Кожного дня так званої АТО кількість людей, які певною мірою постраждали від обстрілів у містах і селах Донбасу, збільшується. Число частково або повністю зруйнованих будівель уже перевищує 10 тисяч, від 7 до 9 тисяч мирних жителів отримали поранення, понад 2 тисячі загинули. Однак будь-якої спеціальної державної допомоги для відновлення житла, компенсації родинам загиблих або на фізичну реабілітацію цивільних поранених не передбачено: два законопроекти, які були подані на розгляд депутатам, на цей момент відхилені в першому читанні. Питанням екстреної допомоги займаються тільки місцева та обласна влада й частіше це стосується будівель громадського користування: шкіл, лікарень, дитячих садків. Левова частка коштів надходить від благодійників і міжнародних гуманітарних організацій. Правозахисники також домагаються позитивного рішення через суд, однак поки що держава не виконує й цих рішень по компенсації.
Пенсіонерка Ніна Олексіївна із селища Луганське (прифронтове селище на Світлодарській дузі. — Ред.) у березні 2017 року дістала важке поранення, працюючи на своєму городі. Через обстріли швидка не змогла виїхати, тому в лікарню закривавлену жінку доставили сусіди на своїй машині. Дивом вона залишилася жива: кілька годин операції, велика втрата крові — істотна шкода здоров’ю для немолодої жінки, яка через поранення зараз майже не може ходити. «Операція та допомога в лікарні були безплатними. Але жодної компенсації від держави ми не отримали, хоча досі щодня мусимо купувати ліки. Знаємо, що через поранення було відкрито кримінальну справу, але за три місяці, на жаль, поліція навіть не допитала маму. Думали, може, оформити інвалідність, але не знаємо, з чого починати. Однаково це буде інвалідність внаслідок загального захворювання: у нас же немає війни, тому й інвалідів війни теж не повинно бути. Та й їхати кудись для фіксування наслідків зараз їй дуже важко. Правозахисна організація пообіцяла подати до суду щодо компенсування, але ми, якщо чесно, навіть не сподіваємося на це», — розповідає Юлія, донька постраждалої.
Читайте також: Красногорівка: випускники під прицілом
Зараз адвокат намагається примусити слідство пришвидшити розслідування, щоб отримати підтвердження статусу постраждалої цивільної особи. Хоч усі терміни вже вийшли, у місцевому райвідділку не надають навіть прізвища слідчого. Якщо пришвидшити не вийде навіть з допомогою прокуратури, правозахисники планують позиватися відразу до міжнародних судів для отримання можливості вимагати компенсації в держави за пошкоджене здоров’я. У випадку з Ніною Олексіївною надія все-таки є: у медичній довідці, яку отримала постраждала, вказано, що вона дістала осколкове поранення. Чого, наприклад, немає у довідках поранених (до речі, не тільки цивільних, а й багатьох військових), що потрапили під обстріли в 2014 році. Тоді більшість травм, за словами волонтерів, були зазначені як побутові — доводити тепер, що причина втрати здоров’я саме війна, буде вкрай важко. Є багато проблем і з житлом, але майже в усіх населених пунктах громадяни знають, із чого починати.
На місцях принаймні вже документують руйнування житла. Місцева влада (представники сільрад або міськрад) разом із поліцією складають акти, виїжджаючи на місце відразу після припинення обстрілу. Це практично щодня відбувається в населених пунктах на лінії розмежування, таких як Мар’їнка, Авдіївка, Зайцеве. Тут фактично неможливо навіть зафіксувати масштаби руйнувань, не те щоб відремонтувати житло. Це не тільки небезпечно для тих, хто ремонтуватиме, а й абсолютно безглуздо через постійні обстріли. Однак більша частина населення, яка постійно проживає в цих селах і містах, не може чекати гіпотетичного припинення конфлікту, коли будуть підраховані всі збитки: їм просто ніде жити. Тому міжнародні програми розраховані насамперед на екстрену допомогу в гарячих точках: про масштабне відновлення повинна все-таки дбати держава. Загострення конфлікту останнім часом навіть вплинуло на політику надання допомоги, яку запланували міжнародники, про що повідомляється в спільному інформбюлетені на сайті Humanitarian Response: «82% допомоги з житлом та непродовольчими товарами, які були надані протягом I кварталу 2017 року, покривали завдання з надання життєво важливої допомоги, пов’язаної із завершенням програми підготовки до зими й постачанням додаткових матеріалів на випадок невідкладної надзвичайної ситуації у зв’язку зі збільшенням пошкоджених будинків у цьому звітному періоді. Ремонтні заходи становили тільки 4% всієї діяльності. Якщо обстріли триватимуть із такою самою частотою, як зараз, виникне необхідність переглянути кількість допомоги на випадок невідкладної надзвичайної ситуації і для невеликих ремонтних робіт».
За три роки конфлікту цільову допомогу, яка стосується житла, отримали від різних гуманітарних організацій 145 775 сімей. Це й оплата вугілля, й кошти на утеплення, й елементарні ковдри та обігрівачі. Тільки 20 сім’ям повністю відновили будинки, більш ніж 16 тис. змогли допомогти зробити легкий і середній ремонт, ще стільки само отримали тарпаулін для укриття залишків будинків, щоб уникнути подальших руйнувань. Вкладали міжнародники гроші і в ремонт колективних центрів, і в оплату тимчасового житла для тих, кому зовсім нікуди виїхати, але в загальних масштабах це не так вже й багато.
Читайте також: Мартін Брест: «Поки народ не любитиме по-справжньому своїх військових, перемоги не буде»
У виконкомі прифронтового Торецька, який і зараз періодично обстрілюють, повідомили свій алгоритм допомоги: «Єдине, що ми можемо зробити, — це скласти акт про руйнування, виїхавши на місце. Кілька разів змогли виділити якісь невеликі суми з місцевого бюджету для сімей, де були загиблі від обстрілів. Але це крихти… Своїми силами відремонтували постраждалі багатоквартирні будинки, які стоять на балансі міста. А ось приватне житло — тільки з допомогою меценатів і міжнародних організацій. Матеріалами допомагав «Червоний Хрест» і «Людина в біді», але загалом немає ніякого законного механізму насправді».
У великих містах, таких як Слов’янськ чи Краматорськ, більшість будинків, що постраждали, були відремонтовані з допомогою містоутворюючих підприємств та волонтерів із різних областей України. Працюють програми ремонтів (матеріали та частково робота для пільгових категорій) і зараз у прифронтових населених пунктах. Деяким багатодітним родинам із селищ, що поділені навпіл війною, замість ремонту зруйнованих було придбано будинки в інших населених пунктах — теж коштами релігійних та благодійних організацій. Але це загалом винятки, ніж правила. Мешканці приватного житла виявилися фактично один на один зі своєю проблемою. Більшість людей змушені самостійно ремонтувати зруйновані будинки й споруди, сподіваючись, що колись отримають хоч якусь грошову компенсацію. Є тисячі людей, яким і на це сподіватися не доводиться: ті, хто ще не ввів в експлуатацію будинки, не встиг оформити (після покупки або вступу в спадщину) або втратив документи на право власності, власники дачних садиб, де вони постійно проживали. І невідомо, чи допоможуть комусь акти, складені 2014 року, коли ще не існувало алгоритму допомоги. Данська рада у справах біженців, наприклад, попереджує: важливо допомогти людям, які зазнали збитків у 2014 році, оскільки термін давності для їхніх актів руйнування може закінчитися в липні 2017‑го (три роки від початку АТО). До того ж починаючи з 2014 року акти руйнування варіювалися від формального до неформального змісту, що може створити перешкоди для тих, хто зазнав збитків під час спроб довести, що конфлікт завдав шкоди їхній житловій власності.
«До суду найчастіше подають правозахисники. Якщо правильно зібрати докази, справу виграти реально. А ось отримати гроші дуже-дуже важко… Із моменту оформлення документів до отримання грошей мине не один рік, — вважає правозахисниця Наталя Чуйко. — Справи вже є, їх багато, але грошей, думаю, ще ніхто не отримав. А чому подають проти України, а не позиваються до Росії? Бо не доведено на міжнародному рівні, що РФ бере участь у конфлікті, тому немає відповідного законодавства в нас. Який сенс від рішення стягнути компенсацію з Росії, якщо його виконати зовсім нереально?»
Читайте також: Донбасівці у війні за Україну
Але найгірші справи в тих, чиє житло залишилося на окупованій території. Правозахисні організації радять збирати будь-яку інформацію про руйнування або насильницьке захоплення нерухомості: фото, свідчення очевидців. Однак, крім швидше стратегічних, ніж практичних позовів до міжнародних та українських судів, отримати хоч якісь варіанти компенсації наразі неможливо. Як і офіційно продати житло на території, що окупована, щоб купити собі деінде. Тому ті, хто ще має сили та можливості, вже почали діяти за принципом «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», не очікуючи допомоги від держави. Хтось об’єднується в артілі з будівництва дешевого житла в селах чи ризикує брати іпотеку. Дехто вже звик, що решту життя буде вимушений доживати в гуртожитках, переїжджаючи з квартири на квартиру чи в родичів, залишивши власне житло тільки в спогадах. Хтось вирішує нікуди не їхати, облаштувати підвали під своїм зруйнованим житлом, день за днем ризикуючи залишитися там назавжди. Але, мабуть, кожного з них все-таки цікавить питання, коли держава хоча б помітить проблему, що стосується мільйонів її громадян, не кажучи вже про реальну допомогу, у яку, здається, вже ніхто не вірить.