Російське вторгнення 24 лютого виявило в українській системі охорони здоров’я ще одну проблему – в лікарнях майже немає фізичних терапевтів для постопераційного відновлення. Для країни на дев’ятому році війни це шкідливий та дивний недогляд ще й з огляду на те, що сьогодні українські медики цілком здатні самі навчати закордонних колег практичній військовій медицині. Поза тим, українські фахівці швидко зрозуміли потребу й вирушили волонтерами до госпіталів, клінік та лікарень. Тиждень поспілкувався із фізичними терапевтами зі Львова та Івано-Франківська про те, як реабілітологія зустріла повномасштабне вторгнення, що відбувалося в госпіталях та про розвиток сфери загалом.
Раніше vs сьогодні
Ростислав Мастеляк – фізичний терапевт, студент Українського Католицького університету. Ростислав вже кілька років практикується у фізичній реабілітації. Спочатку – як волонтер навчально-реабілітаційного центру «Джерело» та асистент фізичного терапевта у приватній клініці, а після повномасштабного вторгнення працює з опіками та ампутаціями в одній з лікарень Львова:
«Ми прийшли у лікарню як волонтери після 24 лютого – тоді, коли виникла гостра потреба у фізичних терапевтах. Там досить складно морально перебувати, є певна специфіка роботи з опіками. Небагато моїх колег погодилися на це і, зрештою, залишився лише я».
У лікарні часто працюють по кілька фахівців на одного пацієнта, аби постраждалий швидше відновився, адже у складних випадках люди можуть померти без фізичної терапії, розповідає Мастеляк. Небезпечною є щонайменше лікарняна пневмонія, коли людина довго лежить непорушно – через це у легенях може збиратися мокрота.
Фахівець вважає, що розвиток фізичної терапії необхідний на державному рівні:
«Для держави краще допомогти відновитися людині до того стану, аби вона могла знову щось давати тій державі, а не лише отримувати соцвиплати. Це, якщо можна так сказати, вигідніше».
Фізична терапевтка Романа Маковійчук з початком повномасштабної війни прийшла в один із госпіталів у Івано-Франківську допомагати як волонтерка. До цього дівчина працювала в івано-франківських та львівських приватних клініках. Виявилося, що у госпіталі на початку вторгнення зовсім не було налагодженої системи реабілітації постраждалих із тяжкими травмами. Особливо складною була ситуація зі спеціалістами у травматології. Для поранених військових – це неабияка проблема, пояснює реабілітологиня.
Читайте також: Незламні: історії українців, які не втратили віри
Спочатку дівчина волонтерила як студентка УКУ на базі одного із львівських госпіталів. Там Маковійчук опікувалась «тяжким» пацієнтом, якого згодом перевели:
«Ми з ним обмінялися контактами, якби йому була необхідна консультація. Одного дня він мені подзвонив і розповів, що тепер в Івано-франківську, в госпіталі, де немає жодних фізичних терапевтів і він не знає, як йому далі бути з пораненням… Завдяки моїй викладачці вдалося домовитися з керівництвом госпіталю «завести» кількох моїх знайомих терапевтів і переконати, що ми можемо показати їхнім місцевим спеціалістам основне. Так два тижні я навчала їхніх медиків, показувала, що таке реабілітація взагалі. Спочатку ми працювали в травматології, потім вже нас почали залучати й до хірургії, реанімації, аби швидше ставити хлопців [військових] на ноги. В певний момент ми не справлялися з тією кількістю пацієнтів навіть попри те, що працювати доводилося по 12 годин».
Керівництво медзакладу швидко оцінило результат, тому фізична терапевтка запропонувала привести у госпіталь знайомих студентів франківського вишу, аби підготувати якнайбільше практичних фахівців. Згоду дівчина отримала після дискусій та вмовлянь. Сьогодні всі студенти, яких Маковійчук навчала, вже офіційно працевлаштовані у тому ж госпіталі: «Раніше там була фізична терапія лише на рівні масажу. Так ми зробили трішки більше для наших хлопців».
Терапія в нульовому стані
Поза тим, операційні процеси на місцях у державній реабілітації досі не налагоджені, розповідає Маковійчук. Наприклад, тих самих студентів оформили на роботу в державну лікарню для цивільних, а не у госпіталь для військових. Утім, до їхніх обов’язків входить робота тільки з пораненими військовими – наразі ще не у всіх у госпіталях є ставки для фізичних терапевтів.
Інколи проблемою є звичайний недогляд персоналу. Бувало, що військовим видавали неправильні милиці, де кожна була різного розміру й невідповідна до зросту поранених.
«У цьому ж госпіталі я познайомилася зі своїм вже чоловіком, – розповідає далі Маковійчук. – Лікарі тоді просили мене підійти до «дуже проблемного пацієнта», який не йде на контакт. Мені у його картці впало в очі поранення в Попасній. Там також отримав поранення мій вітчим, який пізніше потрапив у полон. Чоловік до того часу, як ми познайомилися, цілих два тижні не виходив з палати та майже не вставав з ліжка (через поранення обох нижніх кінцівок, – Ред.). Коли його виписували, сказали брати квиток додому, хоча він з Полтавщини. На той момент він був взагалі не транспортабельний і не зміг би сам сісти у той потяг… але поставили перед фактом, що треба звільнити місце.»
За словами терапевта Ростислава Мастеляка, до 24 лютого з можливостями для фізичних терапевтів в Україні було складно. Сьогодні ж попит продиктував створення таких ініціатив, як, наприклад, реабілітаційний центр Unbroken, і з часом їх лише більшатиме.
Читайте також: Хірург центру Unbroken: «Те, що робимо ми – це досвід того, як реабілітація працює за кордоном»
Поза тим, нерідко серед лікарів побутує хибне уявлення про те, яку роль виконує фізичний терапевт у стінах державних медзакладів, зазначає Мастеляк:
«Років 25 тому фізичні терапевти вперше зайшли в лікарні, і їх було не так багато. Нерідко лікарі вважають, що фізичний терапевт – це лише масажист або хтось, хто “розігне кінцівки”. Можливо, ще дасть набір загальних вправ із фізкультури “Комплекс №1” і все. Я стикався з таким стереотипом, але, на щастя, він потроху вмирає. Чим молодші лікарі приходять, тим більше в лікарнях почитають бачити різницю між пацієнтами, з ким займався такий фахівець, а з ким ні».
Євгенія Барчук у сфері фізичної терапії вже 10 років. Наразі спеціалістка працює в Інституті вертебрології в Івано-Франківську, а у травні минулого року прийшла волонтерити у міський госпіталь. Також Барчук працює у Першому добровольчому хірургічному шпиталі, де зокрема, проходять лікування бійці Нацгвардії та ЗСУ.
Реабілітологиня теж розповідає про схожий досвід під час волонтерства: «Лікарі старої школи знають, що треба зігнути/розігнути кінцівку і все. Головне, аби вона рухалася, а чи буде пацієнту комфортно з тією ногою чи рукою, це вже наша робота. Утім, таке ставлення майже розвіялося до кінця першого дня волонтерства, коли ми розговорили, як вони назвали, неконтактного пацієнта».
За словами Барчук, ще 10 років тому фізична терапія була «практично в нульовому стані». Принаймні, в Івано-Франківську тоді ще не йшлось про фізичну терапію як таку, натомість була «лікувальна фізкультура»:
«Можливо, останніх роки два чи три навчання почало активніше розвиватись. До того були інструктори ЛФК (лікувально-фізична культура), масажисти, лікарі фізіотерапії. Довгий час навіть в реєстрі професій не було такого поняття як фізичний терапевт. Не було нормативних чи офіційно затверджених документів з надання допомоги для таких фахівців».
Фахівчиня закінчувала навчання 2009 року. На її погляд, сьогодні в Україні реабілітаційна медицина значно покращується: «Те, з якими предметами зараз вчаться студенти та що мають – які методи та пристрої – це небо і земля у порівнянні з моїм досвідом. Нам лише розповідали й показували картинки “дивіться, отаке в принципі існує”. Зараз студенти одразу вчаться працювати на цьому».
Зрештою, самі ж військові розуміють, що фізична терапія – обов’язковий етап повного відновлення, розповідає терапевтка Романа Маковійчук.
«Коли хлопці, з якими вже займався фізичний терапевт, питаються в іншому госпіталі, чи є там такі фахівці, процес таки починає рухатись, – каже дівчина, – утім, є проблема з великим потоком поранених військових. Їх постійно переводять з одного госпіталю в інший за три-чотири дні. Це відбувається конвеєром, тому що постійно треба звільняти місця для нових поранених. Такі реалії – ми не можемо тримати всіх пацієнтів в одному госпіталі. Є ціла система транспортування військових з «нуля» і далі до західної чи центральної України.»
Бачити в пацієнті людину
Перший добровольчий хірургічний шпиталь, в якому працює Євгенія Барчук, проводить операції як для військових, так і для цивільних, переважно ВПО. Серед військових бувають і хлопці, яких повернули з полону з важкими травмами: «Фактично за час полону у них зростаються переломи і їх треба знову ставити на ноги. Це і вогнепальні, і осколкові переломи. Це поранення в кисті, таз, стопи, гомілки тощо. Залежно від випадку, середня тривалість перебування у госпіталі 3-4 тижні. Але є й пацієнти, які залишаються по 4-5 місяців».
Під час волонтерства у госпіталях та лікарнях робота у терапевтів була не легшою. Когось треба було навчити сідати в ліжку, пересідати у візок чи встати на милиці. Більшість реабілітаційних маніпуляцій стосуються відновлення найпростіших функцій, які людина у важкому стані не в змозі зробити навіть після операції.
Ростислав Мастеляк каже, що завжди намагається шукати підхід до людини: «Це, перш за все, людина, а не пацієнт. Важливо не сприймати постраждалого апріорі як жертву. Навіть коли є проблеми з контактом, варто постукатися і перепитати, чи можна увійти. Так з’являється відчуття, що ти вирішуєш щось у цій нібито безвихідній ситуації».
Він додає, що найскладніше витримати межу і не підпускати людину дуже близько до себе. Емпатію необхідно мати, але вона не може бути завеликою. «З пацієнтом я можу бачитися двічі на день по 5-6 разів на тиждень. Мимоволі ви стаєте близькими, утім без межі це небезпечно і для лікаря, і для постраждалого. Якщо після смерті пацієнта лікар не може працювати, це недобре. Бо ж є ще 4-5 пацієнтів, які на нього чекають», – ділиться досвідом терапевт.
Читайте також: Наталія Калмикова, директорка Українського ветеранського фонду: «Ми хочемо показати, що ветеран – це не «чувак з ПТСР»
Романа Маковійчук додає з особистого та лікарського досвіду, що психологічне відновлення теж є важливою і складною частиною реабілітаційного процесу. Попри те, що у госпіталях працюють кризові психологи, труднощі повної реабілітації лише накопичуються: «Коли людина повертається з передової, у неї перед очима залишаються дуже неприємні картинки… Він наче тут, біля вас, але думками він там. Ця проблема зростатиме, адже з часом багато хлопців повернуться і, навіть якщо обійдуться без поранення і фізично все буде ок, то насправді це буде далеко не так».
Нашу розмову з Романою завершуємо вже підвечір. Наступного дня терапевтка відправиться до Німеччини, де на операцію чекає її чоловік-військовий. Як не лише фахівець, а й рідня пораненого, Маковійчук додає, що насправді за кордоном не так солодко лікуватися, як може видатися на перший погляд.
«У багатьох випадках пораненим не можуть нічим допомогти, але й назад відправити теж не можуть. Треба ще дуже гарно втрапити на спеціалістів. Також певний час треба перечекати, аби щось загоїлось перед тим, як робити наступні маніпуляції. Цей час військові житимуть не в госпіталі – їх переселяють в райони, де мешкають біженці. Жити самому так далеко – це реальний стрес», – розповідає терапевтка.
У Німеччині її здивувало, коли на перший прийом до чоловіка прийшла велика комісія лікарів – всі спеціалісти з поранень ніг: «Нас спитали, яка нога поранена. Хоча нібито обидві, але ліва все ж постраждала більше. Тоді половина лікарів просто вийшла, бо, як нам пояснили – це спеціалісти з правої ноги». Широка спеціалізація українських фахівців, за її словами, виявилась насправді позитивною відмінністю: військові отримують дуже різні травми і різні знання дають змогу швидше надати їм допомогу.