В сучасній Росії поняття «політична боротьба» вже давно доволі умовне. Партія «Единая Россия», фронти та об’єднання, сформовані під Путіна, та ще й такий адміністративний ресурс, якому заздрять у всіх проявах цього почуття деякі наші чиновники, роблять завершення цього дійства таким передбачуваним, що годі і мову вести про нього.
Попри те, що місця у Держдумі фактично розписані та відсотки вже доведені до відома основних політичних партій, а плани з результатами спущені в регіони, певні дискусії у самій країні ще точаться. Але це не від демократії. В коридорах влади нині вирішується глобальне для Росії питання про шлях розвитку: консервативний чи прогресивний, модернізаційний. Однак дискусії щодо модернізації стихли самі собою, оскільки, окрім закликів віднині вже номінального (після «історичного» з’їзду «Единой России») президента Мєдвєдєва, практично ніщо не зрушило з місця. Тепер на порядку денному більш вагоме і близьке громадянам країни питання – російське.
Напередодні з’їзду партії «Единая Россия» основні гравці висловлювалися на різних майданчиках. Насамперед на численних форумах різного рівня представництва. Це стало ознакою доброго тону, тим більш, що на таких зібраннях часто присутні іноземні представники: політологи, бізнесмени, дипломати. Через них доволі легко донести основні тезиси до відповідних людей за межами великої Росії. За всієї важливості зовнішнього аспекту головним адресатом буди громадяни країни. Перш за все ті, хто уважно стежить за подіями.
І байдуже, що таких небагато, проте до них дослухаються. Не став винятком і Світовий політичний форум у Ярославлі.
Порушила спокій на ньому доповідь постійного представника Росії в НАТО Дмітрія Роґозіна. Він давно вже не сходив з язиків насамперед свої коментарі з приводу проблем відносин Росія – НАТО. При цьому він завжди дотримувався позиції, що майже не відрізнялася від радянських часів Сталіна – Брєжнєва. Можна було навіть вважати, що це певний розподіл ролей: Роґозін промовляє різко, відтак міністр закордонних справ Сєрґєй Лавров дещо заокруглює, проте зміст не змінюється.
В Ярославлі Роґозін практично не коментував відносин Росія – НАТО. У нього була зовсім інша тема. На секції «Глобальна безпека та локальні конфлікти» він прочитав свою доповідь «Національне питання у сучасній Росії та Європі». При цьому він зосередився саме на російській ситуації.
«Головним нервом» сучасної російської політики пан Роґозін вважає «російське питання». На його думку, російський народ нині перебуває в стані «більшості, яку дискримінують». При цьому, «головною лінією напруженості» є суперечки між росіянами та вихідцями з республік Північного Кавказу.
Виправити таку ситуацію має відновлення рівноправності всіх етнічних спільнот, котрі проживають в країні. З погляду доповідача, російський народ – це носій модернізації та сучасної політичної культури у широкому сенсі цього слова, тоді як периферійні регіони країни (до яких, на його думку, належить і Північний Кавказ) демонструють прихильність до архаїки та соціальної відсталості. Тому «або периферія підкорить центр і він буде варваром, або центр модернізує периферію» та спрямує її на шлях прогресу у світле майбутнє. Роґозін казав про потребу відновлення не формального, а фактичного політико-правового контролю над Північним Кавказом, та про запобігання порушень «російського культурного стандарту» представниками різних етнічних угруповань цього регіону.
Зовні це виглядає так. Сутички між етнічним росіянами та вихідцями з Північного Кавказу відбуваються не лише в регіоні чи неподалік нього в Краснодарському чи Ставропольському краях, у Волгоградській області з’явилися емісари організації «Донська козацька республіка» (ДКР). Її активісти вимагають створення на основі Волгоградської та Ростовської областей козацької республіки як самостійного суб’єкта Росії.
Взаємна недовіра набирає обертів, ксенофобія розростається з обох боків, зміцнюються стіни, відтак виникне відверта дискримінація, від якої один крок до цілковитого апартеїду. В цьому разі не за расовим, а етнічним принципом. Є проблема і з реальним контролем внутрішньополітичних процесів на Північному Кавказі. Проте національні проблеми є не причиною, а наслідком тих, які російська влада чи то не хоче вирішувати, чи спеціально поглиблює задля вирішення інших важливіших загального характеру.
Звернімо увагу на час і місце запуску в громадську дискусію такої складної завжди, а для нинішньої Росії особливо, теми, як національна. Тим більш, з ухилом крайнього націоналізму, який, як нам відомо з історії, дуже швидко перетворюється на шовінізм.
Напевно, Роґозін, який відновлює свій Конгрес російських спільнот та готовий влити його у фронт Путіна, діяв не від гарячого серця, а з холодного розуму, висловлюючи не так свої, як чужі думки.
Гасло «Росія – для росіян», запозичений з арсеналів чорносотенців початку ХХ сторіччя, зусиллями Путіна та Роґозіна має згуртувати народ. Найлегше бідного та безщасного нацькувати на такого самого безщасного, який, однак, спілкується іншою мовою та молиться іншому Богові.
Дивно, проте ті, хто так нерозважливо ллє бензин у це гаряче вогнище, не замислюється над небезпекою пожежі, в якій можуть згоріти й сам. Як стверджує арабське прислів’я, бігли від дощу – втрапили під зливу. Те, що сталося з Марковим, Пуришкевічем та Миколою ІІ їх нічого не навчила. Долею держави російської вони граються, як кістьми. Як би не вийшло, що своїми…