За останні 30 років по всьому індустріалізованому світі зростання заробітної плати відстає від зростання продуктивності праці, що призводить до різкого падіння частки зарплат, окладів та інших видів винагороди найманим працівникам у складі валового внутрішнього продукту.
Одночасно спостерігається великий скачок нерівності, оскільки результат економічного зростання накопичувався в руках тих, хто перебуває на верхівці шкали доходів, паралельно з постійним зростанням корпоративних прибутків і доходів. Ці тенденції супроводжувалися постійним зниженням інвестування в бізнес.
Стратегія Європи у боротьбі з кризою єврозони тільки загострила ці тенденції і таким чином стала ще одною перепоною на шляху до одужання економіки. Європейські країни розраховують на два способи пожвавити інвестиції, а відтак і ситуацію на ринку праці.
По-перше, вони намагаються знизити затрати на оплату праці, зробити бізнес-середовище привабливішим за рахунок перекладення податкового тягаря з корпоративного сектору на споживача, протягування реформ трудового законодавства, спрямованих на скорочення ринкових позицій працівників і урізання соціальних прав, соціальних виплат та пільг. По-друге, вони намагаються підняти ділову впевненість через зміцнення державних фінансів.
Така стратегія могла б мати сенс для окремих країн – позаяк вони можуть залежати від експорту – але не для європейської економіки в цілому. Ця стратегія загрожує подальшим погіршенням основної європейської проблеми – структурного дефіциту попиту, бо може спричинити подальші спад трудових доходів і зростання нерівності.
Немає сумнівів, що потрібні реформи, спрямовані на підвищення конкуренції і відкриття шляхів запровадження нових технологій. Але державам потрібно поєднувати ринкові реформи із заходами для недопущення подальшого зменшення шматка «пирога», що належить найманим працівникам.
Оскільки домогосподарства по всьому індустріалізованому світі зараз мають велику заборгованість, стійке покращення приватного споживання вимагатиме збільшення частки оплати праці у національному доході.
Багато що може зробити держава. Але від неї часто вимагатиметься переглянути звичні, вкорінені погляди, тісніше співпрацювати і дистанціюватися від особливих прохань бізнесу.
Є свідчення на користь того, що підвищення рівня кваліфікації може допомогти боротися з нерівністю, і держава, звичайно, повинна ще раз подвоїти зусилля для заохочення населення до здобуття повної середньої освіти. Але навіть ті країни, які мають в наявності висококваліфіковані робочі кадри, переживають різке падіння частки праці в прибутках і зростання нерівності.
Матеріальна винагорода вищій управлінській ланці повинна залежати від довготривалих показників, а не просто від цін на акції. Керівництво повинне мати обов’язки саме перед компанією та всіма працівниками і забезпечувати її здорове функціонування на перспективу. Це забезпечило б більшу увагу довготерміновому органічному зростанню (на противагу розширенню за рахунок злиттів і придбань) і відволікло б надмірну увагу від скорочення оплати праці. Відношення між ризиком і винагородою повинне бути відновлене за рахунок скорочення винагород вищій управлінській ланці.
Системи оподаткування повинні більше орієнтуватися на перерозподіл. Заможніші повинні платити вищі податки; ті, в кого доходи менші, повинні і платити менше. Заодно держава повинна перекласти податковий тягар зі споживача на капітал шляхом скорочення податків на додану вартість і підвищення – на капітал і розкіш.
Немає жодних емпіричних доказів, що це зашкодить інвестиціям або стимулюванню праці. Щоб не допустити конкуренції податкових систем і політики розорення сусідніх країн (beggar-thy-neighbor – англ. «пусти сусіда з торбами по світу»), Євросоюз повинен перейти до узгодження бази і ставок корпоративного оподаткування.
Країни повинні припинити погоню за «конкурентоздатністю». Конкурентоздатність – поняття відносне; країни не можуть всі разом повернути собі зростання, ставши конкурентоспроможнішими одна відносно іншої. Політика, спрямована на підтримку конкурентоздатності, загрожує подальшим спадом «частки праці» [в прибутках] і наростанням нерівності.
Замість конкурентоспроможності європейським державам слід зосереджуватися на підтримці внутрішнього попиту. Це вимагатиме експансіоністської макроекономічної політики. Кредитно-грошову політику слід відпускати і далі, і Євросоюзу в цілому потрібно покласти край фіскальній економії.
І нарешті, урядам держав потрібно скептичніше реагувати на зусилля різноманітних бізнес-лобі. Те, що може спрацювати для окремих компаній, на державному рівні в найкращому випадку дасть нульовий результат.
Зі свого боку, заправилам світу фінансів і бізнесу потрібно визнати, що їхня заробітна плата – це перешкода на шляху тих ринкових реформ, які вони самі пропагують і які потрібні для покращення економічних показників.
Що трапиться, якщо урядам не вдасться перейти на новий курс? Оздоровлення економіки так і залишиться недосяжною метою, а державні фінанси – хронічно хворими. Це ще більше загострить проблему легітимності ринків, послабить соціальну згуртованість і підірве ефективність політики.
Виборці пов’язуватимуть структурні реформи зі зниженням рівня життя і наростанням незахищеності і нерівності. Урядам держав буде важко проводити необхідні реформи. Більше того – виникне ризик ширших вибухів незадоволення ринковою економікою та Євросоюзом.
Основні політичні партії можуть втратити велику частину довіри суспільства, і настрої євроскептицизму поширюватимуться одночасно зі зростанням кількості політиків-популістів, які на догоду наростанню народного гніву займатимуть дедалі ворожіші позиції стосовно Євросоюзу. Цілком імовірне зростання вимог державного контролю над капіталом, посилення захисту вітчизняного виробника і жорсткішого обмеження імміграції.
Навряд чи це будуть швидкоплинні тенденції. Події такого роду, як правило, визначають політику на цілі десятиліття.
© 2012 The New York Times