Мирний Майдан, спокійна атмосфера навколо і неагресивні люди – це один із видимих ефектів непростої роботи священиків різних українських церков, які вийшли на вулицю разом зі своїми парафіянами, щоб підтримати їх під час ненасильницького протесту.
Це ті, хто справді щоденно і безупинно працює над тим, щоб так звана революція гідності, якою зачаровуються нині в усьому світі, психологічно витримала тиск і не впала у прірву жорстокості й кровопролиття. Вони різні і за освітою, і за церковною ієрархією, і за належністю до тієї чи іншої церкви, але, як і будь-хто на Майдані, перебувають у самому епіцентрі подій.
Вони зводять барикади і чергують на них вночі, потерпають від натиску «Беркута» і мерзнуть на грудневому морозі. Унікальний синтез настроїв народу і відповіді на його запити церков якісно відрізняються від ситуації в сусідній Росії, де очільник РПЦ патріарх Кіріл підтримав розгін російським ОМОНом багатотисячної мирної демонстрації на Болотній площі у травні 2012 року.
Похідна церква Євромайдану
У нагромадженні великих армійських наметів, майорінні прапорів, густого диму і гасел знайти священнослужителів і польові церкви досить важко. Ті, хто довший час перебуває у таборі, радять шукати їх під стелою Незалежності та ближче до Будинку профспілок.
Авторство фото Сергій Філоненко
«Останньою краплею для мене стало те, що було побито дітей, – розповідає настоятель Київської парафії св. Миколая УПЦ КП отець Георгій Янковський. І додає: – Не просто побито – катовано. Коли вони втікали, «Беркут» їх валив на землю і добивав». Зізнається, що на довготривалу демонстрацію вийшов разом зі своїми парафіянами. Він киянин, з 1 грудня днює і ночує на Майдані, навіть свій день народження відзначив тут, зводячи барикади.
Розповідає, що вночі чергує на барикадах, а вдень займається звичайною для священнослужителя справою – молиться та регулярно відправляє літургії в польових умовах. Він один з тих, хто завдяки мережі Facebook став одним із впізнаваних облич Євромайдану – православний священик у будівельній касці на голові, чорній рясі та червоній із золотим шитвом єпітрахілі на шиї. Ця важлива деталь священицького вбрання певним чином порятувала отця Георгія під час штурму барикади 11 грудня – беркутівці його не били. «Їм не було дано такого наказу. Якби такий наказ від керівництва був, то позносили б усе і всіх, без огляду на вік, стать і стан. Для них не існує нічого святого. Є наказ, який мають виконати, бо знають, що в протилежному разі їх чекає трибунал», – зітхає втомлено. Про себе і про представників інших церков на Майдані каже так: «Ми робимо все, щоб конфлікти вирішувалися мирно, щоб не дійшло до кровопролиття. Та коли нас не чують, єдиний спосіб для нас – стати на захист, бо промовчати про гріх – це так само вчинити гріх».
автор Фото Євгеній Іхельзон
Похідну церкву св. Миколая, яка до 11 грудня стояла позаду барикад, що виходили на Європейську площу, було під час штурму знесено. «Всі речі, ікони, богослужбове начиння, ризи священиків у тому храмі розграбували силовики, які намагалися розгромити Майдан, – продовжує описувати ситуацію тієї моторошної ночі отець Георгій. Він розповідає про те, що «Беркут» прикривав тих, хто із силовиків під шумок займався мародерством. – Потрощене скидали на самоскид, а потім вивезли у невідомому напрямку, а щось дрібніше і цінніше ховали собі до кишень. Я бачив, як таким чином забирали взуття, ще якісь речі. Було страшно».
Похідну церкву Георгію Янковському вдалося відновити. Невеликий наметик із дерев’яним, обкрученим блискучим скотчем хрестом на даху, що у світлі місяця відливає золотом, стоїть поряд із виходом з метро біля Будинку профспілок. Кілька простих ікон, тоненька свічечка, встромлена до пластикового стаканчика із сухою гречкою, і постійний потік людей, які проходять повз. Хтось мовчки спиняється перехреститися до ікон, помолитися, хтось пише записки за здоров’я та упокій. До брезентової стіни намету прикріплено листок ватману з вимогою суду для тих, хто зніс і розікрав церкву під час нічного штурму силовиків. Такі дії називають святотатством, яке не прощає ані жодна церква, ані культурне цивілізоване суспільство. Та чи знають про це мародери в погонах?
Отця Георгія позаочі називають справжнім лицарем, а дехто, за аналогією з героями комп’ютерних ігор, – Паладином 80 рівня. Мало хто знає, що отець разом з іншими киянами боронив «Гостиний двір» від захоплення рейдерами в середині цього року. Згадує, що там і нині відбувається те саме: людей б’ють, калічать, а силовики залишаються безкарними.
Можливо, з першого погляду може видатися, що УПЦ МП тримається нейтрально і подалі від подій на Майдані. Дійсно, вона не має своєї похідної церкви та священників, що там цілодобово перебувають і моляться. Проте це не значить, що ієреєв з цієї церкви на Майдані немає, принаймні в цивільному й анонімно. Будь-яка церква – це не щось монолітне, бо її священники і ієрархи теж є людьми, які, попри сан, мають ту чи іншу громадянську позицію. Тому з вуст представників УПЦ МП можна почути діаметрально протилежні заяви про нинішню ситуацію. Зокрема на загальнонаціональному круглому столі щодо врегулювання ситуації в країні, який відбувся 12 грудня, настоятель Києво-Печерської Лаври, митрополит Вишгородський і Чорнобильський УПЦ МП Павло (Лебідь) висловив своє негативне ставлення до присутності молодого покоління на Євромайдані: «Ми постійно чуємо: "Діти на майдані, діти на майдані". Чому туди пішли діти? Скільки платять тим дітям?».Також він став на захист правоохоронних органів: «Ви звинувачуєте міліцію, а чому ж, коли у вас щось трапляється негаразд, ви одразу кричите "де міліція?». А от позиція і дії предстоятеля Синодального інформаціно-просвітницького відділу УПЦ МП Георгія Коваленка мають радше не радикальний заперечний дух, а намагання хоч якось взяти участь у можливому діалозі з врегулювання ситуації в Україні. Зокрема 15 грудня він взяв участь в екуменічній моливі за мир та спокій в Україні поряд з іншими українськими Церквами.
Миротворча душпастирська місія
Поряд зі стелою Незалежності, майже на тому місці, де пролилася кров по-звірячи побитих «Беркутом» вночі 30 листопада студентів, стоїть великий армійський брезентовий намет. Це велика греко-католицька похідна церква, в якій може вміститися людей 50. Пахне ладаном і воском від свічок. На стовпі намету, ближчим до низенького виходу, висить дерев’яна таблиця, на якій написано молитву за всіх тих молодих людей, які поклали життя за свободу і незалежність України. Священиків тут багато, але не всі вони готові поспілкуватися. Практично весь час хтось з них служить літургію або сповідає чи читає разом зі своїми парафіянами акафісти і молитви.
До цієї каплиці веде парох із села Нижній Вербіж на Коломийщині отець Михайло Дзюба. Те, що він також священик, можна визначити хіба що по його колоратці. У спортивній зимовій куртці, шапці та трекінговому взутті він аж ніяк на ієрея не скидається. На запитання про те, куди ділася його ряса, відповідає коротко: «Подерли і втоптали в багно під час спроби розгону Євромайдану 11 грудня. Зараз її випрали, то скоро вдягну. Якби я тоді лишився в наметі, то й мене разом з ним подерли б і викинули». Він також був свідком мародерства силовиків. У нього вкрали і повикидали практично весь одяг. «Те, що відбувається нині на Майдані, це не просте стояння, а велика робота. Янукович ховається за «Беркутом» і думає, що це його спасе. Навіть Кучма так не робив». Про роль і настрої УГКЦ щодо масових протестів говорить так: «Ми вийшли на Майдан, бо це є і громадянська, і священицька наша позиція. Місія церкви полягає в тому, щоб бути разом зі своїм народом.
Тому ми тут. Українська греко-католицька церква ніколи не була інструментом у руках держави, проте робила все, щоб бути церквою державотворчою». За хвилю додає: «Якби ми, священики, не прийшли на Майдан, для нас це було б ганьбою. Тим, хто тут стоїть, справді дуже важко. Та ще важче стільки часу, вже більше двох тижнів, бути справді мирною демонстрацією».
Літургії, молитви, духовна підтримка священиків кожному, хто по неї звернеться, допомагають стримувати агресію, долати страх й об’єднуватися. Отець Михайло багато цитує Патріарха-емерита УГКЦ Любомира Гузара, який також, попри свій поважний вік, прийшов, щоб виступити на народному віче 1 та 8 грудня, закликавши всіх не боятися й робити добро. Мало не щодня йому доводиться нагадувати, що українці – народ мирний і культурний. У розмові з отцем Михайлом також лунає згадка і про польський рух «Солідарність», який 1989 року за підтримки Папи-поляка Івана-Павла ІІ та кардинала Яворського виборов Польщі демократичне і вільне сьогодення. Отцю Михайлу також доводиться стримувати гарячі голови, нагадуючи, що церква – це не державна, не світська інституція. Її дітьми є люди по обидва боки барикад. І за мир поміж ними, за виконання заповіді «Не вбий!» церква готова боротися до кінця.
Цю ідею підтримує і архієпископ Стефан, глава маленької Апостольської православної церкви в Україні. «Якби у Віктора Януковича був нормальний духівник, оцієї жорстокості в серці Києва не сталося б», – говорить владика. Він також зазначає, що для самих українських церков нині не час для догматичних розбіжностей. Майдан єднає не лише людей, він єднає церкви. Архієпископ під час проповідей цитує Василя Симоненка, Василя Стуса та Ліну Костенко поряд з Євангелієм, розмовляє кількома європейськими мовами. Говорить, що найбільшою зброєю нині і для священиків, і для журналістів є слово та інформація, яку вони доносять до суспільства. Розказує, що робота духівника на Майдані подекуди буває не просто важкою, а й справді небезпечною. Коли він зупиняв натовп, який був готовий натовкти правоохоронців під час взяття приміщення Київської міської ради 1 грудня, нагадуючи, що вони теж чиїсь діти, в нього полетіло одне єдине слово: «Провокатор!». Він каже, що справжня Церква нині стоїть на Майдані, бо лише серед людей священик може виконувати свою місію нести мир.
Мережею гуляє фото, на якій з диму штурму барикад вирізняється високо піднята рука з хрестом. Владика Стефан усміхається: «Це священик нашої церкви Сергій Фомінський». Він визнає, що кожний свідомий християнин має право на самооборону: «Христос поперекидав столи мінял і торгівців у Єрусалимському храмі, а їх самих силою звідти вигнав. Коли чиниться насильство, то що – стояти і молитися, і все? Наш ближній – це той, кому ми робимо добро або зло».
Окрім представників різних християнських церков і деномінацій, на Майдан Незалежності вийшли також представники інших релігій, зокрема мусульмани, буддисти та українські неоязичники. Під Головпоштамтом щодня можна побачити чоловіка середнього віку з транспарантом, над яким блищить латунний тризуб у сонячному колі – головний символ РУНвіри. Щодня, майже на годину раніше від часу проведення спільної вечірньої молитви християн, відбувається молитва послідовників РУНвіри – «славлення до рідних богів за волю і щастя українського народу».
На підвищенні біля стели Незалежності майорить великий блакитний прапор із жовтою тамгою-тараком Гіреїв у лівому верхньому кутку полотнища. Це невелика група кримських татар. Молодий усміхнений татарин вітається і українською чемно питає, чим може допомогти. «Чи є хто з імамів зараз на Майдані?» – запитую його. Він звертається до когось із старших, а далі каже: «Зараз їх нікого тут немає. Проте коли наші лідери виступали на Майдані, то з ними були наші імами. Ми збираємося ставити свій намет, то тоді й імам з нами буде».
Не лишилися осторонь мирного протесту на Майдані українські послідовники Дзюнсея Терасави, японського буддистського ченця – миротворця, лідера чернечого ордена Ніппондзан Мьоходзі в Євразії. З 2000 року йому заборонено в’їзд до Росії через виступи проти війни у Чечні. Цього усміхненого худорлявого японця у помаранчевих шатах буддійського ченця, а нині і його учнів можна побачити у різних гарячих місцях планети, де чинилися насильство, війни та утиски громадянського суспільства. Ці трошечки химерні і незвичні для українського ока буддисти з бубнами в руках закликають і моляться за те саме, що і їхні колеги з християнського, мусульманського чи язичницького таборів, – за мир і ненасильство в Україні, яка бореться за свої права і гідність на Майдані.
Бастіони прихистку
Перед обличчям небезпеки і для прихистку всіх, хто відстоює свої права на центральній київській площі, свої двері відкрили культові споруди різних церковних інституцій. Зокрема Михайлівський Золотоверхий монастир, костел св. Олександра та лютеранська кірха св. Катерини. «Римо-католицька церква з українським народом по обидва боки барикад», – каже священик-референт у приймальні Київсько-Житомирського ординарія архієпископа Петра Мальчука. Тому костел св. Олександра у Києві відкрито мало не з перших чисел грудня і буде лишатися відкритим за потребою.
Ані католицькому кліру, ані семінаристам, монахам або священикам у Михайлівському монастирі не вільно багато спілкуватися з пресою та давати коментарі. Причина – небажання бути втягненими у політичні ігри. Більше розповідає пастор німецької Євангелічно-лютеранської громади св. Катерини в Києві Ральф Хаска. Будь-хто може спокійно прийти до кірхи, зігрітися, випити чаю, з’їсти гарячого борщу, залишитися на ніч. Відкрити двері парафії вирішила її громада. Пастор каже, що приходять і мітингувальники, і силовики, які блокують входи до урядового кварталу, а також подекуди мітингувальники з анти-майдану.
Ральф Хаска – ще одне відоме обличчя священиків на Майдані, адже він був тим, хто зупинив два фронти розлючених людей під адміністрацією президента 1 грудня. «Я накинув на себе столу і вибіг на двір. Відчував величезну паніку, бо якщо не втручусь, то тут, під моєю церквою, будуть не побиті, а вбиті», – розповідає він про ті події. «Київ сьогодні дуже нагадує мені Берлін 1989 року. Нам, лютеранській церкві, священнослужителі якої тоді вийшли на берлінські вулиці по обидві сторони стіни, вдалося запобігти насильству й об’єднати штучно розділену державу у сильну демократичну країну», – ділиться своїми спогадами пастор. Попри те, що навколо вирують протести і за 5 м від входу до кірхи св. Катерини стоїть глухий кордон внутрішніх військ, всередині тихо і спокійно готуються до святкування Різдва.
Якщо нині зайти до Михайлівського Золотоверхого монастиря, то єдине, що знадвору видає про прихист майданівців, –зовнішня барикада, своєрідний розвідувальний форпост, складений з ломаччя і куценьких круглих колод.
Коменданти табору мітингувальників у Михайлівському монастирі Ігор і Олексій були серед тих, хто пережив жорстокий розгін студентів вночі 30 листопада. «Знаєш, скільки церков було на нашій дорозі, коли ми втікали з Майдану? Кілька. Ми зверталися і стукали всюди. Лише у Михайлівському нам відчинили і прихистили одразу», – згадує Ігор. Хлопці розказують про те, що їм порадили сходити на прийом до патріарха Філарета і попросити його про дозвіл на довше перебування на території монастирського комплексу. «Ми прийшли не в приймальний день. Та коли пояснили священику, який вийшов з резиденції Патріарха нам назустріч, з якою метою, то він попросив почекати, а далі повідомив нам, що Його Святість Філарет чекає нас у себе. Патріарх благословив нас обох на те, що робимо, і дав дозвіл лишитися надовше в монастирі. Ми були вражені. Патріарх – це ніби президент церкви! А який світський президент навіть у разі нагальної потреби отак би нас до себе пустив?» – з глибоким пієтетом і повагою розказують вони. Олексій каже, що, за середніми підрахунками, їхній невеличкий табір годує близько 6 тис. осіб на Майдані і дає прихисток на ніч для майже двохсот, а також забезпечує майданові оборону з тилу. «Якщо щось трапиться, то жінки і молодь, які на Майдані Незалежності, можуть швидко перебратися до нас. Вони добре про це знають», – зазначає він. Про семінаристів і клір тихо додає, що всі вони були на барикадах в той чи інший спосіб.
Ігор – римо-католик, але він говорить, що на все своє життя вдячний патріархові Філарету та УПЦ КП за підтримку і людяність. Для багатьох з тих, хто перебуває в монастирі поряд з ним, Михайлівський лишається останнім бастіоном і надією. Кажуть, що вертатися назад додому, до своїх міст їм небезпечно. Вони – керівники Майдану, і «за голову кожного з них призначено винагороду», бо режим Януковича таких речей не прощає.
