Артур та бабуся Люба евакуювалися із села Верхньоторецьке, що на Донеччині, у середині березня минулого року. З перших днів повномасштабного вторгнення їхнє село руйнували «освободітєлі». Сьогодні воно окуповане. «Тиждень ми прожили в підвалі. Страшно згадувати той холод. На вулиці — мінус 20, а ми мусимо тримати двері відчиненими, щоб, якщо буде приліт, нас змогли витягнути. Їжі було мало. Я майже не їла, щоб Артур міг поїсти. Через переохолодження захворіла, мала температуру 38. Через безвихідь зрозуміли, що треба виїжджати», — розповідає Тижню жінка.
Евакуація була складною. Постійні обстріли дуже лякали хлопця, і він не відпускав бабусі ні на крок, кажучи: «А якщо ти підеш — і прилетить бомба? Я ж тоді залишуся сам». Пані Люба відповідала, що якщо за вісім років під обстрілами вижили, то й зараз мусять.
Два їхні будинки зруйнували. Один на очах пані Люби розкололо на чотири частини. «У нас було все: город, одяг, їжа. Ми дуже добре жили. А тепер у мене нічого нема, тільки він — мій онук», — зітхає жінка.
Фото: Карітас Львів
П’ята ранку. Село горить. Бабуся Люба, Артур і дві жінки шукають способи виїхати. Із собою взяли небагато речей, найважливіше — документи. Пройшли 23 кілометри пішки до траси в Костянтинівці. До вокзалу підвіз військовий. Далі — електричка в Київ. Приїжджають — там горить усе. Їдуть у Полтаву — теж обстріли. Тоді взяли курс на захід. Прибули до Львова, де врешті поїли та зігрілися. Потім автобус «Школярик» відвіз їх у школу, де вони пробули якийсь час. Самопочуття пані Люби погіршувалося, температура висока, ноги обморожені. Лікарка допомогла знайти будинок. Так вони поселились у маленькому селі Ганнівці на Стрийщині. Будинок був старенький та не мав потрібних зручностей. Прожили там рік і чотири місяці.
Одного разу до села завітали представники благодійної організації «Карітас». Вони зустрічалися з родинами, у яких є молодь з інвалідністю. Працівники розповіли пані Любі про Центр для молоді, що діє в Стрию. Артур почав приїжджати на зустрічі спершу раз на тиждень, потім — двічі, а згодом бабуся й онук переїхали та поселились в одному з гуртожитків Стрия. Коли при «Карітасі» відкрили Будинок підтриманого проживання та запропонували Артурові переїхати туди, хлопець погодився. І там йому дуже сподобалося.
Таких історій нині безліч. З початку повномасштабного вторгнення мільйони українців втратили свої домівки та вимушені були шукати прихисток для себе й рідних у безпечніших місцях. Чимало цих людей покинули територію України, користуючись можливостями, які надавали партнери нашої країни. Частина вирішила залишитися в Україні та допомагати воїнам, волонтерам, проживаючи на заході країни.
Фото: Ольга Ворожбит
Львів — одне з міст, яке, приймаючи внутрішньо переміщених осіб, стало логістичним хабом, рятівною соломинкою для наляканих, розгублених, спустошених утікачів від війни. З перших днів кожен старався допомагати чим міг: їжею, теплим одягом, речами гігієни, медикаментами. Створювалися волонтерські центри, куди за покликом серця приходили люди різного віку й статусу, щоб допомогти тим, хто цього потребує. Гуртожитки, власні квартири, шкільні спортзали, сільські Народні доми — усе це стало місцем, де люди, які приїхали з різних областей країни, могли оселитися, оговтатися від пережитого та перебути перші тижні / місяці війни.
Згодом почали будуватися модульні будиночки, які стали більш комфортним місцем проживанням для переселенців. Налагоджувалися процеси інтеграції в нову для них систему, відбувалася соціалізація, тривав пошук місця роботи, щоб люди могли почати все з чистого аркуша й забезпечувати себе та свої сім’ї.
За даними Львівської міської ради, перші модульні містечка у Львові почали встановлювати з квітня минулого року, зокрема в Стрийському парку, де проживало 352 людини. На початку травня на вулиці Пулюя відкрито модульне містечко на 320 внутрішньо переміщених осіб. Згодом, 20 травня 2022 року, відкрилося модульне містечко на 380 осіб в житловому масиві Сихів. Усі три містечка — літнього типу. У січні 2023 року відкрилося зимове двоповерхове модульне містечко на 1408 осіб.
Відповідно, усім, хто до цього проживав у літніх модульних містечках, запропонували переселитися в більш пристосоване до осінньо-зимового періоду житло. Літні ж містечка законсервували.
Керівник центру підтримки осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування і внутрішньо переміщених осіб Львівської міської ради Володимир Головатий у коментарі Тижню розповідає: «Станом на 6 листопада у Львові перебуває 105 597 внутрішньо переміщених осіб, які зареєстровані в органах соціального захисту. Також ми впевнені, що є частина осіб, які не реєструвалися. Є розуміння, що офіційну інформацію можна помножити на два — тоді буде приблизна картина про те, скільки зараз у Львові внутрішньо переміщених осіб. Третина ВПО — це діти до 18 років, одна четверта — це чоловіки та дві четвертих — жінки. Тобто якщо брати 1000 людей, то 250 — це будуть чоловіки, 350 — діти й 400 — жінки».
Інтенсивність бойових дій прямо пропорційна переміщенню людей з окупованих територій чи місцевості, де безпосередньо тривають важкі бої. За більш ніж півтора року повномасштабної війни можна виділити певні етапи масового приїзду людей до Львова.
Читайте також: «Нам просто нікуди вертатися». Як живуть переселенці у львівському модульному містечку
«Перший етап — це кінець лютого та середина березня 2022 року, тоді прибула основна кількість переселенців. Частина з них перебувала лише тиждень-два на наших теренах, та вже після цього вирішувала, чи залишатись у Львові, чи вирушати за кордон, або ж, можливо, повертатися додому чи їхати в іншу область, — пояснює Володимир Головатий. — Це пов’язано з тим, що евакуаційні поїзди рухалися до вокзалу у Львові. Відповідно, за весь час з 24 лютого минулого року, за інформацією нашої пресслужби, близько п’яти мільйонів українців використали Львів як транспортний хаб. Другий етап — із середини березня до кінця квітня, період, коли вже менше людей їхало за кордон і вирішувало залишитися в Україні. Третій етап — минула зима, коли люди активніше приїжджали до Львова й залишалися в модульних містечках та інших прихистках. Це пов’язано з активізацією ворожих обстрілів та блекаутами. З весни цього року ми маємо період відносного затишшя, коли потік людей зменшився, як порівняти з першими трьома місяцями війни».
Коли люди оговтуються від вимушеного переїзду та облаштовують побут, у них виникає потреба в працевлаштуванні. Соціальні виплати від держави, гуманітарна допомога від різних благодійних фондів — це той мінімум, який забезпечує існування. Для повноцінного життя потрібна робота.
Володимир Головатий розповідає, що влада напрацювала певний механізм взаємодії центрів зайнятості та ВПО: «Ми співпрацюємо з ними в розрізі того, що запрошуємо на різні семінари, де вчать, як правильно написати резюме, як правильно поводитися на співбесіді, як побудувати діалог так, щоб краще показати свої сильні сторони. Чіткої статистики про працевлаштування ми не маємо. Це пов’язано з тим, що похибка може бути значною через те, що дуже велика кількість переселенців і не всі оформлювали статус безробітного чи зверталися до центрів зайнятості по працевлаштування».
Фото: Тетяна Боць
Зрозуміло, що Львів не залишився сам на сам з проблемою облаштування комфортних умов перебування для внутрішньо переміщених осіб завдяки співпраці з міжнародними донорами. Чимало закордонних партнерів з’явилося в міста Лева. Це Червоний Хрест, Данська рада у справах біженців, Норвезька рада у справах біженців, Угорська екуменічна служба, Heal Tribe та ще з десяток інших організацій. Влада дотримується основних критеріїв співпраці, бо є розуміння, хто й чим може допомогти людям у скруті.
На запитання, яку кількість людей ще зможе прийняти Львів, Володимир Головатий зазначає: «Міський голова Андрій Садовий завжди каже до цього питання підходити з розумом. Звичайно, що Львів має в запасі модульні містечка літнього типу, які законсервовані, але важливо розуміти, які це приїдуть люди. Чи це будуть ті, хто вирішив повернутися з-за кордону, чи це люди приїдуть з евакуації? Бо це різні повноваження. Тому якщо ми беремо людей з евакуації — це вже не повноваження міської адміністрації, а компетенція рівня Львівської ОВА, оскільки на цьому щаблі вирішується, відправляти людей безпосередньо у Львів або ж у Дрогобич чи Стрий. У Львові нині немає проблеми з тим, щоб розмістити нових біженців. Тому, якщо буде потрібно, до цього питання підключаються всі, як це було на початку повномасштабного вторгнення. Це й релігійні організації, й освітні заклади, й громадські, й благодійні, й місто, й область — навіть пересічні люди, які пропонували в себе вдома приймати переселенців. Тому за потреби Львів готовий до нової хвилі внутрішньо переміщених».
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.