Про це в інтерв’ю заявив головнокомандувач ЗСУ Руслан Хомчак: «З огляду на ситуацію щодо поширення коронавірусної інфекції я прийняв рішення, що всі підрозділи, які виводять на ротацію, мають пройти двотижневу обсервацію в пункті постійної дислокації. Так само й військовослужбовці, які планують заїхати в район ООС, перед тим на два тижні теж будуть ізольовані у визначених місцях. Групу ризику в цих підрозділах обов’язково тестуватимуть. Це вимушені заходи на упередження».
Таке рішення нарешті хоч трохи пояснює, що відбувається. Бо в підрозділах, які згідно з ротацією нещодавно повернулися на місце дислокації, обговорюють наказ про заборону будь-яких переміщень без вказівки терміну карантину. «Спочатку була пропозиція на період карантину всіх, хто повернувся з окопів, відправляти у відпустки. Військові за час участі в бойових діях утомились і фізично, і психологічно. Потім після перевірки й обсервації ми поверталися б у частини, — розповідає офіцер однієї з військових частин. — Але вже після виходу з передової з’ясувалося, що нам заборонили всі відпустки на наступні кілька місяців. Хлопці, які майже рік не бачили рідних, зараз не знають, чи зможуть узагалі з кимось зустрітися до наступної ротації. Чесно, після повернення на базу ми сподівалися хоч на якийсь відпочинок і зустрічі з близькими. Але нам не дали жодного дня. Навіть ті, хто живе неподалік бази, повинні залишатися в казармах».
Читайте також: «ЛДНР»: зона вічного карантину
До речі, у різних підрозділах, що постійно перебувають у зоні ООС, різне бачення цього рішення. Згідно з внутрішнім наказом, усі військові, зокрема працівники військкоматів, комендатури та ВСП, повинні перейти жити в казарми. Це створює суттєві незручності, які відбиваються не тільки на психологічному стані військових, а й на їхньому виконанні службових обов’язків. Наприклад, зараз у ЗСУ триває підготовка техніки до літнього сезону. Проте запчастинами, як завжди, підрозділи не забезпечені, тому військовим традиційно доводиться або купувати їх за власні кошти, або замовляти у волонтерів. Але через обмеження переміщення військових не випускають із частин навіть на пошту, щоб отримати замовлення, не кажучи вже про посилки від рідних. Хоча декого, хто постійно працює у штабі чи військовій частині, інколи все ж відпускають, попередньо поінформувавши про засоби захисту. Зокрема жінки, які мають неповнолітніх дітей, можуть іти додому з 17:30 до 7:00 наступного дня, як і раніше. А для всіх інших, хто до карантину не жив у казармі, а приходив у частини як на роботу, облаштували окреме приміщення: наприклад, по 17 осіб в одній кімнаті з двоповерховими ліжками й невеличким проходом посередині. Чи допоможе це запобігти поширенню коронавірусної інфекції, покаже час, адже за статистикою найвища ймовірність заразитися саме від тих, із ким ділиш замкнений простір.
У межах населених пунктів у самій зоні ООС розташовано кілька військових частин. Задля протидії поширенню коронавірусної інфекції серед військових у Донецькій і Луганській областях ввели обмеження на в’їзд і виїзд (до речі, найраніше в Україні). Також в армії, як і в цивільному житті, посилили заходи безпеки: заборонили збирати особовий склад у кількості понад 10 осіб, ввели обов’язкове вимірювання температури тіла, запровадили заходи дезінфекції транспорту. «Але в армії, на жаль, навіть правильні речі часто перетворюються на маячню. Тому ми регулярно бігаємо у протигазах та ЗЗК (загальновійськовий захисний комплект. — Ред.), хоча всі розуміють, що це мало чим допоможе в поточній ситуації. Прийшов наказ — і всі як один виконують завдання в гумових плащах. Навіщо — в армії не питають, в армії виконують», — ділиться офіцер. Він розповідає й про те, що дотримуватися наказу про 10 осіб можна виключно демонструючи це на плацу. Натомість усі інші обов’язкові заняття й роботи, як-от ремонт техніки, організувати в індивідуальному порядку взагалі неможливо. То й виходить, що накази, які приходять майже щодня, часто виконують лише для того, щоб не отримати догану, тобто «для галочки».
На жаль, таке відбувається в усіх військових частинах, де змушені виконувати наказ про термінове забезпечення масками. Увечері командирам надійшло розпорядження, що до ранку весь особовий склад повинен бути в масках. Але засобами захисту не тільки не забезпечили, а навіть не сказали, де бодай теоретично можна їх знайти за ніч. Мовляв, купуйте (не виходячи з розташування), шийте (без швейної машинки, яка не належить до комплектації бойових підрозділів) або складайте з бинтів (якими також не поспішили забезпечити). У кого на ранок масок не було, ті отримали догану. «А потім голосно рапортують, віддаючи честь, що ЗСУ забезпечені всім необхідним, — каже військова лікарка одного з підрозділів. — Ми зараз усією медичною частиною шиємо ці маски, але ж це очевидна профанація. Навіть якщо кожен солдат отримає по одній масці, їх треба змінювати кожні дві — чотири години. Якщо припустити, що бійці будуть маски прати і прасувати, то їх потрібно набагато більше. Та й зрештою, чи обов’язково перебувати в масках на вулиці, якщо в казармах усі все одно сплять поруч. Це закрите приміщення, а в масках спати, звісно, неможливо. Про перебування на бойових позиціях у масках навіть думати смішно». Утім, вулицями прифронтових міст, де з уведенням карантину військових стало значно менше, вони таки ходять у масках.
Читайте також: Утрачені тижні. Що не так із реагуванням України на пандемію COVID-19
Прикладів імітації діяльності, на жаль, багато. Приміром, солдат, який зараз перебуває в місці розташування посеред прифронтового міста, розповів, як на в’їзді в населений пункт обробляють колеса машин мильним розчином: у повному спорядженні хімічного захисту радянського зразка. Коли місцеві жителі вперше таке побачили, то злякалися, що відбувається щось дуже серйозне: адже увесь цей маскарад не робитимуть для захисту від «небезпечного» мильного розчину. Інший приклад: наказ про забезпечення кожного військовослужбовця індивідуальним термометром. Виконати його за короткий термін просто неможливо, навіть якщо купити всі термометри, наявні в найближчих аптеках. «Тому перед прийомом їжі лікар міряє всім температуру безконтактним апаратом. Здавалося б, вихід! Але вчора я попросив глянути на свою температуру — вона виявилась 24 градуси! Чому? Мабуть, термометр не працює, бо вже старий, катався з нами по всьому фронту, а термін експлуатації ще не вийшов. Але на випадок перевірки начальства згодиться й такий», — підсумовує військовослужбовець.
Та попри ці прикрі моменти, що залишилися в українській армії ще відколи вона була «червоною», військові твердять: стандартний алгоритм дій щодо випадків захворювання таки працює. Та й командири звертають посилену увагу на найменші прояви симптомів. Якщо у військовослужбовця підвищується температура тіла, його відправляють у медроту, лікарню чи військовий шпиталь. Якщо в нього діагностують гостре респіраторне захворювання, то він іде на самоізоляцію додому (якщо місцевий) або в медроту. Але це наразі поодинокі випадки: у підрозділах, які повернулися з передової, масового захворювання навіть на звичайні сезонні інфекції немає. «По-перше, більшість було вакциновано від грипу. А по-друге, весь сезон ми перебували на передовій, де не мали багато контактів зі сторонніми. Тому випадків захворювань майже не було. До того ж зазвичай армійці здорові молоді хлопці без важких хронічних хвороб. Сподіваюся, епідемія не матиме для нас страшних наслідків», — підсумовує офіцер.
Читайте також: Сто років виживання. Від яких вірусів постраждала Європа у XX та XXI століттях
Він каже, що в його підрозділі тестів на COVID-19 не робили, бо поки що ні в кого коронавірусну інфекцію не підозрювали. Але самі тести є: за інформацією начальника штабу, заступника командувача Медичних сил ЗСУ, полковника медичної служби Андрія Галушки, військові вже отримали реагенти на 500 тестів методом ПЛР, а раніше зробили 100 тестів, із якими допомогли волонтери. Проте, на жаль, нині звертання до волонтерів за допомогою в армії не схвалюють. «До мене звернулися хлопці з підрозділу, якому ми допомагаємо ще з початку війни. Нині, як і тоді, знову довелося вмикати свою швейну машинку. Шість років тому ми шили труси й балаклави, а тепер узялися за маски, — розповідає волонтерка Олена з прифронтового містечка. — Бійці просять допомогти, але офіційно ми нікому не зможемо подякувати, бо їм заборонено казати, що чогось не вистачає. Мені подяка не потрібна, лише хочеться вірити, що ця маска когось убереже, а не просто потішить око якогось начальника. Проте багато волонтерів закуповують захисні костюми, окуляри й респіратори для військових медиків, збираючи кошти серед людей. Як їм звітувати?»
«Рівняйся, струнко! Забороняю хворіти на COVID-19. За невиконання наказу — догана», — жартують військові про «найефективнішу» стратегію боротьби з пандемією. Насправді вони й без вірусу вже шостий рік перебувають у ситуації підвищеної небезпеки. І вважають, що в разі нового виклику здатні оцінювати ризики й діяти відповідно до логічних наказів і здорового глузду. Але, на жаль, до звичної роботи, підвищеного навантаження й незручностей додалися нові, часто безглузді й відверто імітаційні завдання. До того ж зараз у частини на передовій і в тилу без жодних додаткових карантинних обсервацій потяглися перевіряльники, яких не цікавить, чому, наприклад, техніку військові ремонтують за власні кошти. Головне, щоб у масках.