства «Просвіта». Ці курси – одні з небагатьох у Львові, які функціонують доволі тривалий час. Вони діють з 15 квітня безперервно вже 4 місяці. Питання популяризації мови є традиційним пріоритетом для «Просвіти». «Коли розпочалася повномасштабна війна і до Львова приїхало багато людей у пошуках порятунку, виникло питання, чим ми можемо допомагати. “Просвіта” займалася гуманітарною допомогою, але кожна організація повинна знайти свою нішу. Це була наша ніша, де ми могли стало робити добру роботу», – розповідає голова львівської організації «Просвіти» Ярослав Пітко.

 

Читайте також:«Купиш хрестик? Тоді поставлю “придатний”». Історія поранення одного добровольця 

 

Незабаром завершиться навчання другого набору учнів і, за можливості, збереться ще й третій. Нинішня група включає 19 постійних учнів, подеколи з’являються й тимчасові відвідувачі. Були спроби проводити навчання онлайн, утім в організації вирішили, що аудиторії краще адаптуватися в умовах живих зустрічей. Пітко наголошує, що це курси вивчення саме розмовної української мови, бо у випадку з вимушеними переселенцями йдеться не про академічний рівень, а про практичне спілкування: «Наше завдання – найперше допомогти перебороти психологічний бар’єр, сформувати бажання розмовляти українською».

За словами голови, ініціатори підходили до справи з розумінням, що це крапля в морі, – курси здатні охопити обмежену кількість людей, і цього явно недостатньо, аби ідея просунулася широко в маси. Утім, робота навіть із невеликою аудиторією може запустити механізм «я зміг, зможете й ви».

«Силою людей не зженеш, це може бути тільки стимулювання. Найперше треба зацікавити, дати їм приклад того, що перейти на українську не так важко, тим паче, вже є мовне середовище… Головне – заохотити, що це всім по силах, і в цьому, власне, втілиться їхня громадянська позиція, в якій мова постає засобом ідентифікації, що вони є українці», – пояснює Ярослав Пітко.

Викладачка мовних курсів «Просвіти» Тетяна Єщенко – завідувачка кафедри українознавства Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. На курсах викладає, поки перебуває у відпустці. Сама Тетяна родом з Оріхова у Запорізькій області, 30 років працювала у вишах Донецька. У розмові вона підкреслює, що війна для неї почалася не 24 лютого, а ще 2014-го, тож у стані боротьби за Україну жінка перебуває віддавна. Тим паче її мала батьківщина нині межує з лінією зіткнення на Півдні. 

Тетяна Єщенко називає мовні курси дуже корисним досвідом, який дає змогу виконати місію – навчити мови якнайбільше людей: «Це дає відчуття, що можеш трішки щось змінити, зрушити ту ситуацію, яка є в Україні. Бо дуже легко критикувати, але що ми самі робимо щодня, аби сталися зміни?»

Серед учнів Тетяни є люди з Харкова, Рубіжного, Бердянська, Нової Каховки, Маріуполя. Викладачка розповідає, що це вкрай мотивовані громадяни, які усвідомлюють, наскільки мова значуща. Часто це люди, які вже відбулися в житті: серед них є економісти, працівники науково-дослідних установ тощо, втім, до вирішення мовного питання вони прийшли лише тепер – за власним бажанням, а не з примусу.

«Це прецедент, що вони [учні. – Ред.] роблять. А головна мотивація – це прагнення комфортно почуватись у Львові і любов. До України, до мови. Коли людина не любить того, що робить, то не прийде [на заняття. – Ред.] в дощ, коли холодно і під час повітряної тривоги», – пояснює Тетяна Єщенко. На її думку, можна говорити про позитивні зміни: спершу курси планували закрити після 20 занять, але попит на вивчення української не спадає, а навпаки зростає.

Тетяна підтримує ідею, що наявних курсів при таких потужностях замало: «Треба, аби на базі освітніх закладів були осередки з вивчення української мови. Це важливо на рівні громадських ініціатив, а також реально запровадити курси при відповідних кафедрах і колективах вишів».

Серед інших західних регіонів найбільше ВПО після Львівщини прийняли на Закарпатті. На початку травня в області було зареєстровано 142 тисячі вимушених переселенців, хоча де-факто, за даними ОВА, – 390 тисяч. За час повномасштабного вторгнення в Ужгороді також організували низку мовних курсів для вихідців з інших регіонів, але багато з них сьогодні вже не функціонують.

Мовна школа «Сова» організувала навчання української для переселенців в Ужгороді з квітня й нещодавно поставила курси на паузу. Викладачка школи Ольга Мочан розповідає, що заявки надходили ще кілька тижнів тому, втім, учні почали потроху зникати – хтось повернувся додому, комусь стало нудно. Наразі вирішили зробити канікули й пізніше планують поновити заняття, проте цього разу для дітей.

Хоча слухачі весь час змінювались, у середньому постійно на уроки приходило від 5 до 15 осіб. Викладачка розповідає, що, за її спостереженнями, відвідувачі часто з’являлися не задля навчання, а в пошуках спілкування: «Багатьох не стільки цікавила мова, це була радше можливість соціалізуватися».

Ольга Мочан вважає, що звинувачувати когось за спілкування «не тою мовою» неправильно: «Ми перше заняття починали з обговорення, що не засуджуємо людей за те, що вони спілкуються російською».

 

Читайте також: Нетипові знедолені

 

Слухачі курсів визнавали, що хочуть перейшти на українську, бо зрозуміли, що тепер точно пора, а доти їх переважно зупиняв психологічний бар’єр: «Багато хто розуміє і знає українську, але через брак практики чи сміливості не розмовляв нею», – зауважує Ольга. За її словами, окремі учні дуже добре володіли мовою і навіть спілкувалися українською на роботі.

Останній парадокс оприявнює і соціологія. Перехід з російської на українську мову для багатьох є проявом незгоди зі збройною агресією і висловленням бажання консолідуватися проти спільного ворога. За даними Центру Разумкова, опублікованими 25 березня, динаміка збільшення кількості тих, хто вважає українську рідною, стає щороку помітнішою: Якщо у 2012 році таких було 57%, то у 2022-му – 76%. Проте фахівці зауважують, що на практиці мовна самоідентифікація та мова в побуті можуть не збігатися.

У Центрі Разумкова дійшли висновку, що збільшення української відбувається не за рахунок повної відмови від російської, а через збільшення сегмента двомовних (з 15 до 32%). Громадяни розуміють, що перехід на українську – це своєрідний маніфест, і можуть це робити ситуативно. Важливо, що дві третини українців, які в побуті є білінгвальними, готові найближчим часом перейти на спілкування винятково українською.

Немає сумнівів, що перехід на українську є промовистим висловленням громадянської позиції, інакше сплеск не фіксували б з початком повномасштабного вторгнення Росії. Тож важливо просувати цю ідею всіма можливими способами. Але суперечка між таборами «Мы приняли удар на себя!» і «Чому не українською?!» – це про інше. І ні перше, ні друге кількості україномовних не збільшує.

97