Тимчасова поразка Європейського Союзу в битві за Україну – ключової країни в програмі Східного партнерства – змушує багатьох оглядачів і західних політиків критично подивитися на стратегію Брюсселя у просуванні демократії на пострадянських теренах. Як виявилося, тиск, шантаж і «пряники», від Кремля виявилися більш дієвими механізмами втримання колишніх республік СРСР у своїй орбіті впливу, аніж багатообіцяюча програма ЄС, що передбачала поглиблення співпраці із шістьма країнами регіону через підписання угод про асоціацію та зону вільної торгівлі.
Під час обговорення в Європарламенті 10 грудня майбутнього програми Східного партнерства лунало чимало критичних голосів щодо відсутності адекватної регіональним викликам політики ЄС у Східній Європі та неспроможність останнього протистояти тиску Росії. Деякі висловлювалися за повне перезавантаження політики Брюсселя у східноєвропейському напрямку. У підсумковій резолюції законодавчий орган ЄС закликав Єврокомісію розглянути можливі контрзаходи проти російського тиску на країни Східного партнерства, а держав-членів – виступити з єдиної позиції щодо Кремля, розробки і впровадження політики адекватної реакції на його тиск.
Адже парафування угод про асоціацію з Молдовою та Грузією на Вільнюському саміті на тлі очевидного провалу у відносинах з Україною та Вірменією не гарантують того, що їх таки підпишуть наступного року, адже Білокам’яна має ще достатньо важелів впливу на ці країни (від торговельного пресингу на ці країни, активізації Придністровського конфлікту до безпосереднього тиску на Тбілісі через своїх людей в уряді російського олігарха Бідзіни Іванішвілі). Очевидно, східний напрямок європейської політики сусідства та розширення потребує суттєвого переформатування з урахуванням геополітичних викликів, які кидає об’єднаній Європі євразійський реставраційний проект Владіміра Путіна на пострадянських теренах.
Переглянути Євроінтеграція на Західних Балканах на карті більшого розміру
На цьому тлі європейська інтеграція на південному напрямку, на Західних Балканах, просувається набагато активніше й рішучіше, не зважаючи на важку спадщину регіону, що зазнав руйнування в перебігу найбільш кривавого збройного протистояння на континенті від часів Другої світової війни, схожі з пострадянськими країнами проблеми трансформації та присутність російського чинника (хоча й не такого потужного). Нестабільна демократія, нерозвиненість громадянського суспільства, слабкість і неефективність державних інституцій, тотальна корупція, бідність – усе це однаковою мірою характерно для країн пострадянського простору та колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, адже їхнє спільне коріння лежить у комуністичному минулому. Однак на Західних Балканах ЄС діє куди впевненіше, аніж на Сході континенту, де стикається із шаленим опором Кремля, який вбачає в програмі Східного партнерства більшу загрозу для себе, аніж навіть розширення НАТО на Схід.
На європейському гачку стабілізації
У боротьбі за вплив на Західні Балкани з ЄС конкурують одразу кілька міжнародних гравців – Туреччина, США, Росія та Китай. Однак позиція двох перших сьогодні в багатьох питаннях суголосна зі стратегічною лінією Брюсселя на поступове включення країн регіону до складу ЄС. Найбільшим викликом політиці розширення Європейського Союзу на півострові, як і в Східній Європі, виступають амбіції Кремля, який розглядає Балкани як транзитний маршрут для Південного потоку та відправну точку для своїх геополітичних панславістських планів. Як стверджує експерт Центру стратегічних і міжнародних студій (Вашингтон) Януш Бугайські, російські лідери фокусуються на трьох ключових знаряддях впливу в цьому регіоні: дипломатичний тиск, затягування міжетнічних конфліктів та економічна залежність. Осередком політичних та економічних впливів Москви на півострові є, без сумніву, Сербія (див. Тиждень № 28/2012). Її президент Томіслав Ніколіч недавно навіть заявив, що єдину країну, яку він любить більше, аніж свою, є Росія. Однак прагматизм та «єврореалізм» у Белграді сьогодні переважає «братерську слов’янську любов» з РФ, і Сербія поступально, але неухильно таки рухається на шляху до євроінтеграції, виконуючи одну за одною умову Брюсселя, і вже розпочала переговори про вступ до ЄС.
Причину цього, вочевидь, варто шукати у співвідношеннях геополітичних впливів у регіоні, з одного боку, та усвідомленні безальтернативності європейського шляху для країн регіону. Як вважає Адам Бальцер, експерт аналітичного центру «demosEUROPA Centrum Strategii Europejskiej» (Варшава), «Західні Балкани є регіоном, де ЄС має найбільший у світі важіль впливу в усіх відношеннях: економічному, політичному, безпековому та соціальному». Інтеграцію цих країн Об’єднана Європа сприймає радше як цивілізаційний обов’язок, що випливає з відповідальності за мирне врегулювання в регіоні, до якого вона була активно залучена ще з 1990-х років, а не потенційний актив. Завдяки географічній близькості, тісним економічним і соціальним зв’язкам Західні Балкани є своєрідним заднім двориком ЄС, прилучення якого означало б завершення давньої стратегічної мети – об’єднання Європи.
Водночас країни колишньої Югославії використали євроінтеграцією як інструмент для проведення внутрішніх реформ у напрямку побудови сучасних функціональних держав і ринкової економіки. Зовнішній тиск європейських держав був своєрідним «гачком стабілізації», що змушував їх здійснювати «домашню роботу», щоб наблизитися до ЄС.
Механізмом євроінтеграції виступав започаткований 1999 року процес стабілізації та асоціації, який передбачав укладання з країнами Західних Балкан відповідних угод, умови яких передбачали майбутнє членство в ЄС. Перші такі угоди було підписано з Македонією та Хорватією 2001 року. Обидві країни розпочали їх імплементацію ще до того, як вони вступили в дію (2004 та 2005 року відповідно). Прогрес в інших західнобалканських державах був не такий швидкий і відчутний. Зокрема тільки 2006 року Угоду про стабілізацію та асоціацію з ЄС підписала Албанія, 2007-го її наслідувала Чорногорія, а 2008-го – Сербія та Боснія і Герцеговина. Наразі переговори про укладення відповідної угоди веде самопроголошена 2008 року Республіка Косово.
Прогрес, досягнений за десятиліття, більш як вражаючий. Якщо 2000 року жодну із західнобалканських держав не визнавала вільною авторитетна міжнародна організація Freedom House, то 2012 року такий статус отримали дві країни – Чорногорія та Сербія, тимчасом як всі решту – частково вільних. Деякі держави досягли помітного успіху в утвердженні верховенства права, політичних та економічних свобод, боротьбі з корупцією. Зокрема Македонія у 2003–2012 роках поліпшила своє місце в рейтингу сприйняття корупції, що його щорічно складає Transparency International, із 106-ої сходинки до 69-ої, а також досягла відчутного прогресу у рейтингу легкості провадження бізнесу (Світовий банк), зайнявши 2012 року 22 сходинку замість 81 2006-го.
Завдяки досягненому прогресу у 2009–2010 роках ЄС лібералізував візовий режим з більшістю країн регіону (Албанією, Боснією і Герцеговиною, Македонією, Чорногорією, Сербією) і зараз веде аналогічні переговори з Косово.
Найуспішнішим спринтером у західнобалканському забігу на євродистанції стала Хорватія, яка 1 липня успішно фінішувала, ставши 28-им членом ЄС (див. Тиждень № 27/2013). Однак і інші країни регіону не плентаються далеко в хвості. Так, у грудні 2010 року статус потенційного кандидата на вступ в ЄС було надано Чорногорії, а у березні 2012-го Брюссель відзначив суттєвий прогрес країни у здійсненні реформ і розпочав переговори про приєднання Подгоріци до євроклубу.
Після усунення головних перешкод на європейському шляху – видачі у травні 2011 року сербського генерала Ратко Младіча Міжнародному кримінальному трибуналу в справах колишньої Югославії та нормалізації відносин з Косово – у березні 2012 року статус кандидата на вступ отримала й Сербія, а наприкінці червня цього року Рада ЄС рекомендувала розпочати переговорний процес з Белградом.
У жовтні цього року, зважаючи на рух Албанії до виконання політичних критеріїв для членства (реформи судової гілки влади та державного управління, зміни правил роботи парламенту), Єврокомісія рекомендувала надати і їй статус кандидата на приєднання до ЄС. Водночас було вже вп’яте запропоновано розпочати переговори про членство в спільноті з Македонією, яка подала заявку на вступ ще 2005 року (просування Скоп’є до ЄС всіляко блокують Афіни через міждержавну суперечку щодо назви країни).
Граблі євроскептицизму
Велику роль у поглибленні контактів з Об’єднаною Європою відіграла економічна співпраця, що базувалася на укладених угодах про асоціацію та стабілізацію. На сьогодні балканські економіки сильно інтегровані в єврозону. Дві країни (Косово та Чорногорія) використовують євро як національну валюту, а грошові одиниці Боснії і Герцеговини та Македонії фіксовано відповідно до курсу останнього. ЄС є головним торговельним партнером і пунктом призначення балканських студентів і трудових мігрантів. З Євросоюзу також надходить велика частка прямих іноземних інвестицій, офіційної фінансової допомоги та грошових переказів.
До кризи західнобалканські країни демонстрували одні з найвищих показників економічного зростання на континенті, розпочавши наздоганяти своїх північних сусідів. Однак велика залежність від європейських ринків зіграла з ними злий жарт, сильно вдаривши по їхніх економіках після колапсу 2008–2009 років. Донині хронічною хворобою країн Західних Балкан (за винятком Македонії) є великий дефіцит платіжного балансу (до 20% ВВП). Продуктивність праці тут одна з найнижчих в Європі, сильно відстає інноваційний розвиток, неефективний аграрний сектор поглинає багато трудових ресурсів, середня та вища освіта не здатні задовольнити потреби у висококваліфікованих кадрах, а умови для провадження бізнесу досі несприятливі. Водночас великою проблемою Західних Балкан є бідність. Румунія – найнезаможніша країна в ЄС, багатша за найбільш розвинені держави регіону – Сербію та Чорногорію.
Водночас на Західних Балканах вистачає проблем з демократією, правами людини, правовою системою та держуправлінням. Так, від часів падіння комунізму жодні вибори в Албанії не було визнано міжнародною спільнотою як вільні та справедливі. У жодній із західнобалканських держав за міжнародними стандартами немає повністю вільних медіа. Потенціал регіону підриває організована злочинність і всюдисуща корупція, а суперечки за кордони, етнічні межі та ідентичності досі мають великий потенціал для конфліктів.
Сьогодні євроінтеграція країн Західних Балкан наштовхується на кілька перешкод, серед яких не останнє місце посідає втома держав – членів ЄС від розширення, яка, вочевидь, не розвіється після вступу в ЄС Хорватії, а радше навпаки посилить євроскептицизм. Цьому сприяють і самі балканські країни, будучи не до кінця послідовними у запровадженні необхідних змін. Утім, штучна пролонгація переговорів щодо приєднання нових членів ослабить соціальну та політичну підтримку ЄС поза її межами та відіб’ється негативним чином на внутрішніх трансформаціях у балканських країнах.
«Що швидше буде модернізовано та демократизовано Західні Балкани, то краще для ЄС, адже без справжньої демократизації тут ніколи не буде тривалої стабільності», – стверджує Адам Бальцер, який пропонує приділяти державам регіону більше уваги та підтримки, аніж попереднім кандидатам.
Очевидно, зобов’язання повернути західнобалканські країни у «європейський дім» має для ЄС потужне моральне, цивілізаційне та безпекове підґрунтя, чого, на жаль, не можна сказати про політику розширення Європейського Союзу на пострадянських теренах, де перспектива членства поки що не гарантована для жодної з країн Східного партнерства. Тимчасом як підписання угод про асоціацію та зону вільну торгівлі сьогодні опинилося під серйозною загрозою з огляду на шалений тиск й опір Кремля спробам ЄС відірвати колишні республіки СРСР з його орбіти. Чи знайдуть держави ЄС адекватний варіант відповіді на геополітичний виклик, який сьогодні кидає їм путінська Росія у Східній Європі?