«Голос» — єдина парламентська фракція, яка не заявила про перехід в опозицію до монобільшості. Є, щоправда, ще група за інтересами «За майбутнє» і чимала спільнота позафракційних фрилансерів, але погоди вони не роблять, бо фактично не є суб’єктами відкритої політики.
Позиція партії багато кого дивує, а то й дратує, але такий статус наразі, схоже, влаштовує політсилу. Врешті, ще з перших днів своєї роботи в Раді народні обранці заявляли, що не збираються йти в опозицію. Поруч із «Європейською солідарністю» вони себе не бачать, з медведчуківцями не збираються працювати й поготів. Лідер партії Святослав Вакарчук охарактеризував роль фракції в парламенті як «надпозицію». «Ми збираємося допомагати владі в тих конструктивних пропозиціях і реформах, які збігаються з нашою програмою. Але ми не дамо нікому, і владі, безумовно, також, перейти червоні лінії або не виконувати ті обіцянки, які вони давали».
Читайте також: Сценічне мистецтво без політики
Утім, це були лише красиві заяви, адже спрогнозувати, як розвиватимуться події, ніхто не міг. Та й «Голос» був у стадії самопізнання й лише вчився жити як єдиний організм. На сьогодні багато що змінилось. Оптимістичний сценарій розвитку подій не спрацював. Конструктивна взаємодія зі «слугами» не вдається. Навіть, здавалося б, найлояльніша до монобільшості «Батьківщина» й та подалася в опозицію, але «Голос» не квапиться наслідувати її приклад. Утім, у новітній українській історії заявлена опозиційність не завжди означає відмову від співпраці з владою: свого часу комуністи непогано заробляли на бутерброди з ікрою від режиму, противниками якого пафосно себе оголошували. Тому звинувачувати «Голос» у безхребетності лише тому, що він не бажає грати за усталеними правилами, було б нечесно.
Схоже, йдеться саме про спробу запропонувати новий, відмінний від звичного формат політичної роботи. На це вказує чимало факторів, які можна трактувати по-різному, але дещо вони таки прояснюють. Наприклад, відмова Святослава Вакарчука, який усю цю історію закрутив і став головою партії, щоб провести її в Раду, очолювати фракцію може означати небажання надто сковувати себе політичною діяльністю. А крім того, це спосіб зламати усталену практику, давши можливість розвиватися політсилі як нормальному демократичному організму. Врешті, обрання на посаду голови фракції Сергія Рахманіна — найкращий із можливих варіант. Адже його досвід і знання тонкощів української політики справді безцінні.
Не виключено, що позиція «Голосу» бути готовим до співпраці там, де можливо, і жорстко бити там, де треба, якраз і спрацює. Хоча в цьому випадку співпрацювати особливо ні з ким, що в партії, здається, вже теж розуміють. «Ми допомагатимемо владі робити правильні речі й критикуватимемо за неправильні без переходу в опозицію до моменту, доки вона відстоює національний інтерес», — сказав Тижню Ярослав Юрчишин. — Тому для нас є критичним план, із яким Зеленський поїде до Парижа, і ті домовленості, які він там укладе. Якщо вони розходитимуться з національними інтересами України (вибори до моменту деокупації, поступки Росії тощо), ми підемо в опозицію».
У будь-якому разі в «Голосу» на сьогодні склалася непогана репутація. Знову ж таки на відміну від «Слуги народу», куди брали всіх, хто вміє хоча б читати, унаслідок чого вийшов колгосп, Вакарчукові вдалося дібрати згуртований та ідейно монолітний колектив. Можливо, тому, що йшлося про відкритий відбір особистостей, які мають певний позитивний бекграунд. На відміну від «Батьківщини» «Голос» не обмежений у можливостях розвиватися, його ніхто й ніщо не сковує, а надто лідер. Тут від початку відмовилися претендувати на якісь посади. Ну й на відміну від «ЄС» над партією Вакарчука не маячить привид минулого. Не обтяжує наявність екс-президента, якого частина українців вважає злом, а ще частина мало не боготворить. На жаль, «ЄС», не змирилася з втратою влади та вимушеною опозиційністю, помітно радикалізувалася й намагається осідлати протестний рух, ставши хоча б там владою. Натомість «Голос», не претендуючи на лідерство, просто активно долучається до протестів, а за потреби не відмовляється брати на себе функцію рупора чи йти на конструктивну співпрацю. Скажімо, до роботи спеціальної Тимчасової парламентської комісії з питань відновлення територіальної цілісності України, яку очолює Сергій Рахманін, було залучено всіх експертів, яких запропонував Рух опору капітуляції. Партія миттєво відреагувала на інформацію про можливе припинення слідства щодо справ Майдану й вимагала скликати позачергове засідання Ради, щоб не допустити цього. Врешті, вона регулярно, по суті, критикує владу і в усіх ключових моментах синхронно голосує з проукраїнською опозицією. Як і «ЄС» та «Батьківщина», виступає проти запровадження ринку землі в запропонованому «слугами» форматі, хоча сам ринок підтримує, а також проти відведення військ на Донбасі й так званої формули Штайнмайєра.
Читайте також: Зупинити капітуляцію. Поки не пізно
Різка заява «Голосу» про потребу виходу з мінських домовленостей здійняла чималий галас. «Ми вважаємо, що єдиний ефективний шлях для України сьогодні — це вийти з мінських угод і заморозити ситуацію до посилення власних позицій», — йдеться в ній. Із боку влади одразу залунали традиційні страшилки про скасування міжнародних санкцій проти Росії, а з боку представництва Кремля у ВР — звинувачення в державній зраді, що теж багато прояснює.
Потенційно партія може привабити розчаровану помірковану частину електорату «слуг». Адже «Голос» теж має нові обличчя, нове бачення, нові прагнення та ще й, на відміну від монобільшості, нові стандарти. Намагання внести здоровий глузд і чесність в українську політику вже були. І звісно, є небезпека повторити долю, наприклад, «Самопомочі», яка також старалася керуватися принципами й займала доволі чесну позицію, за що її й «спалили». Тільки цього разу йдеться про дещо іншу історію й інші обставини. Запит суспільства на глобальну зміну правил дедалі чіткіше артикулюється через його вибір, який хоч і скидається на дещо неусвідомлений, але явно вказує на те, що не влаштовує. І тут принципова, зрозуміла й чесна позиція тільки додасть бонусів. Хоча й не факт, що вітчизняний електорат оцінить такі чесноти. Більшість, як засвідчили останні вибори, приваблює, те, що добре блищить. Нині політична матриця переживає глобальне переформатування. І місцеві вибори восени наступного року стануть своєрідним іспитом, який підтвердить або заперечить правильність обраного «Голосом» шляху. Все залежатиме від того, чи зможе він не лише втримати задану планку, а й набрати вагу та наростити м’язи. Поза сумнівом, партія братиме участь у перегонах. Повторювати помилки колег із «Народного фронту», які ігнорували цю опцію, було б безглуздо. Сергій Рахманін в інтерв’ю «Інтерфакс-Україна» вже заявив, що його політсила має намір брати участь у майбутній кампанії й висуне кандидата на посаду міського голови Києва. «Нас виборці не зрозуміють, якщо ми проігноруємо місцеві вибори».
Читайте також: Фундамент світового ладу
Нещодавно в деяких західноукраїнських ЗМІ з’явилась інформація, що через певний конфлікт на місцеві перегони «Голос» піде окремо від Української галицької партії, з якою тісно співпрацював на виборах до Ради. Тоді координатором політсили Вакарчука був голова політради УГП Роман Лозинський, який нині є депутатом від «Голосу». Втім, про конфлікт навряд чи йдеться. І не лише тому, що його заперечують в обох структурах. Мова радше про певну виборчу тактику — паралельний похід у владу двох дружніх політсил, що забезпечить їм можливість сформувати надалі впливові фракції в місцевих радах. Наразі це звучить як гіпотеза. Але певне підтвердження їй, мабуть, можна знайти в словах Ярослава Юрчишина: «З УГП є погоджена тактика про співпрацю. Зараз рано говорити про формат участі у виборах, бо і для нас, і для колег з УГП, сподіваюся, важливою є максимальна присутність у владі на місцях людей, які нестимуть нову політичну культуру без хабарів, договорняків та кришування. А тактику забезпечення максимального результату визначатимемо спільно в процесі переговорів. Хотів би відзначити конструктивну позицію УГП і на парламентських виборах, і зараз, що дало нам змогу спільно показати якісний результат, у той час як для багатьох інших партій партійний бренд став перепоною для такої співпраці».
Зрештою, то все деталі. Основне питання для «Голосу», яке стоїть на порядку денному й від чого значною мірою залежатиме й успіх на місцевих виборах, — розбудова партійних структур. І це завдання не з легких. Якщо піти традиційним шляхом і набрати всіх охочих, можна швидко «здутися». Досвід багатьох політсил показує, що саме на низовому рівні часто з’являються проблеми, які згодом вбивають рейтинг. Адже йдеться про безпосередній контакт між виборцем і представником партії. Тому тут потрібен ще ретельніший відсів, ніж на всеукраїнському рівні. І в «Голосі» це усвідомлюють. Розбудовою регіональної мережі займаються Святослав Вакарчук, його заступник Ярослав Юрчишин, а також член політради Володимир Венгер. «Для нас важлива якість, а не кількість, — каже Юрчишин. — Тому ми братимемо участь у тих виборах, де зможемо гарантувати якісну пропозицію. До чергових виборів ми таку пропозицію висунемо у всіх областях».