Сьогодні виповнюється 190 років від дня народження Володимира Боніфатійовича Антоновича (1834–1908), історика, археолога, етнографа, археографа, громадського діяча, засновника київської школи істориків.
В Україні немає нічого імені Володимира Антоновича, крім кількох вулиць. Цей факт мене прикро вразив.
Раніше Центральний державний історичний архів мав назву «імені В. Антоновича». Якщо точніше, лише в 1941–1943 роках завдяки очолюваній Олегом Ольжичем Культурній референтурі Проводу українських націоналістів. Історик Олександр Оглоблин, який керував тоді музеєм-архівом переходової доби в Києві, уже не застав Антоновича під час свого навчання в Київському університеті Святого Володимира.
Про Антоновича навіть статті пристойної у вікіпедії немає. Після смерті 1908 року «сам Антонович згадував на сторінках “Украинской жизни” 1913 року про свою і його товаришів духовну ситуацію»…
З перевиданнями також не надто таланить: якщо пощастить, можна придбати його тоненьку брошуру «Чари на Україні» й кілька передруків праць про козацтво без жодного академічного коментаря.
Антонович для мене — це представник шляхетського роду, який свідомо обрав українську ідентичність. Йому було 27, коли він приєднався до хлопоманів, точніше, сформував це коло, попередньо порвавши зі своїм середовищем і лишившись із небагатьма однодумцями, які прагнули національного відродження українців.
Антонович для мене — це про усвідомлення обов’язку перед своїм краєм і своїм народом.
Антонович для мене — це той, хто, попри спроби імперії інтегрувати у свою бюрократичну систему, попри усвідомлення можливих переваг від цієї інтеграції, лишився на чітких українських позиціях. Про нього пишуть, що він першим серед своїх попередників і сучасників позбувся національної роздвоєності й працював для утвердження української ідентичності як науковець, як громадівець.
Антонович — це той, хто вперше увів в обіг термін «Україна-Русь».
Антонович для мене — це творець «Археологічної карти Волинської губернії». Це роздуми про те, як у державі з одержавленою церквою, якою була Російська імперія, сприймали теорію еволюції Чарльза Дарвіна і як знахідки первісних жител і решток мамонтів визначали «до чи після Ноєвого потопу».
Читайте також: Радянські класики петлюрівського призову
Антонович для мене — це багатолітній головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів», яка встигла так багато, і ми досі користуємося її плодами, бо дещо відтоді не було перевидане.
Антонович — це людина широчезної ерудиції. Серед іншого, він уклав «Звістки літописні про Київ» — компілятивний текст, що містить уривки літописного матеріалу з міської історії. Період 862–1300 років подано фрагментами руських літописних списків, насамперед Іпатіївського та Лаврентіївського. Період 1300–1600 років охоплюють витяги з литовсько-руських літописів, зокрема «Хроніки Биховця», «Літописця Литви і Русі», «Хроніки» Мацея Стрийковського, «Хроніки» Марціна Бєльського, Літопису за Воскресенським списком, Літопису за Никонівським списком. Період 1600–1778 років містить виписки з козацьких літописів Самовидця, Самійла Величка, а також «Львівського літопису», «Чернігівського літопису», «Короткого літозображувального опису…», «Літописного повіствування про Малоросію» Олександра Рігельмана, «Літописця» Йоахима Єрлича, «Денних записок» Якова Марковича та Київського «Синопсису». Він усе це читав і чудово орієнтувався в матеріалі.
Антонович для мене — це велика школа послідовників, яка відбулася, одна з небагатьох у нашій історії. Нам повсякчас шалено бракує цієї перейнятості досвіду.
Його найталановитіший учень Михайло Грушевський зауважив під час засідання ВУАН: «…я хочу сказати, що ми, українська інтелігенція, досі не сповнила свого обов’язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб “усе розділити з нами”. Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя […]. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований». 1928 року з нагоди 20-ліття від смерті Антоновича Грушевський ще встиг організувати у ВУАН виставку — першу й останню до сьогодні масштабну експозицію про життя й творчий доробок Володимира Антоновича.
Антонович спіткає мене майже в кожній царині й темі, хоч би чим я зацікавилася. Здається, він був фахівцем майже в усьому. Антонович зробив для нас дуже багато.
А ми для нього, на жаль, поки що ні.