Зародження еротичної фотографії, історія написання однієї з найвідоміших французьких п’єс, книговидавництво і література перед викликами цифрових технологій, автобіографія скандального письменника – цьогоріч майже усі стрічки "Фестивалю допрем’єрних показів", який проходив 4-11 квітня, так чи інакше присвячені мистецтву. Осторонь стоїть лише картина Франсуа Озона "З божої волі", що підіймає проблему сексуальної експлуатації дітей служителями католицької церкви, і власне саме вона є найбільш складним та серйозним фільмом усієї програми. Але про неї згодом.
Фільмом-відкриттям фестивалю стала дебютна кіноробота театрального режисера та актора Алєксіса Міхаліка "Едмон".
"Цей фільм занурює нас за лаштунки створення постановки найулюбленішої п’єси французів – "Сірано де Бержерак". У 1897 році у день прем’єри цієї вистави у Парижі, публіка вибухнула неймовірними оваціями – акторів викликали на біс 40 разів! Відтоді успіх цієї п’єси серед французів не змінюється», – захоплено пояснила директорка Французького інституту Наталі Берас, чому саме "Едмон" був обраний для відкриття "Допрем’єрних показів".
Прототипом головного героя віршованої героїчної комедії на 5 дій, яку, до слова, обожнюють не лише французи, став французький письменник-класик, автор фантастично-утопічної дилогії "Інший світ" Сірано де Бержерак, який служив в полку королівських гвардійців-гасконців, був відчайдушним дуелянтом і вільнодумцем. Головною ж ознакою його зовнішності був… надто великий ніс.
Слід зазначити, що захоплення пані Берас передається глядачеві вже з перших хвилин фільму. Париж кінця XIX ст. Атмосфера нічних кафе. Поезія. Сара Бернар (Матильда Сеньє) – вже на той час визнана у світі актриса – знайомить свого друга, 29-річного поета і драматурга Едмона Ростана (Томас Соліверес), у якого за плечима поки що одні невдачі, з популярним актором Кокленом (Олів’є Гурме). Той поспіхом погоджується зіграти у його новій п’єсі, яка наразі має тільки назву. "Це чудова п’єса! Залишилося її лише написати", – говорить Коклен Едмону, залишаючи його в абсолютній розгубленості, адже на те, щоб не тільки написати, але й поставити п’єсу, драматург має всього три тижні.
Читайте також: «Чапаєв» і темрява. Чим загрожує кінематографу розвиток онлайн-сервісів і чи загрожує взагалі
Водночас друг молодого митця Лео закохується у театральну костюмерницю Жанну, яка понад усе цінує красу літературного слова та зачитується віршами Ростана. Лео привабливий, але поетичності йому явно не вистачає, тож дівчина його не сприймає всерйоз. Едмон погоджується допомогти товаришеві, та від його імені пише Жанні проникливі листи, які не залишають дівчину байдужою. Раптом молодий драматург розуміє, що саме ця життєва ситуація є гідним матеріалом для його майбутньої п’єси. І починається робота.
Стрічка напрочуд подієва: фактично у кожній сцені відбувається щось, що є важливим для загального розвитку сюжету. Незмінною ж лишається атмосфера легкості, творчої піднесеності та комічності (місцями надто простодушної, але абсолютно не вульгарної). Власне, досить відчутно, що Алексіс Міхалік чудово розуміється на специфіці театрального життя. Перш ніж опинитися в режисерському кріслі, він працював театральним актором, поставив "Одруження Фігаро" на Авіньйонському театральному фестивалі, створив кілька успішних адаптацій п'єс Вільяма Шекспіра і рок-оперу "Кармен". Окрім того, Міхалік займався адаптацією вистави "Сірано де Бержерак", яка в результаті отримала п’ять нагород премії імені Мольєра – національної театральної премії Франції. Цей досвід дозволив режисеру зняти фільм, який завдяки французькому шарму та правдоподібності зображення богемного життя стає в один ряд з культовим кіно Вуді Аллена "Опівночі в Парижі" та книгою Гертруди Стайн "Біографія Еліс Б. Токлас".
Читайте також: Новий Івасюк: 40 років потому. Як звучить сьогодні музика композитора
Стрічкою, у якій дуже мало місця відведено подіям як таким, а все полотно картини зіткане переважно з діалогів (привіт епічному театру Бертольда Брехта) стала нова робота Олів’є Ассайаса "Подвійні життя". Розвиток цифрових технологій спричинив зміни чи не в усіх сферах нашого існування і виключенням не стали література та, відповідно, книговидання. Успішний паризький видавець Ален (Гійом Кане) намагається пристосувати свій бізнес до вимог сучасності, однак далі балачок справа майже не рухається. Але фільм лише на перший погляд про це.
Загалом у центрі сюжету – дві успішні подружні пари середнього віку (видавець і актриса, письменник і помічниця політика), які зраджують один одному один з одним, а в перервах між цим розмовляють про зниження попиту на друковані книги (та і на електронні також), про те, що молодь загалом читає менше, а з-поміж можливих носіїв тексту надає перевагу смартфонам та планшетам, про те, що твіти – це сучасні хоку, а традиційна літературна критика нікому не цікава в епоху тематичних блогів. Ну і паралельно ще розвивається лінія видання Аленом книжки "Кінець історії", яку написав коханець його дружиини Леонар.
Розмовляють і зраджують, не вбачаючи у такому способі життя суперечностей. І, начебто, особливого драматизму тут немає (усіх усе влаштовує, ну й нехай), попри те, що фільм за жанром – саме драма. Та головна проблема, яка і винесена у назву стрічки, полягає в тому, що подвійність життя (у різних трактуваннях цього словосполучення) стає нормою. Нормальним є висловлювати занепокоєння чи обурення з того чи іншого приводу, але не робити при цьому жодних кроків, нормальним є вдавати щасливу сім'ю у компанії друзів та знайомих, і водночас зраджувати з цими ж друзями чи знайомими. І багато інших подвійних "нормальностєй", на які здебільшого закривають очі. Олівє Ассайаяс своєю стрічкою робить спробу очі відкрити.
Читайте також: Docudays UA: Свобода і відповідальність у багатопіксельному світі
І знову Париж кінця XIX ст. Розкішні вбрання та зачіски, красива природа та архітектура, закоханість, фотографія і… 18+. В основу стрічки Лу Жене «Полуничка», у якій розповідається історія зародження еротичної фотографії у Франції, лягло реальне листування фотографа та поета П’єра Луї з його дружиною Марі. Щоправда, у фільмі вони так і не стали подружжям – вони були коханцями.
Зовсім юну, неймовірно красиву Марі (Ноемі Мерлан) проти її волі видають заміж. Дівчина бунтує, оскільки вона закохана в іншого – поета, який захоплюється фотографією. Дізнаючись про те, що П’єра (Нільс Шнайдер) як фотографа у першу чергу цікавлять оголені жіночі тіла, Марі приходить до нього додому і заявляє: «Я хочу фото, які засуджує мораль». Хочеш – отримуєш.
Насамперед фільм красивий візуально. Демонстрація інтимних частин тіла, іноді надто відверта, його не вульгаризує, а лише додає пікантності та створює ефект історичної достовірності. Зрештою, мова йде про виникнення фото в стилі ню. Слід віддати належне режисерові, якому вдалося цю історію розповісти настільки естетично. Крім того, у фільмі Лу Жене, окрім красивих оголених тіл, також багато красивих краєвидів, дерев, вулиць, що ніби натякає: все це – природа, у якій не може бути чогось забороненого.
Порушує цю гармонійну єдність та видається дещо дивним, особливо як для фільму про події кінця XIX ст., музичне рішення стрічки. Під час гострих сюжетних поворотів звучить банальна електронна музика. Такий хід не лише не посилює напругу, а навпаки – знімає її, надаючи картинці комічного відтінку.
Читайте також: Скарби Баварської опери. Чим та як вражає слухачів одна з провідних німецьких і європейських оперних сцен
Зробити так, щоб у першій половині стрічки глядачі реготали, а у другій – посерйознішали і мало не плакали, вимагає майстерності. Режисеру стрічки "Обіцянка на світанку" Еріку Барб’є її не бракує, як і авторові однойменного роману, про якого зняте згадане кіно, тобто Ромену Гарі. Відомо, що Гонкурівську премію з літератури можна отримати за життя лише раз. Тому Гарі для Франції – явище унікальне, бо цю премію йому було вручено двічі. Спочатку – саме як Ромену Гарі, а потім як Емілеві Ажару. Авантюрно? Так. Але з французьким шармом. Жодне з імен не справжнє. Це літературні псевдоніми Романа Кацева, як письменника, про якого йдеться у стрічці, звали насправді.
Серед усіх скандальних письменників ХХ століття фігура Гарі інтригує найбільше. Тим, мабуть, що йдеться про франкофонного письменника. Він народився у Вільно в 1914 році в родині російських євреїв і вільно володів шістьма мовами. Він був заслуженим льотчиком, героєм французького руху опору, творцем багатьох літературних персон і єдиним лауреатом в історії Гонкурівської премії, хто отримав її двічі. А між усім цим він зробив надзвичайно успішну кар'єру у французькій дипломатичній службі і став генеральним консулом у Лос-Анджелесі (фактично французьким послом у Голлівуді). Там він познайомився із зіркою французької «нової хвилі» Джин Сіберг, заради якої покинув свою англійську дружину, письменницю Леслі Бланч, і навіть викликав на дуель Клінта Іствуда.
"Обіцянка на світанку" – це автобіографічний роман Ромена Гарі, де йдеться щонайменше про дві важливі теми: віру однієї людини в іншу, і віру в ідеальний образ Франції. Не відомо, чи став би Роман Кацев Роменом Гарі (у фільмі його роль виконує П’єр Ніне), якби не його мати Ніна (ї грає Шарлотта Генсбур), що бажала бачити сина «дипломатом, письменником, кавалером ордена Почесного легіону, новим Віктором Гюго» від самого дитинства. Це розповідь про кризу і тягар сподівань, що могли б ніколи не справдитися, якби не декілька але. Як не дивно, перший вдалий роман Ромена Гарі «Європейське виховання» було написано під час того, як він військовим льотчиком брав участь у війні проти нацизму та звільненні Європи. Втеча з Франції, придавленої режимом Віші до Британії, яка запекло боронилася, щось змінили у колишньому маминому пестунчику, що отримав хоч дрібку психологічної свободи, і перетворився на надзвичайно складного, подекуди вельми небезпечного чоловіка. Він довів, що коли маєш мету, то не страшний ані черевний африканський тиф, ані зенітні установки нацистів. Власне, взагалі мало що. Як і сміх чи осуд тих, хто навколо. Кожного разу, отримуючи свіжий лист від матері, Гарі не знав, що та померла у лікарні Ніцци майже відразу після його втечі на британські береги, перед тим зробивши дуже сильну річ – написавши йому 300 листів. Аби син мав психологічну підтримку принаймні певний час по тому, як її не стане.
Читайте також: Тиждень австрійського кіно та Французька весна. Найважливіші культурні події тижня
"Обіцянка на світанку" – суміш психологічної драми і поряд з тим байопіку. У цій стрічці багато того прихованого за зовнішнім шикарним образом суму, який Ромен Гарі проніс крізь все своє життя, що його він у 66 років закінчив самогубством. Цей талановитий плейбой мав все, про що можна було лишень мріяти, але ніхто нині достеменно не скаже, чи хотів він ось такого життя насправді.
Французьке кіно буває не лише легким і приємним, а дуже людяним, а також – сміливим. Коли з афіші лунає прізвище Франсуа Озона, на легкі теми сподіватися годі. Так сталося і з його найсвіжішою картиною «З божої волі», світова прем'єра якої відбулася 8 лютого 2019 року на 69-му Берлінському міжнародному кінофестивалі, де фільм брав участь в основній конкурсній програмі, здобувши Гран-прі журі – Срібного ведмедя. Ця стрічка впритул говорить про проблему педофілії та сексуальної експлуатації дітей кліром католицької церкви. Повернення панотця Бернара Прейна до церковної кафедри у Ліоні стає для головного героя фільму Олександра Герена велетенською бідою, бо колись в дитинстві він став однією з жертв ласолюбного кюре. Коли Олександр намагається зробити хоч щось, щоб усунути свого кривдника від роботи з дітьми, наражається на неприйняття з двох сторін – місцевої церковної адміністрації в особі кардинала Барбарена та членів родини. «Йдеться про дуже давні події, тому термін їхньої давності, з божої волі, сплив», – звертається кардинал Барбарен до присутніх на прес-конференції після того, як до суду на кюре Прейна було подано перші позови. "Ви розумієте жорстокість власних слів? З божої волі означає «на щастя", – лунає із зали.
Озон показує, що норма – це те, що ми як суспільство толеруємо. Важко протидіяти злочину, навіть такому огидному, як сексуальне насильство над дітьми, якщо саме суспільство замовчує вчинки тих, хто таке чинить, бо йдеться про церкву. Очевидно, фільм у певних колах можуть назвати скандальним. Проте він радше терапевтичний, бо показує, що у толерантності є межі, і вона не поширюється на аморальні вчинки, які є такими для всіх членів суспільства, і не важить, віряни вони чи цілковиті агностики.