Нещодавно на каналі Суспільного вийшов черговий випуск подкасту «Батьки-засновники», в якому ведучі Наталя Соколенко й Сергій Стуканов обговорювали постать Миколи Лисенка разом із гостем студії — праправнуком композитора і його тезкою, Миколою Лисенком. Співрозмовники довели, що музика для Миколи Лисенка ніколи не була поза політикою. Це видно насамперед із його репертуару: від духовного гімну «Боже великий, єдиний» і альтернативної музики на слова «Ще не вмерла Україна» (імовірно, втраченої) до героїчних опер і музичної Шевченкіани (близько 80-ти композицій на вірші Кобзаря). На додачу, праправнук композитора розповів цікаві факти з його біографії — як Микола Лисенко все свідоме життя був «мазепинцем» у термінології російських жандармів (активний діяч українського руху, приятель Чубинського, що називав його Чубом, а той Лисенка — Лисом), потому став «петлюрівцем» (під час візиту Лисенка до Полтавської духовної семінарії 1901 року Симон Петлюра виконав кантату «Б’ють пороги» на слова Шевченка й музику Лисенка, за що був виключений із семінарії й пішов у політику), а насамкінець — і «бандерівцем» (під час перебування у Львові з нагоди свого творчого ювілею Лисенко відвідав родину Шухевичів і благословив немовля Романа, майбутнього провідника УПА).
Читайте також:
Це може здатися надінтерпретацією — але якщо почитати его-документи Миколи Лисенка, де найкраще розкривається його особистість, можна довідатися про його розуміння поняття національного, ставлення до творчості та ролі мистецтва в політичному самоусвідомленні нації.
Національна свідомість
1 січня 1900 року Микола Лисенко вітає вдову Пантелеймона Куліша з новим роком і міркує: «Що то нам доля дасть у Новому, нам, окривдженим, пригнобленим, упослідженим!.. Хоч, правду кажучи, у цій недолі й неволі ми в значній мірі і собі обов’язані, бо такої злочинної байдужості й зневаги до всіх своїх кревних інтересів, до своїх святощів вряд чи яка нація може що виставити… Ну, да хоч потроху з’являється й народжується та свідомість, без якої не можна в світі межи людей повертатися…»
Згадуючи в листі до Івана Франка свою дочасу померлу дружину, Лисенко вдячний їй за «виховання дітей в національному напрямі».
Пишучи 1902 року до етнографа Бориса Познанського, Лисенко згадує побратима Тадея Рильського — «квітку юнацтва 60-х років, славних років обчеської свідомості й відродження українського національного почуття».
Звертаючись до фольклориста Філарета Колесси 1902-го, Лисенко говорить про ознаки національної гідності та самосвідомості: «Дуже радий був перечути від Вас про широкі плани і заходи організації співацьких товариств в Галичині; нарешті таки заворушивсь інтерес до музичної етнографії й починають з’являтися збірки записаних пісень од народа. Це, на мій погляд, дуже важна прикмета зрілості суспільності, свідомої своєї національної гідності».
1908 року в листі до своєї вихованки з Інституту шляхетних дівчат Інни Андріанопольської Лисенко згадує про концерт у Чернігові й тішиться успіху «не лише артистичному, а й національно-свідомому». Там він познайомився з Ольгою Липською — своєю майбутньою ученицею, про яку пише: «Вона всією душею підтримала мою ідею служіння Батьківщині, і вона так, як ніхто інший, допомогла мені в цьому. Я гадаю, що вона завдячує цим своєму напівпольському походженню, де ідейність у жінці взагалі та свідомо-національна ідея особливо сильні…»
Натомість національну свідомість Полтави Микола Лисенко характеризує вкрай негативно. Зокрема 1889-го в листі до фольклориста Григорія Маркевича: «Вже коли сердешній Полтаві не везе на обчеську свідомість національну, на гуртування в патріотичні кружки, то бодай хоч піснею, художеством її проймає. А вона, тая Полтава, віддавна, історично, з-за часів Пушкаря відзначалась слабою прихильністю до своїх крайових, українських інтересів». Не змінилася думка й 1910 року в листі до того-таки кореспондента: «Тут, у Києві, всі знають, що робиться в Полтаві, як вона поводиться у національному питанні і в громадському житті, і всі обурюються, особливо на старих і особливо на молодих, які проквасюють життя своє на общеруські вопроси та оглядаються на російських лібералів, щоб не заподозрили їх, крий боже, в узості хохлацькой національной. Раби, підніжки, грязь, годували колись ляхів своїм м’ясом, а тепер єдіноє, неделімоє кривословіє плекають. Ні одпору, ні протесту, ні солідарності між собою. Полтава умерла — це пустка, наслєдіє Пушкаря полтавського, отож за те московські кати і їх виблюдки-землячки катують вас і доїдають. Це божа кара. Може, гостро я кажу, але жовч кипить од лукавства землячків, які все покидали, зреклись усього святого і пішли услід за розбишацьким режимом і кривословієм, приспособившись до пирога государственого і обчеського».
Мовне питання Лисенко порушував у кількох листах до Ольги Франко. Зокрема 1887 року по-батьківськи напучував молодшу за себе на 22 роки Франкову дружину: «Спасибі Вам сердешне, шановна Ольго Хведоровно, за Ваш ласкавий лист до мене. А все-таки не годиться Франковій жінці по-московському до мене й до кожного народовця писати. Це єсть вплив “тлетворной российской цивилизации” котра рознароджує (денаціоналізує) усе, що є неросійське. Скажете: “Не знаю мови”! Не маєте права не знати, живучи в Галичині». А 1899-го в листі до Ольги Франко він дає рекомендацію молодикові, котрий їде через Галичину до Кракова вчитися малярству. Лисенко просить про нього попіклуватись і характеризує його: «Він, сердешний, по-польському ані бе, та й по українському теж поганенько, як звичайно паничі малоросейських дворян, де нема натяку на яку-небудь свідомість національну».
Музика й національне питання
Микола Лисенко здійснив сотні обробок народних пісень. Власне, наслідування народно-пісенного фольклорного мелосу в ХІХ столітті вважалося чільною ознакою національної музики.
Означник «національний» був певний час синонімом «народного. «Я теперечки працюю, заводячи “Кобзаря” Шевченкового у музику: по слухачам, що чули ці мої утвори, музика дуже подобається, бо національна й до тексту належно припада», — пише 1870 року Лисенко до Анатоля Вахнянина, засновника львівського товариства «Просвіта».
1898 року в листі до Філарета Колесси Лисенко наголошує: «Я мушу висвідчити Вам моє щире і сердешне узнання, що Ви либонь чи не з числа перших з-поміж галичан узялися за таке спасенне діло, як збирання народного скарбу— пісень і їх оброблювання. Відки ж нам черпати того натхнення, тієї свіжості, здорового того та запашного матеріалу, яким би ми не приміли, яко молода ще нація, відзначитись і зазначити своє з’явлення на арені європейській? Тамті вже старі людності вирекли, що мали й знали, не здивують нічим новим. Треба ж нам, ще дитячого віку молодості, узброєним свіжим, оригінальним матеріалом народним, з’являтися потроху з своїми дарами».
Композитор фіксував незакриту потребу у збірниках народних пісень — зібраних з народних уст чи оброблених. Їх і досі було замало, попри всі зусилля українських етнографів ХІХ століття, відчувався голод, а мало б бути, на його думку, стільки, щоб «у самих оскома б набігла». «Що ж ти нового скажеш, чим здивуєш, коли з здорового, свіжого джерела не на-пився та ще й охоти немає?!», — писав він 1885 року в листі до Івана Франка і додавав: «Коли ж вганяємось за потужньою національністю. Однаково не наздоженеш, бо та народність раніше жила і не при таких сумних обставинах жила, мала змогу розвиватись <…> А ти, вганяючись за дядьком, губиш по дорозі те, шо мав би привласнити, чим живитись».
Зрештою Микола Лисенко, що мав широкий кругозір, добру освіту й музичну обдарованість, усвідомлював те, що згодом назвуть інтонацінийми практиками: фольклор поза середовищем свого зародження вже неможливо відтворити, це стає «естрадним» виконанням або власним авторським твором композитора. До того ж Лисенко відчував потребу в модерній українській культурі, а не лише консервації архаїки. Спертій на традиції, але відповідній сучасним смакам і запитам. У листі до Григорія Маркевича 1903 року Лисенко пише про потребу «вивести українську національність з хуторянської обстанови на європейський шлях, в велику минуту представити Україну перед лицем всіх слов’янських братніх народів і європейських мужів в сфері іскуства».
Про європейський вимір української музики Лисенко пише 1907 року до фольклориста Сергія Дрімцова: «Українці і їх національна музика все ж є разом і європейська, правда, з одмінами, які покревнюють її з людностями сходу, але близька по елементам і до румунів, і до сербів, і до угрів. Для того, щоб краще оцінувати свою, треба добре приглянутись, зучити загальноєвропейську музику в ріжноманітних її напрямах — класичному, романтичному, еклектичному, реально-народному (як ось Гріг у норвегів). Все це добре розкуштувати, вивчити та й доплисти й до свого; отоді зрозумієш одміни свого галузя од загального кореня і всю красу оригінальну уподобаєш».
Читайте також:
Національне життя громади
До громадських справ доводилося братися всім членам Старої Громади без огляду на їхній основний фах. Лисенко нарікає на брак кадрів, розмірковує, що громадські обов’язки потребують цілковитого залучення й не лишають часу на інші ниви національного життя, котрі також потребують робітників.
Листи такого змісту могли потрапити в руки жандармів і спричинити проблеми, тож 1893 року Лисенко пише таємного листа до Бориса Познанського, що починається зі слів «Почитаєш — знищ листа» (але кореспондент чомусь таки зберіг). За його словами, неофіти, що долучаються до українського руху, — «або нікчемність, приплутана бозна-ким і задля чого, або таке вже лукавство, політикування, ховання, переминання з ноги на ногу, що навіть як воно нашій українській натурі не є сродно й природно, а й то гидким видається». Взірцевим серед старших і досвідченіших Лисенко називає Павла Житецького, який, однак, не може закрити собою всі потреби: «Він коло своєї науки ходе, робе, працює, пише. Він єсть головний агітатор і єдиний борець за видання “Киевской старини”. Правда, вважаючи за перше, головніше і виключнє діло товариське видання “Киевской старины”, він одвів очі, волю, смак і конешну потребу од усяких інших робіт, особливо так конешних на українській мові. Приспособивши до цієї справи єдиного здатного талановитого чоловіка з-поміж незначного гурточка людей молодшого віку, він тим самим ниву українського національного розросту, й без того здичавілу значно за останні роки неплідності власної і утисків зокола, зубожив, збідачив. Які були роботи: дуже серйозна робота коло наукового зібрання й видання Шевченкових творів, освітлених науковою критикою, далі робота коло впорядкування й видання українського словаря (великого), що були тяглися вже років зо два, все те покинено, залишено, наче непотрібне, недочасне… Вся напруга пішла на “Киевскую старину”. При їй поставлено Науменка, а Н[ауменко], яко філолог, був попереду хазяїном роботи коло словаря, коло видання Шевченка. Тепер він ввесь утопивсь у “Киевской старине”, котра в вищім уряді і в попечителя округа не тільки вважається за видання безпечне, а навіть потроху й протежирується. Зміст “Киевской старины” тобі, певно, відомий. Усе молодше од нас або в роботах єсть 0, або ж такі, як Як[ів] Шульгін, чоловік здатний, колись запальний, добрий письменник,— пошивсь геть у заробітки приватні (не дають казенних уроків); оженивсь, має діти; опанувало його страхопудство. І де тая енергія невсипуща поділася? Де та сміливість, певність у собі? Слабовита, хирна фігура, мало, рідко мовляча незважність. Прохав я, прохали, благали другі,— візьмись вести впорядкування словаря до друку. Потрібні гроші на життя, надвишок до приватних уроків,— сплатимо тобі, тільки берись. Ні та й ні, та й ні! І я нездатний, і нема коли, і грошей од товариства не візьму. Однікувавсь доти, поки, звичайно, перестали його благати… Оце тобі соція!
Про інших нема чого й половину казати, бо там самі хіба ймення по реєстру».
Читайте також:
Лисенко власноруч активно долучався до національних справ, зокрема видавничих проєктів, що виходили далеко за межі його музичного фаху. Зокрема 1899 року писав до Бориса Грінченка у справі видання збірника: «Удаюся до Вас з великим проханням від себе й від усього видавничого комітету, що займається зібранням й виготуванням збірника з творів українських письменників до відкриття пам’ятника Котляревському.
Прошу Вас найщиріше надіслати нам Ваш який прозовий твір з найостанньої, свіжішої продукції. Коли нема готового, напишіть хоч невеличкий який скіц, новелку, оповідання. Нічого казати, що бажано було б, щоб і мова твору була взірцева, позаяк у цьому збірникові треба показати, оскільки виросла мова від часу Котляревського.
Просимо Вас не відмовити в нашій гарячій просьбі і подарувати свою лепту до загальної скарбниці національної».
А наступного року звертався до винахідника Івана Пулюя з пропозицією продовжити переклад Біблії: «Загальний наш русько-український національний інтерес привів мене до любої нагоди листуватися з Вами. Мені доручено обговорити з Вами справу видання загряницею Біблії в українському перекладі П. О. Куліша і І. С. Нечуя-Левицького».
Лисенко щиро вітає пожвавлення національного життя в Галичині й появу значущих проєктів та дієвих осередків. 1899 року пише до художника Фотія Красицького: «Дуже-дуже зрадів, почувши від Вас вістку про народження товариства худогів й музиків українсько-національного напрямку. Дай лишень боже, щоб ті товариства виявили своє цінне існування цінними роботами — збірками усіх потрібних матеріалів для розробки історично-національних сюжетів. Буду прислухатись з найживішим зацікавленням».
Тим часом атмосфера в Російській імперії була гнітючою й не сприяла національному розвитку, а страхи ще більші, як видно з листа 1897 року до прозаїка Григорія Коваленка-Коломацького (Гр. Сьогобочного):
«В одповідь на лист Ваш можу Вам сказати, що ніякої кари досі ніхто не приймав за видання закордонні. Якби часом присікались, спитали мене, де Ви набуваєте, нащо пренумеруєте ці часописі, я був би одповів: я не пренумерую їх, не платю пренумерати, бо знаю, що часописі ді підлеглі конфіскації, як їх знайдуть; а що добрі люде, дякуючи їм, що знайшли якось шлях до мене, засилають gratis свої видання, то я в тому не винен, а читаю радо сам для себе, бо дуже люблю своє слово, свою рідну мову. Це останнє треба свято завжди й при всякій нагоді висвічувати перед людьми, не таючись, “как какой-нибудь лукавый хохол”, котрий — з десяти дев’ять — є найбільший ворог своєї національності.
Усі ці видання — “Зоря”, “Народ”, “Правда”, “Житє і слово” й інші чудесно доходять рук на провінції й читаються всмак. От тільки в цьому гемонському Києві, з якого зроблено центр обрусіння Юго-Западного края й де найбільше, коли не виключно, “хохлы” — Піхно, Томара, Новицький жандарм а consorts [спільники. — Авт.] причинилися до “попирання” укр[аїнської] національності й її загону, тут тяжко побирати ці часописі, бо кожне ім’я патріота усім відоме і пошта зараз до цензури кив-морг! А читцеві зась! Та й то читаємо й достаємо.
Ні, це даремна опаска: читайте на здоров’я та згадуйте, як то тяжко в світі жити.
При останній подачі “Кобзаря” до друку цензура пекельна чисто геть винищила, поперечеркувавши на глум, цілі поеми, вірші; нема змоги друкувати. Скаржуться вже мін[істрові] внутр[ішніх] справ».
Читайте також:
Подібних цитат можна знайти чимало. Листи Миколи Лисенка видані 1964 року — в час нетривалої відлиги в УРСР. Щоправда, аби вони потрапили до читача, Максимові Рильському (добре знайомому з композитором з юних літ) довелося схарактеризувати його в передмові як «палкого прихильника російської музики, зокрема музики “могучої кучки”», якому «якнайменше підходять поняття національної обмеженості, національної виключності». Щоб нагадати про внесок творця новочасної української музики, доводилося викручуватись і писати про нього, оминаючи його національні погляди.
Надто довго це тривало, тож тепер буває складно побачити, що музика — не поза політикою, а любов до України становила саму суть творчості Миколи Лисенка.