А це говорить про те, що Україні залишається або капітулювати перед російською потугою (а це означає цілковиту руйнацію української держави та нації), або розраховувати тільки на свої сили. Бо зрозуміло, що коли Захід на якомусь етапі вирішить, що в його інтересах здати Україну на поталу Кремлю, він зробить це. Що Страсбург надзвичайно яскраво й показав, як і позиція Меркель та Макрона. Отже, до чергового Мюнхена чи то Страсбурга Україна має бути готова.
Опертя на власні сили передбачає низку заходів, без яких жодна держава, що веде на своїй території оборонну війну проти сильнішого супротивника, обійтися не може. Насамперед ідеться про порядок управління країною, що у воєнний час не може бути таким самим, як у мирний. Війна вимагає обов’язкового запровадження воєнного стану на всій території. Адже в нинішній ситуації агресія Кремля спрямована не проти Донбасу та Криму, а проти всієї країни. І не можна цю російську наступальну війну перетворювати на якусь вузькорегіональну справу.
Читайте також: Європейська капітуляція
Війна вимагає концентрації всіх військових та економічних ресурсів, граничної централізації замість колективно-колегіально-дорадчих — військових методів наказів і виконання з жорсткою відповідальністю.
Замість нинішнього судового хаосу (яскравим зразком чого є Окружний адміністративний суд Києва, який нещодавно всупереч закону про декомунізацію повернув комуністично-російські назви в столиці) мають діяти військові суди зі спрощеною та пришвидшеною процедурою судочинства. Боротьба на фронті вимагає збільшення військового виробництва в тилу.
Звісно, Україні доведеться відмовитися від уседозволеності, що панувала в ній усі роки незалежності. А це означає суворе покарання за державну зраду, антидержавну діяльність, колаборацію з ворогом, шкідництво, саботаж тощо. Бо без всього того не жила жодна країна, яка боролася проти агресора. Обов’язково постане питання про ліквідацію п’ятої колони Кремля, що маскується під політичну опозицію. Петро Порошенко охоче вдавав, що вірить у це маскування. Не буде прийнятною також інформаційна окупація України, на теренах якої діє потужне прокремлівське телевізійне угруповання, що вже продемонструвало свою силу під час президентських виборів 2019 року.
Читайте також: Страсбурзька аномалія. Як Росія поверталася в Парламентську асамблею Ради Європи
Нині українці перебувають у стані якогось соціально-пропагандистського сну. Зокрема, Київ зовсім не справляє враження столиці країни, що веде збройну боротьбу проти іноземних загарбників. Немає жодних ознак війни. Все тихо й спокійно. Немає жодного плаката на кшталт: «Геть російських агресорів з України!», «Ганьба злочинному режиму Кремля!», «Смерть російським окупантам!». Без таких плакатів, що трапляються на кожному кроці, країни, які ведуть оборонну війну, не живуть. Щоденні сухі зведення про кількість убитих і поранених не створять необхідного інформаційного тла в країні, яка вже понад п’ять років перебуває в стані війни.
Жорстокість стає необхідною за будь-якої війни, коли нація хоче встояти й зберегти свою державу. Альтернатива — окупаційний режим Кремля, пошматування національної території, мільйони жертв і біженців. До речі, у московській пресі нерідко з’являються плани постокупаційного облаштування України, які передбачають фізичне знищення кількох мільйонів «українських націоналістів» і суворе перевиховання решти.
Фантазії? Багатьом до 2014 року попередження про напад Росії на Україну також здавалися фантазією, а в 2014-му це стало реальністю.