Торік розмови новообраної влади про «діджиталізацію» губилися в інформаційному потоці, але пандемія COVID-19 надала їм нового звучання. Якщо спершу йшлося про зручний доступ до державних послуг, то перенесення взаємодій у інтернет стало питанням протидії епідемії. Щоправда, і тоді, і зараз розмови про «діджиталізацію» наштовхуються на певний скепсис. Хоча б тому, що проникнення інтернету в повсякденне життя українців не таке глибоке, як хотілося б. Так, у листопаді 2019‑го регулярно користувалися інтернетом 71% українців, до того ж із суттєвими віковими диспропорціями. Серед осіб 45–54 років «діджиталізованими» були лише 18%, серед 55–64-річних — 12%, а серед старших — лише 8% (Factum Group Ukraine). І це за умови, що користувачами інтернету вважають усіх, хто виходить у мережу бодай раз на місяць. Не кажучи вже про рівень цифрової грамотності й довіру до віртуальних послуг. Тому міркування про перспективи «діджиталізації» для багатьох залишалися мріями про Нью-Васюки — нехай під це й було створено окреме профільне міністерство.
Ідея електронного голосування на виборах, яку жваво обговорювали в час жорсткого карантину, тихо вмерла сама по собі. І мусила вмерти: левова частка виборців не змогла б скористатися такою можливістю з банальних технічних причин. Не кажучи вже про захист системи голосування від сторонніх втручань. Бо ще зовсім недавно, у 2017-му, атака російських хакерів заблокувала роботу Ощадбанку, Укрпошти, Укрзалізниці, аеропорту «Бориспіль» і низки інших установ та підприємств. І навряд чи за три роки наша цифрова безпека зміцніла так сильно, щоб можна було наважитися на вибори. Утім, річ не лише в технічній готовності: на електронне голосування не наважилися ніде у світі, окрім Естонії. Навіть при бажанні досвід 1,3-мільйонної прибалтійської держави навряд чи можна перенести в 41-мільйонну Україну. Тому в нас своєрідним підсумком «діджиталізації» стало повідомлення ЦВК про те, що 25 жовтня краще брати на дільниці паспорт-книжку чи ID-карту, а не сподіватися на додаток «Дія», розрекламований не без участі Володимира Зеленського. Як пояснили у ЦВК — через відсутність пристроїв для перевірки електронного паспорта на дільницях.
Утім, деякі сфери українського життя сильно «діджиталізувалися» задовго до пандемії. Зокрема політика.
Читайте також: Михайло Забродський: «Військові в політиці — це дуже серйозний потенціал»
Якщо 10 років тому працювати в інтернеті не надто прагнули навіть у прогресивних партійних штабах, то після президентських виборів у США 2016 року увага до мережі почала набувати ознак легкої одержимості. Глобальна дискусія про потенціал маніпуляцій в інтернеті розтяглася більш ніж на рік: «постправда» стала словом 2016 року, а «фейк ньюз» — 2017-го. Внутрішній американський скандал, пов’язаний із можливим впливом Росії на тамтешні вибори, змусив політиків усього світу по-новому глянути на інтернет. Невже Росія, бюджет якої вдесятеро менший від американського, змогла вплинути на результат перегонів у США? Хай там як, але багатьом інтернет почав здаватися «вундерваффе», здатним забезпечити політичну перемогу навіть у майже безнадійних умовах. Апофеозом такого ставлення можна вважати торішні заяви тодішнього очільника Офісу президента Андрія Богдана, який запевняв, що команді Зеленського не потрібні навіть журналісти, бо вони комунікують зі своїм виборцем безпосередньо через інтернет. Але насправді нічого нового не відбувалося. Колись український політикум так само посунув на телеекрани, бо увірував у всесилля «блакитного екрану». Звичайно, нічого ненормального у застосуванні новітніх технологій партійними штабами немає. Патологічною є диспропорційна увага українського політикуму до маркетингу на тлі нехтування рутинною політичною роботою.
Сьогодні може здаватися, що політична рутина — це збирання «лайків» у соцмережах. Але насправді «лайки» не тотожні суспільній підтримці, так само, як проплачені години ефірного часу у прайм-тайм не конвертуються в електоральний результат. Кореляції, звісно, є, але вони вкрай непевні. Причина цілком очевидна: здобути надійний політичний капітал (тобто можливість вести за собою маси людей) засобами лише маркетингу неможливо. Для цього потрібна рутинна діяльність, тобто розбудова відносин із конкретними суспільними групами і прошарками шляхом завоювання їхньої довіри й захисту їхніх інтересів. У ставці на користь маркетингових технологій був практичний сенс. Якщо маркетингові технології — починаючи від листівок і закінчуючи рекламою у фейсбуку — можна використати, найнявши перед виборами відповідних фахівців, то рутинна робота з громадянами — це гра на довгу перспектву, що вимагає значних ресурсів. Але за все доводиться платити: проєкти, створені навколо чистого маркетингу, розвалюються так само швидко, як бренди-одноденки, «лайки» погано конвертуються в голоси, а маніпуляції в соцмережах підривають довіру до всіх.
Громадянське суспільство постало перед спокусою «діджиталізації» значно раніше.
Арабська весна, яка прокотилася Африкою на початку минулого десятиліття, привнесла в популярний вжиток словечко «твіттер-революція», а також породила міф про те, що соціальні мережі стали новітньою зброєю народів проти диктатур. Відповідно до цього міфу, Євромайдан почався з допису у фейсбуку. Але невдовзі виявилося, що для повалення режиму потрібна не лише координація в соцмережах, а і здатність акумулювати матеріальні ресурси й чинити фізичний спротив режиму. Понад те, свіжий приклад білоруських протестів свідчить, що для боротьби з режимом громадянське суспільство повинне накопичити практичний досвід взаємодії на рівні живих спільнот, організацій і рухів, не кажучи про все інше. Український рух — від футбольних фанатів і парамілітарних організацій до мистецьких тусівок і просвітницьких товариств — такий досвід мав. І саме завдяки цьому українська революція змогла перевалити з фейсбуку на вулицю, а потім іще й перемогти.
Читайте також: Василь Мокан: «Росія не хоче давати українській владі ніяких козирів напередодні місцевих виборів»
Звичайно, віртуальні інструменти також мають значення, але вирішальний бій завжди доводиться давати офлайн — на вулиці. Без здатності до вуличної боротьби всі «лайки» й «репости» — не більш ніж електронний вітерець. Іноді цей вітерець може здіймати хвилі, але кінцевий результат завжди залежить від того, як розуміють цей сигнал ті, хто приймає рішення. Приміром, механізм електронних петицій до центральних органів влади є цілковито безрезультатним: здається, максимум, чого вдавалося досягти авторам і підписантам, — це коментаря від президента, який ні до чого не зобов’язує. Натомість є чимало прикладів того, як масове обурення в соціальних мережах і «шторм» у медіа викликали жвавішу реакцію влади. Так сталося, наприклад, із усуненням Вітольда Фокіна зі складу української делегації в мінській ТКГ. Владі вистачило менш як півтора місяця, щоб зреагувати на обурення громадськості, яке Фокін провокував своїми неоднозначними заявами. Але слід розуміти, що за цим стоїть явне чи неявне уявлення влади про те, що у фейсбук-критиці так чи інак лунає голос «войовничої меншості»: патріотично налаштованого прошарку активних громадян, здатних перенести своє невдоволення на вулицю. А зовсім не страх утратити «лайки».
Читайте також: Туман рейтингів
Звичайно, інтернет був, є й залишиться вагомим чинником громадського й політичного життя, до того ж його значення з часом лише зростатиме. Але політичне життя тільки почасти є битвою маркетологів: змістом політики були й залишаються колективні інтереси та цінності. Те, що реальні проблеми вдається час від часу підміняти рекламними слоганами, лише відсуває їх розв’язання в часі, але не змінює суті. Хоч би якими високими ставали технології комунікації та хоч би які надзвичайні можливості вони відкривали, людина політична завжди перебуватиме ногами на твердому ґрунті реальності. Або ж падатиме — хай би яким розтягненим у часі було це падіння. І так триватиме, доки сама людина залишатиметься реальною, себто фізичною істотою. Так, пандемія COVID-19 примусила світ активніше застосовувати цифрові технології, але водночас — усвідомити межі їхньої придатності. Що ж до України, то наша основна проблема полягає не в дефіциті «діджитальності», а радше навпаки — у дефіциті реального політичного життя, симулякром якого є наша надміру «діджиталізована» політика.