Микола Мельник – це людина з когорти тих старих патріотичних військових, які в рекордні терміни 1991 року створили нову українську армію та втримали Україну від будь-яких конфліктів до нашого часу. Він дослужився до звання генерал-лейтенанта, був одним із творців Національної гвардії, яка свого часу вирішила проблему російського сепаратизму в Криму, а також першим заступником голови Головного управління розвідки Міністерства оборони. І хоча вже дев’ять років на пенсії, лишається провідним фахівцем у галузі оборони та безпеки.
У. Т.: Питання, яке всіх турбує найбільше: чи здатна українська армія з її озброєнням зупинити росіян? І чи підуть росіяни все ж таки на повномасштабний військовий конфлікт?
– Не брехатиму: вкрай важко зупинити їх силами лише армії. 75 тис. військ, які були стягнуті для охорони Олімпіади в Сочі, кращі з найкращих, і всі вони й досі в нас на кордонах, плюс дуже багато сил підтягнуто за останні тижні. За моїми даними, близько 150 тис., а може, й більше. Хоч як це сумно, але, думаю, Путін не зупиниться. Власне, всюди, де є спроби дестабілізації ситуації, слід очікувати військового вторгнення. А це майже весь Південь і Схід країни. Величезною проблемою є втрата керованості державним апаратом у галузі безпеки, чим і скористалися росіяни, – це передовсім Міністерство внутрішніх справ та СБУ. Що стосується власне озброєння, то рівень у нас приблизно однаковий, хоча в росіян воно більш модернізоване та високоточне. У нас цілком вистачає тих самих танків, стрілецької зброї, аби екіпажі були, плюс агрегати потрібні. Є відставання з літаками та ракетними частинами.
Читайте також: Чи є в Україні міністр оборони
Наша зброя часто ліпша за російську, але останнім часом вона надходила лише на експорт, для країни нічого не закуповувалося. Рекомендую новому керівництву з огляду на це звернути увагу на Укрспецекспорт – структуру, яка й здійснювала продаж зброї. З виключною вигодою для себе та шаленими втратами для держави. А втім, патріотичний дух українських військ надвисокий. Плюс у нас дуже хороший мобілізаційний потенціал високоякісних військових фахівців. Тож якщо Росія почне агресію, то жертв буде дуже багато, але шансів виграти в неї немає, бо в нас просто нескінченні людські ресурси та моральна перевага.
У. Т.: Чи має Україна можливість самотужки розблокувати Крим військовим шляхом?
– Готувати антитерористичну операцію в Криму треба незалежно від того, чи буде вона втілена в життя, вже хоча б із морально-етичного погляду. Хоча без допомоги наших гарантів із НАТО ми навряд чи можемо розраховувати на успіх. Нам потрібна допомога з блокування офіційних військ Росії, бо ж «зелені чоловічки» – це ніхто, терористи, яких потрібно знешкодити. Зрештою, у нас же є і армійський спецназ, і купа міліцейських спецназів, і внутрішні війська. Головна мета Росії – максимальне захоплення без бою всієї військової інфраструктури, щоб засісти там і назватися армією Криму. Тобто боротьба не так за людей і зброю, як саме за будівлі військових частин, аеродроми, радіотехнічні частини тощо. У разі реального збройного конфлікту навряд чи НАТО одразу відкрито виступить у військовому сенсі на наш захист, але впевнений, що шляхів неформальної допомоги виявиться чимало. Не кажучи вже про добровольців, яких буде дуже багато, особливо з Польщі та країн Балтії.
У. Т.: Чи можна буде використати в разі агресії понад 300-тисячну армію працівників МВС? Що робити з фактично бездіяльними зараз внутрішніми військами?
– Треба розуміти, що психологія мента та військового кардинально різна. Так було завжди, ще з радянських часів. Коли я був молодим офіцером, пам’ятаю, на міліцію ми завжди дивилися зверхньо, бо мент – то завжди каратель. Тоді як для військового тріада мотивацій така: Бог – держава – честь. І навіть нинішній армії цей підхід, попри все, передався генетично. Досі як армійський офіцер не можу уявити, що при мені, наприклад, ображатимуть жінку чи старенького, а я мовчатиму, навіть коли сам похилого віку. І подивіться, як гідно поводяться зараз українські військові та навіть їхні жінки. Ось та сама Національна гвардія, яку ми колись створили, вона ж будувалася на основі внутрішніх військ, але й на основі армії. Тому вийшло таке вдале поєднання армійського духу та внутрішніх функцій: маю честь – і жодних зайвих запитань.
Читайте також: Політичний аспект олігархічної системи України
До речі, незламні морпіхи у Феодосії є якраз вихідцями з лав Нацгвардії. Що стосується нинішніх ВВ, то вони деморалізовані бездумним тримісячним стоянням зі щитами на Майдані. Плюс три місяці не займалися навчаннями та вправами, а зі щитами проти танка не попреш. Тож у такому вигляді вони не потрібні, бо як це так, коли в Криму наразі в нібито незахопленій частині дозволяють підняти над КПП російський прапор? А такий випадок справді був. Але саме на їхній базі, плюс сотні Самооборони, яким уже годі нічого не робити на Майдані, й потрібно формувати Нацгвардію з високим бойовим духом, армійською структурою та внутрішніми й водночас зовнішніми завданнями. Зброя на складах є, два тижні тренувань – і ці загони стануть дуже важливим та потрібним зараз інструментом у дотриманні порядку й охороні безпеки держави. Законопроект про Нацгвардію також є, він підписаний десятками генералів, а ось чи ухвалить його Верховна Рада – велике питання. Уже три тижні як поданий, але чомусь ніяк справа не доходить до прийняття, хоча в 1991-му ми вже 25 серпня почали її створювати. Я не розумію, навіщо зволікати, хоча це вже межує зі злочином. Може, нинішній керівник ВВ Степан Полторак боїться конкуренції чи втратити посаду, чи Арсен Аваков не хоче зайвого клопоту? Відверто кажучи, не знаю. Побачимо, що буде в парламенті (на момент виходу номера на засіданні РНБО прийнято рішення про створення Нацгвардії та мобілізацію до неї добровольців із військовим досвідом. – Ред.). Постійно телефонують і приходять до мене колишні колеги, просто офіцери й кажуть: не створять гвардію, то будемо самі формувати офіцерські полки. Без захисту людей не залишимо й окупантам влаштуємо пекло.
У. Т.: Наскільки професійні люди, на вашу думку, призначені новою владою в галузі безпеки та оборони держави?
– Не хочу нікого огульно критикувати, бо майже всіх знаю особисто, та й тягар на них випав неймовірний. Тим більше що попереднє керівництво зробило все, щоб зруйнувати бойовий потенціал Збройних сил. Але головне – зараз військовий час. Хоча проблема ж не тільки в голові – сьогодні важко знайти генерала, який провів би нормальні полкові навчання з бойовою стрільбою, вже не кажу про реальний бойовий досвід.
Читайте також: Полковник української армії: У нас з Росією цілком порівнюваний рівень озброєння
І хай нікого не вводить в оману те, що українські війська постійно беруть участь у миротворчих місіях. Я був причетний до формування українсько-польського батальйону в Косові. Але ж їхня діяльність там радше охоронна, на блокпостах, охороні об’єктів тощо. Так, добре укомплектовані та споряджені хлопці, стріляти вміють, але це зовсім не те саме, що реальний бій із реальним противником, де для офіцера найважливіше – уникнути втрат. Власне, зараз головне – зібрати всіх, хто має відповідний досвід, й об’єднати навколо підняття обороноздатності країни, без партійності чи зайвих думок.
У. Т.: Сакраментальне запитання: хто винен і що робити далі з нашою армією?
– Приходив кожен новий міністр і починав робити з армією те, що вважав за потрібне. А ще не забуваймо й голів Генерального штабу, які знищували структуру війська, зменшували його, урізали корпуси, дивізії, оперативні управління, продавали все направо й наліво між відвідинами саун. І так тривало всі 23 роки незалежності, плюс постійне страшенне недофінансування. Але каденції останніх двох міністрів, Саламатіна й особливо Лебедєва, – це просто трагедія. Лебедєв однозначно є прямою креатурою ГРУ ГШ РФ. Він же оголив усі східні регіони країни, знищив там військові частини. Понад те, саме при ньому були ліквідовані всі стратегічні плани на випадок війни. Недарма ще 1992-го в Чернівцях, коли вся армія приймала присягу на вірність України, Лебедєв відмовився її приймати. Крім того, під час своєї каденції міністра навіть не хотів приймати документи українською мовою. Тому зараз можна бути впевненими, що Росія знає всі наші військові таємниці аж до того, де і скільки боєприпасів лежить. При цьому не слід думати, що за Ющенка все було гаразд. Наприклад, за часів Єханурова з лав ЗСУ багато було звільнено патріотичних кадрів, та й так звані реформи мали незрозумілі мотиви. У сусідній Польщі, приміром, п’ять дивізій, у нас немає жодної. Натомість почали вводити так звану бригадну систему. До того ж у нас порушена система управління військами: зруйнована структура оперативних командувань, більшість просто знищена, а ті, що лишилися, відповідають тільки за мобілізаційно-господарські питання. Тобто радянську систему знищили, іншої натомість не побудували. Не буду далі говорити на цю тему, бо переживаю, щоб люди не боялися. Особисто я найбільше поважаю першого міністра оборони Морозова, хоч як дивно, Кузьмука, що, незважаючи на показуху, все ж справді дбав про боєздатність армії, та Анатолія Гриценка, який є кришталево чесною людиною і в період своєї каденції не давав спуску нікому, навіть власним друзям. Найближчим часом треба за прикладом Польщі провести військові реформи, тобто чіткі, забезпечені постійні дивізії плюс територіальні бригади, себто та сама Національна гвардія, плюс закупівля новітньої техніки та побудова нової стратегії оборони з урахуванням Росії як основного противника.