Два роки Петра Олексійовича Порошенка на Банковій, що країна незабаром святкуватиме, — це вже ціла епоха, яку ми пережили на одному подиху. На запитання, як ви охарактеризували б період президентства Порошенка, усі без винятку українські політики, з ким доводилося спілкуватися, спочатку важко зітхають, а потім, набравши повітря та зібравшись із думками, починають говорити. Але їхні думки чомусь вписуються приблизно в однакову логічну канву «могло б бути краще, але вже як є», «всі ми люди, і президент також людина», «йому притаманні всі плюси та мінуси тієї епохи, з якої він постав», «бачили очі, що вибирали», «хіба люди не знали, що в нього є бізнес, що він мільярдер», «хай там як, а треба поважати інститут президентства».
Що цікаво, жоден зі співрозмовників не кинувся одразу ж критикувати президента. «Це дорога успіхів і поразок, — несподівано зазначив голова фракції «Самопоміч» Олег Березюк, — що цілком нормально на такій високій посаді в такий, напевно, найважчий період історії новітньої України. І тому ми собі ставимо завдання допомагати президентові зберегти державний устрій країни, бо сьогодні це найважливіше. Мусимо пам’ятати: хоч би яким був Порошенко як людина і як чиновник, успіх президента, як і успіх прем’єра, Кабміну та парламенту, є успіхом держави, а не їх як людей. І між тими вагами й противагами є сила держави. У країні дуже мало тих, хто це усвідомлює. Іноді борються з Порошенком як із людиною, знищуючи президента України як інституцію. Іноді критикують тих, хто підтримує президента як інституцію, борючись із ним як із людиною, а руйнують Україну».
Читайте також: Спаринг-партнери Банкової. Чи готова АП до виборів
Два роки — це ще не половина президентського терміну, проте вже певне наближення до екватора. Довіра до Петра Олексійовича, як і загалом до інститутів влади, за той час дуже впала, і небезпідставно. З одного боку, так завжди буває у важкі часи, а з другого — шлях президента, попри чималу кількість позитивних моментів, таки всіяний безліччю занадто відвертих проколів, недопрацювань чи просто алогічних кроків. Чого тільки варта безмежна вірність друзям, які під високим покровительством крутять країною. А пригадуючи його феєричну інавгураційну промову, так і хочеться процитувати пророчі слова: «Хотів би наголосити на відданості ідеї парламентсько-президентської республіки. Ніякої узурпації влади!», які в останні місяці набули чомусь надто іронічного забарвлення. Президент справді виявився людиною слова, формально нічого не змінив у державному устрої, але прагне контролювати всі процеси особисто. У час війни, яка, щоправда, скромно іменується АТО, можна ще й не таке, адже будь-яке народне обурення легко списується на співпрацю з агресором. Звичайно, ніхто не без гріха й усе можна пояснити якщо не добрими намірами, то політичною доцільністю, але й розраховуватися за все рано чи пізно доведеться. І як іноді показує приклад, навіть раніше, ніж планувалося.
Хоча з президентом Порошенком такого, швидше за все, не буде. Принаймні жоден зі співрозмовників Тижня не передбачає для нього цієї небезпеки. Його вихід із першого терміну можливий тільки за якихось екстремальних сценаріїв. Але, по-перше, майдани в Україні так часто не відбуваються, потрібен час, аби накопичилося, по-друге, за соціальні питання українці не схильні влаштовувати бунти, всі попередні революції — від Революції на граніті до Революції гідності — були виключно під політичними гаслами, ну й закон про імпічмент досі так і не ухвалений. А тому за збереження тренду на євроінтеграцію, якщо буде отримано безвізовий режим, поступово й далі проводитимуться сякі-такі реформи, трохи просунеться боротьба з корупцією і любі друзі не надто нахабнітимуть, обставини, які спричинять дострокове припинення повноважень Петра Олексійовича, найімовірніше, не з’являться.
А втім, імпічменту він усе одно трохи боїться. Подейкують, саме з цієї причини так хотів поставити генпрокурором близьку людину (або Луценко, або ніхто, і жодних конкурсів). Бо хоча й немає закону про імпічмент, але в ст. 111 Конституції доволі чітко прописано, що президент може бути усунутий із посади Верховною Радою в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Для цього створюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до складу якої включаються спеціальний прокурор та спеціальні слідчі, і вже висновки цієї комісії можуть стати підставою для ухвалення парламентом рішення про звинувачення та усунення президента з посади.
Читайте також: Андрій Левус: «На Україну чекає ще одна радикальна зміна»
Але Порошенкові насправді не варто боятися. Бо коли навіть Михайло Папієв з Опозиційного блоку твердить: «Сьогодні знаю одне, якби були позачергові вибори президента України, безперечно, на першому місці в першому турі був би Петро Олексійович Порошенко, це реалії життя. Я не бачу якоїсь фігури, яка могла б скласти йому конкуренцію», то хвилюватися й справді нічого. Тим паче що лідер нині опозиційної «Самопомочі» Олег Березюк теж переконує, що зараз не бачить лідерів, які могли б скласти конкуренцію Порошенкові: «Чесно кажучи, ми взагалі є прихильниками того, щоб у цей період уберегти Україну від будь-яких виборів на наступні три роки. Чи парламенту, чи президента, чи, не дай Боже, виборів на Донбасі. Бо ворог хоче виборів. От у чому парадокс. Ворог хоче в Україні виборів парламенту й, напевно, молиться за вибори президента. А Україні потрібен період спокою від виборів, але неспокою в боротьбі за якісні реформи, якість життя людей тощо. Тому що ми знаємо: сьогодні вибори — це неуспіх усіх партій, але успіх ворога. Тому мусимо підходити з почуття реальності, а не відчуття бажання».
Якщо вірити нардепам, президент, попри значну критику в його бік, і справді має всі шанси досидіти у своєму кріслі до кінця терміну, якщо, звісно, не начудить чогось такого, від чого зірве дах цілій країні. Але, швидше за все, не начудить, це не в його стилі. Та й, як каже Валерій Карпунцов із БПП, «об’єктивно він також людина і, можливо, десь щось там не встигає через брак часу. Усі з недоліками, але в цьому випадку більше плюсів, аніж мінусів».
Чи захоче Порошенко вдруге стати президентом, питання, на яке, можливо, ще немає відповіді навіть у самого Петра Олексійовича, хоча навряд чи він собі його іноді не ставить. Його любі друзі, очевидно, цього дуже хотіли б, тільки рішення, як завжди, прийматиме сам Порошенко. З одного боку, як зазначає Сергій Висоцький, «я не знаю ні одного президента у світі, який не хотів би йти на другий термін», а з другого — Порошенко, попри свою величезну залежність від друзів, усе ж куди адекватніший від кума Ющенка й, цілком можливо, коли розумітиме, що не має підтримки, відмовиться від участі у виборах. Ходитиме собі, як Кравчук, по патріотичних заходах і розповідатиме, як урятував країну.
Наразі всі експерти та співрозмовники Тижня переконані, що говорити про можливий другий термін не на часі. «Побачимо, які будуть мобілізація та конфігурація наприкінці першого терміну, — каже Сергій Висоцький. — Вибори — це завжди задані обставини». Порошенко може погодитися балотуватися, лише коли точно знатиме, що проти нього змагатиметься завідомо програшний кандидат, як це було в 1999-му, коли у двобої зійшлися Кучма й лузер Симоненко. Якщо вдасться розіграти сценарій з безальтернативністю й вибори будуть сконфігуровані таким чином, що проти Петра Олексійовича стануть, наприклад, Юлія Тимошенко, у якої вже замало електорального потенціалу, чи любитель вишок Юрій Бойко за умови, що не голосуватиме окупований Донбас («А він не голосуватиме, — переконаний Сергій Висоцький. — Я не вірю у вибори на Донбасі й навіть думаю, що Порошенко їх не хоче, просто змушений дипломатично про це говорити»), то навіть за низького рейтингу президента він просто лишиться меншим злом і за нього знову проголосують.
Читайте також: Мистецтво «компромісу»
Насправді все залежатиме від того, чи дозріє до наступних виборів повноцінний конкурент, чи вималюється якась постать, що спробує затьмарити собою Петра Олексійовича. Ані Ляшко з його вузькою групою підтримки, ані Тимошенко з чималим накопиченим негативом, ані тим паче лідери опозиційного табору й справді на це претендувати не можуть. Якщо вірити опитуванням, кажуть експерти, конкурентною фігурою міг би стати мер Львова Садовий, але спрогнозувати, що буде через три роки, важко. Наразі «Самопоміч» із прогресивної неоліберальної проектної партії середнього класу чомусь почала дрейфувати в бік консервативно-ліберального проекту, що може відлякати значний електорат у центрі України, зокрема в столиці, яка завжди задає тренди на виборах.
Чи захочуть скласти конкуренцію Порошенкові інші політики, як-от Парубій чи Турчинов, також поки що не зрозуміло. Наразі вони бачать себе гравцями на полі консолідованої влади задля збереження державності й не виказують жодних претензій на президентське крісло та не позиціонують себе як альтернативу Порошенкові, радше навпаки, як члени його команди. Пережитий ними особисто досвід 2006 року, коли єдина помаранчева команда розсипалася, може спрацювати для них серйозним гальмом.