Гаразд, підкажу: Нансі, площа Станіслас, 3. Ну так, Нансі – це в Лотарингії, на півночі Франції, поруч із німецьким кордоном. Наступне: чому там опинилась українська галерея? Відповідь: бо в нас вона нікому на фіг не потрібна.
А тепер лікнеп для менш просунутих: галерея «Ірена» існує 20 років. Важко повірити, але це правда. Для приватного культурного закладу в наших специфічних умовах дата заснування 1991 рік мала б означати приблизно те саме, що для Америки скромна позначка Est. 1829. За цей час тут проведено (увага!) 500 виставок. Серед авторів – Кавсан, Криволап, Аполлонов, Животков, Рижих, Неледва, Григор’єва, Шерешевський… Цінувальники мають відреагувати на імена.
Тепер знову для невтаємничених. В Україні досі існує фантастична за рівнем художня школа. Почасти це бонус, який ми отримали від тоталітарного минулого (адже всі тиранії в той чи той спосіб опікуються мистецтвами), почасти інерція спротиву – але в кожному випадку інерція. У нас є академія, є кілька відомих на всю Європу вишів та училищ, куди приїздять за великі гроші студенти з різних країн – від Фінляндії до Китаю. У нас є кількадесят художників, які в будь-якій розвиненій державі могли б претендувати на статус зірок. У нас є кільканадцять митців, які непогано продаються на міжнародних аукціонах Sotheby’s, Bonhams, Phillips de Pury & C°, може, не за мільйони, але як мінімум за десятки тисяч (євро). Інша річ, що просування художнього продукту, як і будь-якого, – вже давно технологія, і галереям у ній відведено не просто важливу, а центральну роль. Вони організують, мобілізують, так чи так розповідають, що добре і що погано. Служать перекладачами між світами художників і шанувальників. І покупців.
Звісно, так діється в країнах, де серед еліт вважається схвальним – і просто нормальним – читати Джойса, а не лише «глянець», слухати Брамса, а не лише «шансон», подорожувати до Венеції, а не лише до басейну в готелі all-inclusive. Безумовно, наявний і прагматичний аспект: по-перше, колекціонування – завжди якоюсь мірою інвестиція; по-друге, арт-об’єкт чи арт-подія – це якір не тільки для іноземців, а й для своїх, навколо групуються різні види активності. Але, щоб це оцінити, потрібен трохи інший рівень розуміння бізнесу. Коротше кажучи, письменників у нас ледь не більше, ніж читачів, режисерів – ніж глядачів, а художників – ніж колекціонерів. Зате маємо міністерство, відповідні управління, комітети й комісії з культури та духовності згори до низу. За їхнього якщо не сприяння, то в кращому разі поблажливого невтручання закриваються книгарні, редакції журналів, кінотеатри, ну і, звісно ж, галереї.
Та повернімося до «Ірени». Торік улітку до власниці галереї Ірини Осадчої прийшли серйозні хлопці й повідомили, що тепер приміщення на Артема, 35 належить їм. Колекціонерка тримала облогу, наймала охоронні агенції, пробилася до глави райдержадміністрації (чиє ім’я зараз в усіх на вустах). Той сказав, що шансів немає. Ірина попросила три дні, щоб вивезти експонати. Той пообіцяв. Наступного ранку в галереї нові господарі поміняли замки, а картини, скульптури, графічні аркуші звантажили в самоскид, щоб вивезти на звалище.
Так випадково сталося, що чоловік в Ірини – француз. Після стресу подружжя поїхало до нього в Нансі, а там випадково зустрілося з мером. «Madame Ir?ne! – заволав він. – Ось вам приміщення в центрі міста! Робіть там ЩО ХОЧЕТЕ!» Міського голову легко зрозуміти: він ладен на будь-що, аби тільки пожвавити життя в провінції, аби привабити туристів, аби прозвучати. Тепер Mme Ir?ne готується прийняти в нових залах виставку київських митців.
Схоже, за кілька тижнів вона зустрінеться ще з одним співвітчизником. Режисер Влад Троїцький вирушає на гастролі до міста Меца – це зовсім поруч, теж у Лотарингії. У театру «Дах», який він очолює, та етно-хаос гурту «ДахаБраха», яким він опікується, на цей сезон заплановано 100 (!) вистав за кордоном, плюс його особисті майстер-класи. У Владислава звільнилося чимало часу після того, як він остаточно вирішив, що цього року не проводитиме ніби вже традиційного масштабного ГогольFest’у. Троїцькому просто набридло розбивати лобом стіну: державні установи вимагають від нього грошей за оренду й просто дурять голову. Ну не потрібен тут ГогольFest! Ми ж не провінція якась…
Для довідки: на місці колишньої галереї на Артема тепер продають взуття. Авжеж, ноги в нас важливіші за голови.