Уже п’ять років поміж прикметних місць Тбілісі є Музей радянської окупації, розміщений в одній із зал будівлі Національного музею, що стоїть на початку проспекту Руставелі біля станції метро «Майдан Свободи». Про тяжку спадщину тоталітаризму знають, звичайно, в усіх колишніх республіках Союзу, але зробити експозицію, що розповідала б про жахи та злочини тієї доби наважилися поки що тільки в країнах Балтії, а ще віднедавна в Грузії. 26 травня 2006 року зібрання для огляду відкрив президент Міхаіл Саакашвілі. Кажуть, саме після відвідин музею у березні 2007-го Віктор Ющенко, натхненний прикладом колеги, ініціював перейменування невеликої виставки «Хроніка комуністичної інквізиції», що діяла у приміщенні київської організації товариства «Меморіал», на Музей радянської окупації (цей скромний закуток віднедавна почали навідувати з перевірками чиновники КМДА та СБУ. – Ред.).
Деякі російські політики осудили заснування такого просвітницького закладу в Грузії, заявивши, що це інструмент націоналістичної пропаганди офіційного Тбілісі. Владімір Путін на зустрічі в Санкт-Петербурзі в червні 2006-го нагадав Міхаілові Саакашвілі, що багато із провідних радянських лідерів – Іосіф Сталін, Серґо Орджонікідзе, Лаврентій Берія та інші – були грузини. У відповідь співрозмовник запропонував йому відкрити музей грузинської окупації в Москві, а пізніше пояснив: «Це музей радянської, а не російської окупації Грузії… Якщо когось це зачіпає, то це їхня проблема, а не наша».
КРИЧУЩІ СИМВОЛИ ЕПОХИ
…Перед масивними дверми, що ведуть до Музею радянської окупації, на третьому поверсі Національного, мене, як і було домовлено, зустрічає тамтешній консультант Віллі Асатіані. Входжу до затемненого приміщення й під неспішний коментар батони Віллі, історика за освітою, чий трудовий стаж перевищує півстоліття, ознайомлююся з експонатами. Виставковий простір можна умовно поділити на дві частини. Перша – невелика свого роду інформаційна зала. На одній стіні тут представлено далеко не повні списки розстріляних і репресованих від 20-х до 40-х років ХХ століття грузинів. На другій – постійна проекція кіно- й відеоряду, що демонструє відвідувачам документальні кадри радянського періоду. Символом тієї трагічної епохи, поза сумнівом, є виставлений у цій залі товарний вагон – один із тих, у котрих неподалік села Шорапані без суду й слідства було розстріляно багато десятків учасників національного повстання 1924 року.
Наступна, основна частина музею – це головна зала з антресоллю. На верхотурі – офіційні документи й періодичні видання того часу. Рутинні матеріали, що тут зберігаються, своєрідно контрастують з основною, «образотворчою» складовою експозиції в нижній частині зали. Там і справді є на що поглянути – від фото й особистих речей репресованих громадських діячів Грузії до агітпропівських плакатів комуністичної епохи, від умеблювання кабінетів партійних активістів до особистої зброї співробітників НКВС і справжніх дверей тієї камери Кутаїської в’язниці, де 1903 року сидів сам «батько народів». Останній експонат, хоч і вибивається з часових меж радянщини, привертає особливу увагу відвідувачів музею. Ще одним «кричущим» символом бачиться не до кінця реконструйована «розстрільна камера» Ортачальської тюрми Тбілісі, де закінчили життя сотні політичних і кримінальних в’язнів. Цікава подробиця: кати так заповзятливо справлялися тут зі своєю брудною роботою, що до них привозили й смертників із сусідньої Вірменії – в тамтешніх тюрмах, виявляється, не було такого приміщення…
ГОЛОВНИЙ ЛОБІСТ МУЗЕЮ
У музеї я побував звичайного будня, і визнаю: мене здивувала чимала кількість відвідувачів, і місцевих, і приїжджих. Причина такої популярності, гадаю, – не тільки інтерес людей до недавнього переосмисленого минулого, а й успішне розташування – в самому центрі міста у приміщенні Національного музею Грузії. Підтвердило цю думку й коротке спілкування з подружжям із Києва – Олесею та Віктором, які, за їхніми словами, «після прогулянки проспектом Руставелі зайшли туди ознайомитися із Золотим фондом, а заодно з цікавістю оглянули експозицію Музею окупації».
Найголовнішим лобістом музею є президент країни. На його пропозицію сюди приводять мало не всі урядові та міжнародні делегації, що прибувають до Грузії. І нерідко Саакашвілі сам виконує для високопоставлених гостей функції гіда. Робить він це, як сказав мені «по секрету» Віллі Асатіані, натхненно й артистично, виявляючи водночас відмінне знання предмета. Розповідає про свого прадіда Нікушу Церетелі, який був репресований і провів тяжкі роки в сибірському таборі.
А ще в Музеї радянської окупації розроблено й ухвалено просвітницьку програму, присвячену окремим визначним подіям національно-визвольного руху та героям боротьби за незалежність країни. 2007 року музей видав грузинською і англійською мовами спеціальний звіт, підготовлений Конгресом США 1954-го, «Комуністичний переворот і окупація Грузії». Заплановано випуск також інших тематичних збірників.
Під егідою музею проводять конференції та різноманітні наукові сесії. Тут-таки, в його головній залі, йде запис популярної передачі Громадського телебачення «Червона зона», де вчені та журналісти обговорюють проблеми радянської доби, оцінюють їх вплив на сьогоднішнє життя, відбуваються покази документальних та художніх фільмів того часу.
НАТУРА, ЩО ВІДХОДИТЬ…
Відкриття такого музею – не єдиний крок у справі критичного осмислення червоної минувшини й відмови від неї. На шляху декомунізації країни грузинська влада, виявивши заздру послідовність, пішла ще далі за своїх колег, наприклад з Естонії та Литви. Торік вона законодавчо позначила в державному календарі 25 лютого як День радянської окупації. Саме тієї зимової доби 1921 року Червона армія ввійшла до Тифліса й тим самим фактично поклала край існуванню Грузинської Демократичної Республіки, проголошеної 1918-го. А на початку червня цього року парламент у Тбілісі ухвалив «Хартію свободи», що передбачає посадові обмеження для колишніх вищих посадових осіб Компартії та Комсомолу, а також у минулому співробітників спецслужб Радянського Союзу. Ці люди не зможуть працювати у представницьких чи виконавчих органах, Раді безпеки, Кабінеті міністрів, у Адміністрації президента, апараті парламенту, урядовій канцелярії, не повинні обіймати посади суддів, керівників вишів, проректорів і деканів. Хартія дає припис не допускати використання в громадських місцях фашистської та комуністичної символіки.
Узагалі, для позбавлення від тяжкого спадку радянщини в Грузії зроблено чимало. Чимдалі менше людей із жалем згадує про безповоротно зникле комуністичне минуле, і (патетики уникнути годі) щодня більша кількість вірить в ідеї свободи та демократії, свідомо приєднуючись до розбудови нової країни, зорієнтованої на західні, європейські цінності.
иждень розпочинає цикл публікацій про досвід розлучення з тоталітарним минулим, який мали більшість країн колишнього соціалістичного табору та екс-республіки СРСР. Однією з форм дерадянізації було створення просвітницьких експозицій, назви яких коливаються від Музею комунізму в Празі чи Музею геноциду у Вільнюсі до Музею радянської окупації в Тбілісі. Проте їх змістове навантаження більш-менш однакове. Грузія стала для України прикладом того, як слід користатися з певних шансів історії. Отже, відкриваємо наш новий цикл саме з неї.
ТОЧКА ЗОРУ
Ґіорґі Ґвахарія, кінокритик, журналіст, автор телепрограми «Червона зона»:
Відколи діє музей, минуло п’ять років. Репрезентовані в ньому експонати, як і раніше, цікаві відвідувачам, але згодом з’ясувалося, що ці інсталяції, фотографії та плакати все-таки не цілком відображають трагедію окупації. До цього процесу, окрім Сталіна, Берії та Орджонікідзе, була включена маса наших співвітчизників, і жертвами стало куди більше осіб. Але простір, виділений для виставки, не може вмістити все й усіх. Тож треба вишукувати додаткові площі чи періодично оновлювати експозицію. За час, що минув, нам вдалося зробити телепередачі з подібних до нашого будапештського та ризького музеїв. Прикметно, що обидва вони мають назву «Музей терору» і більшість тамтешніх експонатів відображають не тільки окупацію цих країн росіянами, а терор загалом. І в цьому напрямку, мені видається, треба зараз змінювати й концепцію тбіліського музею.
ЦИТАТА
Віллі Асатіані, консультант музею:
– Це історичний музей, присвячений радянському періодові Грузії (1921–1991), жертвам політичних репресій режиму, національно-визвольним і антиокупаційним рухам у країні. Тут зберігається понад 3 тис. експонатів. Із використанням сучасних технологій у залах установлено вісім моніторів, із відповідними візуальними й аудіоефектами. Не дивно, що обладнання експозиції обійшлося більш ніж у $200 тис. Гроші ці було виділено із президентського фонду. Наша виставка не переставала діяти й у ті роки, коли інші, розміщені у стінах Національного музею Грузії, було закрито на реконструкцію.
*Мшвідобіт – прощавай (груз.)