25 квітня на війні загинула наша колега, колишня журналістка Тижня, театрознавиця Алла Пушкарчук (Рута). Алла долучилася до Тижня у 2018 році після служби в АТО, пізніше працювала також піарницею у видавництві «Комора» й випусковою редакторкою «Читомо», де, зокрема, курувала спільний з ПЕН проєкт «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople).
З початку повномасштабного вторгнення Алла знову долучилася до ЗСУ, де була мінометницею в 58 ОМПБр, працювала з бусоллю та артилерійськими програмами в планшеті.
Ми зібрали спогади про колегу, а також її статті та інтерв’ю, опубліковані за час співпраці з Тижнем.
«Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар’єру театрознавиці», — такою пригадує Руту багаторічний головний редактор «Українського тижня», який нині також перебуває в лавах ЗСУ, Дмитро Крапивенко. «Це був 2018-й. Ми зустрілися. В Алли був сумний втомлений погляд, вона була дуже затиснута емоційно. Я намагався жартувати, обнадіював її, що все в неї вийде і в Тижні вона знайде себе. Вона намагалася посміхатися, просто витискала із себе посмішку, здавалося, їй це завдавало ледь не фізичного болю. Ми взяли Аллу в команду Тижня. Вона добросовісно працювала, зростала від новинаря до повноцінної культурної оглядачки. Але мене тішило навіть не це: я з радістю відзначав, як змінювався гардероб Алли до більш яскравого і жіночного. Я був дуже радий чути, як вони сміялися у ньюзрумі разом із Іриною Рябоштан. Рута відтавала від років війни», — зазначає Дмитро у своєму дописі у фейсбуку. «На початку 2020-го Алла вирішила піти працювати у видавничий бізнес, мене дещо засмутила ця звістка. Алла на прощання подарувала мені книжку Леоніда Плюща “Його таємниця, або “Прекрасна ложа” Хвильового” із дарчим написом: “Дякую за рік у Тижні! Він став для мене роком повернення віри у свої сили і в людей”. Можливо, я зробив не так багато хорошого у своєму житті, але в цих словах є щось таке, що вселяє впевненість у тому, що деякі речі в своєму житті я робив правильно, і далі буде важко, але ніколи соромно ©.
Через якийсь час Алла і Тиждень пережили реюніон, це були часи дистанційної роботи, тому вона могла працювати і з рідної Волині, і з Харківщини, де жив Максим — її майбутній чоловік.
Ми почали частіше спілкуватися з початком повномасштабки. Не мав сумніву, що вона і Максим у лавах ЗСУ. Був період, коли ми були зовсім поруч на фронті, але розминулися. Рута прислала мені маршрут, як дістатися Зайцевого (того, що під Бахмутом). Це була справжня дорога смерті, але іншої на той час вже не існувало, і я вдячний їй за ці пунктирні лінії на гуглмапі.
Останній (не крайній, на жаль) раз ми говорили з нею вже в цьому році. Домовилися написати один одному, “коли будуть якісь хороші новини”. Їх не сталося. Стався фатальний обстріл, який забрав життя Рути.
Алла була з того покоління, що дорослішало на війні і жадібно будувало плани на майбутнє. Вона колекціонувала народні прикраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди.
Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі».
«Мені пощастило працювати з Аллою (Рутою) Пушкарчук в “Українському тижні” після її повернення з АТО. Вона була дуже глибокою, чуйною та розумною людиною. Швидко втягнулася в роботу, якісно й оперативно писала новини. Алла була неймовірно творчою і дуже відповідальною водночас — на неї завжди можна було покластися. Ми сиділи одне навпроти одного, тож часто спілкувалися на різні теми. Про війну вона говорити не любила… Натомість із захватом говорила про театр, музику та літературу. Алла обожнювала гурт “Один в каное” — була ледь не на всіх їхніх концертах і все чекала на новий. Із великою любов’ю розповідала про нові придбані книжки. Мріяла потрапити до будинку “Слово” в Харкові… Востаннє переписувався з Рутою в ФБ в січні 2023 року, коли вона вже знову воювала, захищаючи все, що так сильно любила. І ось вона, така світла й потужна людина, загинула… Неймовірно важка втрата», — пригадує колишній редактор стрічки новин сайту «Український тиждень» Андрій Петринський.
Будинок «Слово» Аллі вдалося відвідати. Як пригадувала вона в інтерв’ю виданню «Читомо», харківські побачення з коханим (який родом із цього регіону) були немислимі без прогулянок до вулиці Культури, 9, де стоїть будинок «Слово», «без блукань поверхами, де колись з такою пристрастю вирувало творче життя». «Пам’ятаю, як вперше стояла перед дверима Курбасової квартири — серце і тьохкало, і йокало, і завмирало», — розповідала Алла в інтерв’ю.
Про зустріч із Рутою в будинку «Слово» пригадує у своєму дописі у фейсбуку виконавча директорка українського ПЕН Тетяна Терен: «Кілька днів тому Рута позначила мене у сторіз в інстаграмі і нагадала про один пронизливий вечір нашого життя — на початку червня 2022 року. “Маю таке фото з 2022 року, — написала Рута. — Це у Харкові, в будинку “Слово”. Дуже ціную цей вечір, такий радісний та теплий. Замовляйте посмертну поетичну збірку Вікторії Амеліної, там сильні вірші надзвичайної людини, яку вбили росіяни”.
На тому фото були ми з Вікою, Сашко Савчук, Андрій Любка і Рута зі своїм коханим Максимом — обоє військові…
А до цього ми обідали в центрі міста, і Рута впізнала Володю Єрмоленка і Таню Огаркову і підійшла до них сказати, що слухає їхні подкасти і цінує їхні тексти. Ми тоді запросили Руту прийти ввечері у “Слово”, якщо їй і Максиму дозволить служба.
За якийсь час вийшов мій репортаж про ту нашу першу волонтерську поїздку — англійською і шведською, і ми ще встигли його обговорити:
“Цього вечора тут зібралися ми — письменники й журналісти з Києва, Львова та Ужгорода, харківські митці, культурні менеджери, волонтери й військові. Точніше — молода пара військових. Алла ще недавно писала статті про культуру й літературу, а нині вона і її хлопець — у війську. Літо щойно розпочалося, а для них і для кожного з нас — досі триває 24 лютого 2022 року”.
Це була наша єдина зустріч наживо… До того ми спілкувалися, коли Рута працювала в “Тижні” і в “Читомо” — власне, в “Читомо” Рута курувала наш спільний проєкт “Люди з порожніх стільців”.
Ми рідко по тому спілкувалися, але кілька днів тому Рута несподівано позначила мене у своїй сторіз — і на секунду розбила моє серце спогадом про нас тодішніх, усміхнених, попри все. Я відправила Руті розбите сердечко, вона відправила мені у відповідь своє. Я подумала, що згодом попрошу в неї оригінали тих фото, щоб вони у мене збереглися, але не попросила.
Думаю про Руту в той вечір, думаю про своє захоплення цією неймовірною парою — про молодих надзвичайно красивих, цілісних, справжніх людей… Думаю про той наш червень, у якому було так багато близькості, спільності й тепла. Думаю про нашу зранену Харківщину, рідну для Рути. І думаю про Руту, юну прекрасну дівчину, яка пішла на фронт 2014-го.
Руто, ти була великим-великим світлом, лети…»
Уже коли Алла Пушкарчук під час повномасштабної війни понад рік була мінометницею в лавах ЗСУ, то дозволила передрукувати свій допис у фейсбуці. Він, на жаль, актуальний і нині:
«Слова “перемога, перемагаємо” я можу сприймати лише в саркастичному ключі, коли, наприклад, читаю новини про чоловіків, у яких “немає країни, є тільки сім’я”, чи які радше втопляться в Тисі, ніж підуть у військо; чи коли занурююсь у неконтрольований потік коментарів про “нехай воюють професійні військові, я взагалі зброї в руках не тримав чи не тримала, я корисніший чи корисніша тут” — економіка, культура та всі ці речі, знаєте. До слова, я за фахом театрознавиця, але понад рік працюю в мінометному розрахунку, маю справу з відповідним програмним забезпеченням, із бусоллю, із нескінченним потоком цифр під супровід вибухів, безсонних ночей і загострення то тих, то інших хронічних болячок. Хоча ставити свій досвід за приклад небезпечно, бо ж «я сама обрала війну, хоча могла спокійно сидіти вдома». Чому молоді дієздатні жінки, у яких немає дітей, повиїздили за кордон як біженки, я теж не розумію і не толерую…» — написала Алла.
Інші опубліковані в Тижні тексти та інтервʼю Алли (Рути) Пушкарчук можна прочитати тут.
Спочивай з миром, дорога Руто…