Приблизно в такому самому ключі вчинив президент Росії Владімір Путін, підписавши указ про помилування Надії Савченко. «Та проваліться ви зі своїм помилуванням, не потрібне воно мені, я ж не винна». — «Нет уж, помилуем». — «Та вже облиште». — «Нет-нет, получите наше высочайшее помилование». Потім, щоправда, виявилося, що це близькі родичі загиблих журналістів засмикали президента, мовляв, відпустіть та відпустіть Савченко, а то нам неспокійно якось, соромно жити на світі.
Губить російський лідер чекістські навички. Робити гарну міну в поганій грі — перше вміння справжнього чекіста, цього в розвідшколах просто з пелюшок навчають. Як майбутньому акторові треба вміти заплакати на першу вимогу, так чекістові — зберігати те місце, де у звичайної людини лице, у стані дружини Цезаря — поза підозрою. Промах вийшов у Путіна серйозний, «помилка резидента». Зрештою, обличчя ж бо втрачено давно, десь воно блукає саме собою, мов ніс майора Ковальова, лякає громадян.
Читайте також: Різні перемоги
Помилуванням Савченко та її обміном на двох геерушників Путін собі нехай маленьку, але свиню таки підклав: заплутавшись у власних амбіціях, він насамкінець прийняв рішення, непопулярне ані серед його супротивників, ані серед прихильників. Опоненти обурені спробою президента стати перед світом у позу гуманіста, випустивши на волю жінку. Що ж до симпатиків, то вони розгнівані тим самим. Різниця лише в одному: перші вважають, що звільнити треба було за недоведеністю провини, останні — що пощадити «убийцу мирных журналистов, фашистку» — ознака слабкості й угодовства. Дворічна гра з Надією закінчилася немислимими репутаційними втратами для Кремля. Особливої пікантності додали фото- й відеозйомки з аеропортів: галасливого, багатолюдного, веселого й нервового «Борисполя», де вітали Надю, та пустого, похмурого «Внукова», де дві розгублені дружини плюс три дозволені телекамери зустрічали російських «героїв»-геерушників Єрофєєва та Алєксандрова. «Мертвий сезон» із Баніонісом та й годі.
Наслідки такого кроку Москви нехай оцінюють політологи, а нам цікавіша реакція російського обивателя на цей шпигунський детектив. Щойно стало відомо про звільнення Савченко й повернення додому геерушників, інтернет Росії вибухнув двома передбачуваними хорами. Один кричав: «Ура! Надя на свободе!», другий — «Позор! Преступница ушла от наказания!». Потім із другого полізли боязкі паростки «аналітики» й доморощені політологи в один голос із кремлівськими тролями почали мусувати нову теорію, мовляв, Путін виявився розумніший і відпустив Савченко зовсім не під тиском (хто зважиться тиснути на нашого сонцеликого?!) — ні, це був тонкий політичний розрахунок.
Розумієте-бо, тямущий Путін, на відміну від дурного Порошенка, усвідомлює, що Савченко на волі для України значно небезпечніша, ніж у російській в’язниці. «Савченко — бомба замедленного действия, подложенная под Порошенко. Рванет в самый неожиданный момент», — пише невгамовний військовий експерт-політолог Іґорь Коротчєнко. «Надежда Савченко — будущий лидер нацистского переворота на Украине», — радісно зауважує Андрєй Бабіцкій, колишній пристойний журналіст, а нині рупор російських ЗМІ на Донбасі. А вже коли Надія заявила на прес-конференції, що як народ попросить, то вона і президентом стане, співчуття російської людини до України, котра збилася зі шляху, перейшло всі мислимі межі. «Порошенко! Кончилось твое время — Надька тебя сожрет и не поперхнется!» — пише один із мешканців Twitter. «Выдернули Савченко из тюрьмы – проблем на свою задницу огребли по самое не могу», — киває його сусід по мережі. І стільки співчуття до недорікуватої України, котра повісила собі на шию ярмо у вигляді військової льотчиці, стільки мудрого розуміння всіх наслідків цього недалекоглядного кроку для західного сусіда, що кортить запитати: «А як узагалі світ без ваших порад живе, шановні росіяни?».
Читайте також: Президентські амбіції Савченко повинні змусити українських політиків задуматись
Наступного дня після звільнення Надії серед ліберально настроєних російських інтелектуалів раптом з’явився новий тренд: освідчуватись у своїй нелюбові до Савченко. Приблизно так: «Пока Надежда сидела — я ни слова против нее не говорил. Но теперь-то могу признаться, что она мне не симпатична, что она мне кажется хабалкой и психически неуравновешенной!». Ця нота залунала надто гучно, щоб не звернути на неї уваги. Російська людина, як відомо, жаліслива. Здалеку гладити по голівці страждальця — таке саме улюблене заняття, як потім загилити того, хто позбувся страждань. У цих заявах — «она мне никогда не нравилась, но я об этом не говорил, а теперь скажу» — і багатотонна застаріла рефлексія, і смішне дитяче бажання показати свою шляхетність, і марнославство, і заздрість непомітної людини. Широка вона — російська людина: країна в економічній і моральній прірві, а Надія Савченко й доля України турбують її куди сильніше, ніж власне зубожіння, наступ тоталітаризму, загибель сільського господарства, розвал охорони здоров’я та освіти. Не шкодуючи себе, вболіває російська душа за всіх скривджених та вбогих, але тільки за межами власної неосяжної країни. Усередині всі проблеми вирішені. Он як добре.
«Что-то меня Гондурас беспокоит». — «А ты не расчесывай».