Перемоги це не гарантує, але точно не нашкодить, оскільки наша культура дозволяє говорити про спорт, як про покійників: або добре, або нічого. Засіваючи округ гречкою, можна наразитися на звинувачення в підкупі виборців, але важко пригадати, щоб комусь дорікали спортмайданчиками. Бо фізкультура — то святе! За наявності ресурсів можна будувати футбольні поля, прокладати велодоріжки, ремонтувати стадіони, спонсорувати змагання, а принагідно й самому продемонструвати здорове тіло, у якому, за непідтвердженими даними, живе здоровий дух. Якщо виборці випишуть квиток до Києва, можна очолити якусь спортивну федерацію — і почесно, і престижно, та й держфінансування федерації отримують тепер напряму, без посередництва Мінмолодьспорту… Коротше, як писав де Кубертен, «низький, о Спорт, тобі уклін!».
Читайте також: Безфейкова утопія
Так само політики дбають про духовність. Допоки церква в лідерах суспільної довіри, кандидати фотографуватимуться зі священиками, чекінитимуться на свята у храмах тощо. Щоправда, спорту, на відміну від церкви, контакт із політикою шкодить набагато менше. Приміром, для УПЦ МП зв’язок із «русским миром» обернувся масовою втечею вірних до Київського патріархату. Але я ще ні разу не чув, щоб хтось не пускав дітей на майданчики, встановлені, наприклад, Олександром Вілкулом. Або щоб хтось вийшов із Федерації важкої атлетики, бо її очолює Олександр Герега — той самий, який у січні 2014-го голосував за диктаторські закони. Вочевидь, спорт у нас не поза політикою, а радше понад нею: вілкули приходять і (хочеться вірити) йдуть, а спортмайданчики залишаються. І користі від цих майданчиків набагато більше, ніж від пропаганди фізкультури та спорту, яку намагаються вести чиновники.
І річ тут не в чиновниках, а в тому, що пропагувати спорт не треба взагалі. Так, у нашому культурно-політичному контексті це звучить єретично: як не пропагувати спорт, коли народ наш хворіє, спивається, недобирає медалей на олімпіадах, буквально вимирає?! Нічого не скажеш, аргументація сильна. Але набагато більшою єрессю для мене є позиція, що народ — це збіговисько кволих на розум інфантилів, яких треба безперестанку виховувати й наставляти, інакше вони тільки те й робитимуть, що цмулитимуть пиво, аж поки повиздихають. Ще більш дивно чути, що людей до спорту треба привчати. Фізична активність — це не корисна звичка, а природна потреба. Щоб люди її задовольняли, їм необхідні зручне місце й трохи вільного часу, а не напутливе дзижчання біля вуха. Достатньо сходити в київський Гідропарк чи будь-який спортмайданчик у спальному районі, щоб упевнитися: там, де є умови для занять спортом, ними користуються, причому не лише діти та молодь. Фітнес-клуби, тренажерні зали, басейни, спортивні гуртки та секції також не стоять порожніми: українці готові не лише користуватися спортивною інфраструктурою, а й платити за неї, причому без жодного державного напоумлення.
Читайте також: У передчутті катастрофи
Єдина суттєва перешкода на шляху до масового спорту — це вкрай нерівномірний доступ до спортивної інфраструктури. Пригадую, як дітлахами ми грали у футбол на засмічених пустирях, займалися паркуром у недобудовах, плавали в річці, вартій написання санітарно-епідеміологічного трилера. На щастя, зараз уже не 1990-ті й суспільство стало вибагливішим. Однак кандидати засівають спортмайданчиками переважно «жирні» округи — багатотисячні спальні райони великих міст, де очікується найпотужніший електоральний ефект. Тому що глибше в провінцію, то менше футбольних полів, басейнів, секцій тощо. Тут також потрібна не агітація (і не подачки благодійників), а гроші вкупі з можливістю користуватися ними на власний розсуд, а в перекладі експертним сленгом децентралізація та партисипативні бюджети. Власне, подивіться на проекти, подані киянами на фінансування з громадського бюджету. На першому місці освітні ініціативи (220), на другому — спортивні (124). Люди хочуть ще більше спортмайданчиків, скейт-парків, катків тощо. Для порівняння: комунальних проектів лише 55, екологічних — 41, соціальних — 35. Висновки, як на мене, цілком очевидні.
Що ж стосується олімпіад, то професійний спорт — це зовсім інша парафія. Тут уже йдеться про задоволення не потреб, а особистих та кар’єрних амбіцій. Там, де від людини вимагають робити неможливе, ризикуючи здоров’ям і життям, є місце для звитяги, героїзму та патріотичної самопожертви. Але герої — це завжди одиничні екземпляри, які з’являються на примху долі. Якщо ж державі потрібні більш передбачувані результати, треба створювати гідні умови для професійних тренувань, давати спортсменам гарантії, формувати спортивні школи, словом, інституційні передумови для розвитку українського спорту. А пропаганда фізкультури… навіть не знаю, кому вона потрібна взагалі. Хіба що самим пропагандистам.