Політика

  ▪   Роман Малко

Андрій Левус: «На Україну чекає ще одна радикальна зміна»

Про революцію в кабінетах, деокупацію та новий політичний клас Тиждень розмовляв з Андрієм Левусом, народним депутатом («Народний фронт»), головою підкомітету з державної безпеки Комітету з питань національної безпеки і ­оборони.
Матеріал друкованого видання
№ 20 (444)
від 19 травня, 2016

Україна пережила три революції, багато що змінилось, але вбитий імперський монстр постійно самовідновлюється й реінкарнується. У суспільстві виникає відчуття, ніби подолати його просто неможливо. Що не так?

— Насправді всі рецепти давно написані. У ХХ столітті їх добре сформулював Дмитро Донцов. Якщо не буде нормальної влади, провідної верстви, певного політичного класу, які взяли б на себе відповідальність за всіх, то реформи, антураж, політична діяльність зведуться до фольклору. Про що йдеться? Є невивчені уроки, і основний із них — ворога не можна прощати. А в нас його, який реально нищить націю, завжди прощають. Після революції 1990-х не було до кінця проведено декомунізацію, знищено систему совка: від ментальних установок до адміністрування країни, правоохоронної сфери та судочинства. До Помаранчевої революції існувала видозмінена УРСР із якимись елементами України, але вся система була збережена, не змінено політичного класу. Червоні директори, вихідці з обкомів і райкомів надалі керували країною, прикриваючись національним антуражем. Помаранчева революція — те саме, невикористаний шанс. Усім відомий серіал «Картковий будинок».

На жаль, для більшості політичної тусовки ситуація в Україні й політичний процес власне як у цьому серіалі. Можна змінювати правила гри, саму гру, акторів, віртуальну реальність. Мало для кого політичний процес є роботою та боротьбою, зазвичай це імітація. Спочатку вони як непримиренні вороги сваряться на ефірах, потім разом сидять у ресторанах чи, повернувшись додому в Монако (а справжня їхня домівка вже там), сім’ями смажать барбекю й сміються з українців. Після Помаранчевої революції шоу заступило справжні процеси й знову-таки не було зачищено до кінця політичний клас. Ба навіть пішов тихий реванш, з’явилися меморандуми з ворогом, «треба спільно працювати», жодного посадженого регіонала, щó логічно привело до влади Януковича. Нині ситуація повторюється. І якщо ці карткові будинки ще можна було якось сприймати у 2005-му, хоч і тоді це було злочинно, то нині, коли кров уже лилася на Майдані і ллється на Сході, люди, які ходять по ток-шоу, клянуться у вірності Україні, обнімаються з воїнами АТО, але насправді продовжують гру в імітацію, — це страшно. Хоч би як було сумно, але, очевидно, на Україну чекає ще одна радикальна зміна. Не думаю, що у формі Майдану чи революції, може, більш еволюційна, але вона настане. Зміна політичного класу, еліти…

Читайте також: Мистецтво «компромісу»

На жаль, у свідомості мас еліта — це олігархи або якісь напомаджені творчі натури, псевдоінтелігенція. А насправді еліта народжується зараз, на Майдані, на барикадах, в окопах. Це ті, хто, попри розчарування, щодня веде реальну боротьбу з чиновниками в себе на місці. Ці люди ще не набрали критичної ваги в суспільстві, але тільки-но з’явиться точка біфуркації, коли українці переконаються, що крім віртуального вибору, який їм нав’язують Шустер чи інші медіа-проекти псевдоеліти, є інший, коли вони побачать дії нового політичного класу, зміни настануть. Без зметення цього політичного класу ми приречені на бунти й протести. Але бунт — участь раба. Нам нині потрібна революція не на вулиці, а в кабінетах. Не картинка Майдану, а реальні результати, котрі будуть лише тоді, як змінимо систему, зруйнуємо картковий будинок, вимкнемо цю віртуальну реальність.

І ще один момент. Під час перетворень у су­спільстві треба розуміти, що є первинним. Первинне — зберегти саму структуру й архітектуру держави, її фундамент. Адже іноді бажання швидких реформ, змін заради змін спричиняє ситуацію руїни. Людям, які й так незадоволені владою, політичним класом, вкидають прості формули соціального аспірину, дуже прості рішення. «Ану ж бо познімаймо всіх» тощо. Це дуже розпалює маси, таке підтримує публіка, але саме це стало причиною руїни в козацько-гетьманську добу, коли гетьмани-консерватори розбудовували державу поступово, але знаходились отамани, які казали: «Візьмімо шаблі й усіх порубаймо».

І все-таки система (олігархи, червоні директори) заміцна як на те, щоб її можна було легко знищити. Сили в нової та старої еліт надто нерівні…

— Олігархічна система справді є прямим продовженням совка. Заробити перші мільйони без крадіжки майна в 1990-х (а всі олігархи походять звідти), без «добра» червоних директорів, контактів зі службами безпеки, насамперед російськими, було неможливо. Тому це діюче політбюро з олігархів, які між собою ворогують, конкурують, але насправді часто доля країни вирішується не на майданах чи в парламенті, що було б логічно, а на їхніх сходняках. Підписуються «понятійні» угоди, хто буде президентом, хто прем’єром, яка галузь кому відійде. Так вони й електорат ділять, хто фінансує лівих, хто — правих. Ділять нас. А всю цю волю вже реалізовують клоуни під виглядом політиків, просто театральні герої, що пройшли кастинг олігархів.

головними провокаторами й агентами Кремля є не ті, хто кричить «зрада!», а чиновники найвищого рівня, котрі провокують ці думки

Відповідно, щоб усьому цьому покласти край, патріотичний рух повинен займатися й економічними проблемами. Енергетична безпека держави, таке ж національне питання, як існування чи неіснування Московського патріархату в Україні… І не тому, що я матеріаліст, а тому, що знаю: власність породжує владу. Умовно є Новинський, котрий сидить на енергетичних потоках і може фінансувати МП, який нав’язує нам «русскій мір». Ми часто боремося з клоунами, інформаційними бульбашками (іноді спеціально запущеними) замість того, щоб протистояти джерелу цього зла. Треба бити олігархів по кишенях, по економічній базі. У нас немає жодного українського олігарха, і я хочу
наголосити на слові «жодного».

Як бити?

— Номер один — російський бізнес. В Україні фактично 70% реального сектору та промисловості прямо чи опосередковано пов’язані з Росією. А це засіб тиску на громадян через зарплату, що впливає на соціальну стабільність країни. Це фінансування «русского міра», сепаратизму тощо. Друга, схожа, проблема — бізнес-схеми нинішніх чи колишніх урядовців. Фактично всі основні потоки контролюють вони. І, маючи два такі великі важелі впливу на сьогоднішню владу (прямий — соціальна стабільність, виплати в бюджет — і корупційний), створюють сприятливий клімат для реваншу. Тому що людині-суперпатріоту, котра двічі взяла гроші за економічні послуги від якого-небудь Клименка чи його представників, утретє, очевидно, вже буде адресовано не економічне прохання, а, скажімо, політичне.

Читайте також: Спаринг-партнери Банкової. Чи готова АП до виборів

Працюючи в СБУ, я виявив, що завербованими агентами ФСБ були корупціонери. Це стосується фактично всіх прикордонних областей. Митників, прикордонників, працівників міліції, Служби безпеки. Людина роками «кришувала» канал контра­банди (у Росії це тільки відомчий бізнес), і на якомусь етапі її вербують. Документують і кажуть: «Або ти працюєш на нас, або будеш державним злочинцем». Тим більше що кожен знає: якщо зафіксували мене, то мій начальник, у якого не Toyota Land Cruiser, а Maserati, певно, вже не те що на гачку в ФСБ, а давно її генерал. Нам це й пояснювали ті люди, представники середньої ланки органів. Таким чином, до речі, й проламували ворота для Криму, «ДНР», «ЛНР», Одеси. Ці спроби були в Харкові. Саме через таких осіб. Тому очевидно, що, використовуючи кошти чи корупційні зв’язки, також фінансують реванш. Не лише через Опоблок чи «Український вибір», а й через фінансування генпрокуратури, СБУ, аж до Адміністрації президента. Є вхід у ці високі кабінети, і відповідно люди вже поводяться м’якше, не так радикально.

Що ми пропонуємо робити й робимо? Сформовано і 20 травня буде представлено український санкційний пакет. У нас унікальна країна, яка фактично не застосувала проти агресора економічні санкції. І наші звертання із плачами до західного світу, які періодично чуємо від дипломатів, як мінімум дивні. Треба пояснювати це суспільству й нарощувати тиск на парламент, президента, щоб такий законодавчий санкційний пакет було ухвалено. У ньому йдеться, наприклад, про заборону представникам країни-агресора бути бенефіціарами в галузі природних монополій, а це основний сектор. Якщо ми їх звідти вичистимо, вже на одну легеню Україна дихатиме вільніше.

Потрібно модифікувати законопроект про спецконфіскацію, який не сподобався правозахисникам. Може, вони й мають резон, але конфіскувати майно Януковича та всіх його ставлеників усе одно треба. Принаймні тих, хто в розшуку. Ось такими кроками ми зменшимо базу для корупції, зокрема й політизованої. Думаю, цього реально досягнути. І це, до речі, теж гігантський крок у зміні політичного класу. Якщо в росіян та януковичів тут не стане фінансів, не буде як виховувати нових «звьозд» віртуальних ток-шоу, розкручувати чи підтримувати свої псевдопроекти, все відбуватиметься чесніше. Принаймні для нового політичного класу, що формується в Україні, з’явиться шанс на рівних чи бодай на кращих умовах поборотися за владу. Окрім того, звісно, треба роз’яснювати суспільству, в чому загроза окупаційного бізнесу, і нарощувати бойкотний рух та акції прямої дії. Із мого досвіду щодо компанії «Мегаполіс»: поки активісти не заблокували її склади, ми з нардепами майже рік писали листи в СБУ, прокуратуру, АМК про те, що в нас працює ефесбешна фірма. Але щойно відбулись акції прямої дії, досить жорсткі, принаймні почався діалог з органами влади, було скликано санкційний комітет, стала помітною хоч якась робота. На жаль, треба часом вдаватися до революційних методів впливу, бо де вони точно нас переграють, то це в бюрократії та писанині.

Чи може суспільство якось допомогти владі, котра безуспішно бореться з корупцією, подолати нарешті це зло?

— Так. Якщо спробує сфокусуватися на одній конкретній проблемі, конкретному прізвищі. Я зневажаю теоретичних борців із корупцією, які проводять конференції, майстер-класи, красиві презентації, а на виході — нуль. Розумію, що необхідна зміна законодавства, але не вірю, що це дасть швидкі результати. Усі ці борці з корупцією — або з популістів, у мене таке враження від Міхеїла Саакашвілі (жодного доведеного факту, ані стратегії, ані документальної бази, просто слова), або з людей, які займаються політзамовленнями, коли з усіх корупціонерів України буває вибрано чомусь тих, які є політичними конкурентами їх самих чи економічними — їхніх замовників.

Читайте також: Від Яреми до Луценка. Що обіцяють генпрокурори

Тому треба просто вибрати точку, прізвище, впертись і зробити. Певен, це вдасться. А щоб закрити гештальт, ідеально було б зосередитися на корупціонері, що пов’язаний із минулою та сучасною владою, таких дуже багато. Без конкретної однієї посадки корупціонера, поки суспільство не побачить людини за ґратами, буде великий відчай. Наприклад, є Юрій Бойко. Сазі про вишки Бойка кілька років. Про це вже знають усі. Але сага є, вишки є, а Бойко ходить у парламент. Це вбиває віру людей, які робили Революцію гідності, солдатів, які воюють на фронті. Вони цього не збагнуть. Як? Усім же відомо: злочинець! Причому люди, які називали його злочинцем, — це й Петро Порошенко, й голова президентської фракції, й інші. Коли питаюся, чому Бойко не сидить у тюрмі, починається теорія про єдність нації: «Ми не можемо, це розкол суспільства». Я не вірю, не знаю, як посадка Бойка може розколоти суспільство. Це нонсенс. Думаю, і на окупованих, і на неокупованих територіях Донецької області скажуть: «Ну і слава Богу». А де він іще розколе? В уяві ОРТ? То це якось і байдуже, що вони скажуть. Має бути покарання, тюрма — тоді можна говорити про результати. А якщо цього найближчим часом не станеться, то суспільство заповнюватиме ніші, які не заповнила держава. Почнеться самосуд, люди самі встановлюватимуть справедливість. І бездіяльність прокуратури, брак політичної волі у влади абсолютно легітимізують це насильство в очах населення. І коли вже маховик закрутиться, його не зупиниш нічим. Саме тому, як на мене, головними провокаторами й агентами Кремля є не ті, хто кричить «зрада!» (хоча такі мене насторожують), а чиновники найвищого рівня, котрі провокують ці думки. Бо їхня злочинна бездіяльність призводить до розчарування, а воно — до дестабілізації та бунту.

Реально нині говорити про укладення нового су­спільного договору, про зміни моделі відносин між державою та громадянином?

— Понад те, у перші два-три місяці після Революції гідності я відчував: хоч тоді й не було якогось артикульованого суспільного договору, але події Майдану, бажання змін, ентузіазм людей вибудували на той короткий час певну етичну базу. Не кажу, ніби всі перестали красти чи зробились ідеальними чиновниками, але принаймні з’яви­лися якась обережність і безпосередній вплив громад на прийняття рішень. Може, іноді він був не зовсім цивілізований, але був.

В ідеальній картині світу, звичайно, чиновник має боятися людей, їхнього осуду, впливу, перспективи, що завтра він не сидітиме у своєму кріслі. Тож парадоксально, але такі банальні речі, як децентралізація чи реформування держслужби, що зараз поступово відбуваються, у чомусь до того наближені. У громад будуть реальна влада, гроші, і якщо інформаційно дотягнутися до людей, аби вони усвідомили, що власне громада є основним розпорядником, а влада — це просто сервісна служба, яка надає їм певні послуги за їхні-таки гроші, то думаю, що це буде саме той шлях.

Але з огляду на нашу успадковану азійську модель держави та масу місцевих князьків… Чи не призведе це до роздробленості й чи не станеться так, що люди все одно нічого не отримають?

— Так, загроза існує. Бо є процес децентралі­зації, а є — феодалізації, і вони в нас відбуваються паралельно. Часто темою децентралізації користуються напівсепаратистські діячі. Чуємо про Бессарабію, Закарпаття, про порто-франко в Одесі. Люди думають, ніби на цій хвилі можна щось сконструювати суто своє, але воно радше відчиняє ворота окупантам. І тут є вже проблема роз’яснення та комунікації держапарату з владою. Децентралізація не передбачає якихось не притаманних громадам функцій. Ідеться про прості речі: де буде школа, куди вивозити сміття тощо. Медведчук і К°, які під приводом децентралізації фактично носяться з ідеєю федералізації, часто роблять паралельний процес, укидаючи туди об’єднання не територіальних громад сіл, міст, а таких собі мікрорегіонів. Цей процес триває, і саме тому непоганим запобіжником передбачених змін до Конституції є ідея префектів. Ці люди мають стежити, щоб не було перейдено межу, коли крім питання каналізації чи теплоенерго раптом виникає тема мови чи якогось об’єднання, перевіряти на дотримання Конституції та територіальної цілісності. Тобто модель намальована добре. Наскільки вона буде впроваджена й ефективно використовуватиметься, це велике питання, яке знову-таки нас відсилатиме до політичного класу. Якщо на ці посади префектів прийдуть «смотрящіє», з’явиться проблема, якщо станеться зміна політичного класу, все працюватиме.

Читайте також: Мікроменеджмент макропроблем

Зміна насправді відбувається, але процеси не такі швидкі. Стількох представників націо­на­ль­ного руху в парламенті, громадських активістів, патріотів, вояків іще ніколи не було. У цьому сенсі ВР нині унікальна. Те саме й у місцевих радах. Хай їх 10%, хай вони сперечаються щодо партійних справ, але в питаннях декомунізації всі ці патріотичні депутати об’єднуються й ухвалюють правильне рішення. І саме ці активні люди згодом очолюватимуть громади. Понад те, якщо ми зачистимо — а до цього треба прагнути — економічний базис системи, олігархічні партії матимуть менше впливу, тоді більше його дістануть інші політсили, незалежні від олігархів. У них буде реальна влада на місцях. Усе залежить від того, як спрацює президент. Але система, банально описана в Конституції, принаймні як я бачу, може дати паростки нового життя. Цим патріотично настроєним активним громадянам треба всіма силами включатись у вибори в місцевих громадах, брати на себе зону відповідальності. Це саме той момент, який відрізнятиме їх від популістів. Зробити щось маленьке — і вже буде велика школа. Цей еволюційний процес за кілька років може дати результат.

Система дозволить ці зміни? Не зжере романтиків по одному?

— Система не є чимось, що зовсім позбавлене індивідуальності. Вона завжди будується на конкретних прізвищах, вибивши які (тим паче, якщо вони символічні й знакові) її можна зруйнувати. Є конкретні олігархи, корупціонери, російські агенти, є конкретні люди, які гальмують процеси реформ. Треба їх інвентаризувати, чим ми й займаємось, і конкретно почати знищувати. Політично, економічно, акціями прямої дії. Вони зациклені на цих прізвищах, на «понятійних» угодах, рахунках, міжособистісних контактах. Ідеться не про матрицю, як у кіно, всепроникну, котра все контролює, це значною мірою міф, який не треба перебільшувати.

Але ви не раз говорили про велику роль ­президента…

— Думаю, у нього зараз найскладніша ситуація, яка може виникнути в будь-кого в цій країні. Глава держави — найнещасніша людина тут. Чому? Бо я відчуваю, як він вагається. Тому його треба підштовхувати в правильний бік. Не чекати, а стимулювати. Річ у тому, що завжди існує помилка простих рішень, коли підлеглі підходять і кажуть, мовляв, треба стабілізувати чи підтримати рейтинг, наприклад на Сумщині, там є Деркач, який за всіх президентів тримав регіон, поставмо на нього. Так БПП зробив на минулих місцевих виборах. Явно не явно, але... Швидкі результати є, однак насправді президента вводять в оману, він стає залежним від них, від регіональної мафії, яка, до речі, замість децентралізації хоче собі влаштувати ленне володіння: територія Кіссе, Балоги, Калєтніка… Понад те, Порошенко перебуває в ілюзії, що це його люди, а ці «товаріщі» вже поміняли партійні квитки десятки разів, у 2013-му синхронно йшли проти Майдану, а у 2014-му багато з них були за «русскій мір» і бачили себе на чолі мікрогуберній «Новоросії». Тому треба це президенту доносити, робити їх законтаченими (хочу сказати їхньою мовою), нерукопотискальними. Не може український лідер співпрацювати з такими негідниками. Треба їх витісняти, і я переконаний, що це можливо.

Щоб навколо прі­звища було таке тло, аби ті, хто ще хоче президентові порадити: «Є стара схєма, может сработать», почули: «Та ну його, навіть слухати не хочу». Це копітка робота, котра не збирає багато лайків у Facebook, не дає швидких результатів і не відчиняє, а зачиняє двері на телешоу, але вона вкрай потрібна. Нині цим і займаємося. Конкретно Юрою Єнакіївським та його кама­рильєю. Хто, де, як, юридично, інформаційно, акціями прямої дії, за об’єктами… Воно, звісно, як носити воду в ситі, але це і є виховання людей у виконавчій владі, президентській вертикалі. Протидія таким зв’язкам, олігархам — іще й школа та виявлення нових пасіонаріїв, людей, здатних організувати процес. Це, врешті, пере­орієнтація національного руху з вишиванок та пісень на питання економічного націоналізму, економічного й інформаційного простору, де­окупації. І, якщо в нас з’явиться такий прошарок, котрий так само щиро, як бився на Майдані, як воює на Сході за ідеалістичні речі, буде ефективний у питанні деокупації, знищенні олігархічного класу, розумітиме, як це все включається-виключається, тоді ми й отримаємо новий політичний клас. Нам треба, щоб патріоти-націо­­налісти не тільки цитували вірші, а й учили міжнародне економічне законодавство, вміли самі виявляти офшорників, більше розбиралися в економічній карті країни: щó треба деокупувати, як те зробити. Це світоглядне завдання, іншого шляху немає. Бо лише в таких процесах гартується новий політичний клас. У 1917–1918 роках Україну значною мірою погубила схожа проблема: ті, хто був щирий, не вміли управляти. Я не вірю, що когось можна посадовити й навчити чи взяти людей, які не горять ідеалістичними національними почуттями, і зробити їх українцями. Але навчити націоналістів більших прагматичності й ефективності, нового менеджменту — як самоорганізовуватись і дія­­ти — цілком реально. Понад те, ми показали колосальний приклад самоорганізації на Майдані, і, якщо його пустити в русло деокупації країни, він дасть свої плоди.