Опиняючись у такому товаристві, чуючи риторику рівня Червоненка чи Рабіновича, перебуваючи в оточенні елементарно невихованих людей, що поводяться абсолютно по-хамському, я відверто гублюся, бо вступати з ними в дискусії (після кількох спроб це зробити) нині вважаю недопустимим для осіб із трохи вищим за середній рівнем культури та освіти, до яких (може, трохи самонадіяно) все ж таки себе зараховую.
Моє особистісне світосприйняття і концепт бачення світу та цивілізаційного поступу людства лежать виключно в дискурсі одвічної боротьби правої та лівої ідей, де перша зазвичай представлена консервативною меншістю, що репрезентує інтереси еліт та приватного капіталу, а друга артикулює інтереси «простого народу», практикуючи методики суспільної (або державної) власності.
Зізнаюся на початку, що я є представником та адептом саме правоцентристської ідеології. По суті, українським буржуазним націоналістом, який свідомо ступив на цей шлях, перед тим тривалий час вивчаючи та аналізуючи сучасні політичні тенденції як в Україні, так і за кордоном. Шлях цей був непростий і починався з абсолютно природного молодіжного лівацтва, що ставило під абсолютний сумнів консервативні цінності часів пізнього СРСР, який, артикулюючи на весь світ свій «лівацький» дискурс та «боротьбу за права пригноблених», по суті, був радикально-правою імперією з усталеними елітами консервативного штибу.
Читайте також: Вибори на Донбасі: нервово і прогнозовано
Так от, свого часу СРСР гугупнув через своєрідний когнітивний дисонанс, коли, промовляючи устами Софії Ротару, «аіст на крише — мір на зємлє», вводив свої війська в Афганістан.
Ця гібридна технологія — плодити й множити взаємовиключні сенси, підміняти поняття, жонглювати фактами й словами, дурити, брехати, «розводити», лякати, маніпулювати — досі лишається прерогативою сучасної Росії і має на меті виплекати абсолютно затюканого, деморалізованого, контрольованого та слухняного виборця, який зробить так, «как скажут в тєлєвізорє, патаму шо я чєловєк малєнькій». Оскільки значну частку ЗМІ в Україні так чи інакше контролюють проросійські бенефіціари, маємо подібну проблематику «простого народа» та «чєловєка малєнького» і в Україні.
Саме «простой народ» і «малєнькіє люді» лякаються перемін, понад усе прагнуть «стабільності». Саме вони свого часу накликали на наші голови Януковича і навіть у перші місяці після перемоги активно підтримували Майдан та волонтерили. Але зрозумівши, що поступ і зміни — то щоденна виснажлива праця й гра в довгу, заскиглили, «розчарувалися» і зневірилися, бо по-дитячому наївно гадали, що воно все трапиться швидко та безболісно, «як у кіно».
І тут я хочу торкнутися саме цієї проблематики сучасної психології мас, яка дістане в цій статті умовну назву «як у кіно».
Мислення пересічної сучасної людини, виплекане телевізором, ґаджетами та цифровими технологіями, вкрай відрізняється від «лампового» мислення, притаманного людям мого покоління, яке на власному досвіді переконалося, що, незважаючи на темпи науково-технічної революції, у добі так само 24 години, що нормальна вагітність триває дев’ять місяців, а від прямого влучення в серце кулі людина помирає миттєво.
Читайте також: Портрет виборця. Перший тур
Звикши отримувати «все й одразу», спостерігаючи за конвульсіями помираючих українських вояків на екранах телефонів, переключаючи потім вектор уваги на танцюючу Марув, помахом пальця знаходячи в Google відповідь на складні питання, сучасна молодь та інфантилізовані дорослі й чути не хочуть про якісь «надзусилля», які треба робити, щоб утримати та зберегти державу, вчити якусь там непотрібну вмираючу мову, якою говорять тупі селюки, чути про який термос чи томос: «Какая разніца… і вапщє ми за мір і всьо харошєє, протів всєго плохого, а Бандера всьо-такі кат і убійца!».
І тут їм справді показують кіно, де виявляється, що йому, «простому народу», і «малєнькім людям» нічого не треба робити. Прийде «слуга народу» і всьо по-бистрєнькому порєшає. О! Наш чєловєк!!!
«Простий народ» не любить складних рішень. «Мір народам, фабрікі рабочім, зємля крєстьянам». Ліваки це добре розуміють.
Приходячи до влади під святими гаслами про «свободу, рівність, братерство», вони проливають ріки крові. Невже це так важко побачити, гортаючи сторінки недавньої історії сучасної цивілізації — від Французької революції до наших днів. Адже саме «простий народ» рано чи пізно платить страшну ціну за свій легковажний вибір. Саме простий народ із часом ведуть на забій у горнило чергової війни або виморюють голодом. Невже важко вивчити подібні уроки? «Простому народу» важко, бо він не любить учитися!
Давні римляни теж дуже «нєрвнічалі», коли бачили, як плебс та «понаєхавшіє», що вимагали хліба та видовищ, начхавши на всі високі слова про «столітні традиції предків», «державність», «законність і порядок», на всі ці нудні розмови про «юриспруденцію» і «римське право», обирали в сенат відвертих ліваків-популістів, які зрештою, розваливши армію та деморалізувавши еліти, під веселе улюлюкання натовпу пустили варварів у свої міста. Це призвело до занепаду колись великої та могутньої цивілізації, напрацюваннями якої ми користуємося й понині (автобани, централізоване опалення та водопостачання, латинська абетка, усталені літературні жанри, законність і право, архітектура, освіта, військовий порядок та ієрархія, гігієна та багато іншого).
Читайте також: Втрати та здобутки першого туру
Подібні історії, коли «бунт мас», прекрасно описаний у книжках Ортеґи-і-Ґассета, Шпенґлера, Карла Ґустава Юнґа та інших видатних представників європейської філософської традиції, зводить нанівець усі цивілізаційні напрацювання еліт, є реальністю, у якій євроатлантична цивілізація перебуває від закінчення Другої світової.
Ми зробили крок (справжній крок) до західного світу лише п’ять років тому. І зараз в ду-у-у-уже пришвидшеному темпі проходимо курс «молодих демократій», на жаль, в умовах, коли класичні західні демократії теж перебувають у кризовій фазі, потерпаючи від войовничого лівацтва та популізму.
Але цього разу нам належить засвоїти ще один важливий урок: у країнах із низьким рівнем освіти, відсутністю державної гуманітарної політики, неконтрольованим медійним простором, де виборчий голос люмпена і вчорашнього трієчника дорівнює голосу професора-терапевта чи переможця світових олімпіад із біології (охлократія класична), у рази кількісно більший електорат із посереднім IQ, що не здатний до мінімального аналізу не тільки геополітичної ситуації, а й проблематики власного буття, діставши право вільного вибору (до речі, виборене в історії для плебсу саме «патриціями духу»), диктує свої деградативні закони консервативним елітаристам, що, цілком природно, опиняються в маргінальній меншості.
Це не добре і не погано. Так було, є і, на жаль, далі буде. Бо освіти, виховання, любові, традицій, честі, гідності, правди на всіх у сучасному світі не вистачає. На всіх вистачає попкорну, насіння, сигарет, бухла, чипсів, хрінових машин, тупих серіалів, яскравої попси, кавеенівських жартів, приколів та Instagram.
Читайте також: Не нашкодити
І якщо Майдан був переважно революцією правої меншості, то нинішній вибір пересічного виборця — це цілком зрозумілий реванш цілком космополітичної лівацької більшості.
Природа речей, які ми спостерігаємо на власні очі й активними учасниками яких є більшість із нас, набагато глибша за поверхові звинувачення кандидатів у корупції, кумівстві чи проросійській орієнтації (не кажу вже про дебільне спрощення дискусій до рівня порохоботи — ЗЕклоуни — ідіотів з обох сторін вистачає). Насправді маємо одвічний бій між популістським лівацтвом та консервативним дискурсом українського буржуазного націоналізму.
100 років тому перемогло лівацтво. І Україна стала УРСР. Цей шлях ми вже проходили. Десятки мільйонів загиблих, нищення національної культури, традиції, зрештою майже повне вихолощування української свідомості та підміна його опереточною шароварною музкомедією про тупих хохлів, із якої й досі регоче аудиторія «Кварталу 95». «А шо? Можем повторіть!!!» — звідусіль чую я їхні голоси…
Невивчені уроки історії мають тенденцію повторюватися. Ті, хто у 1921–1922 роках волав про мир будь-якою ціною, хліб та спокій, уже через 10 років жерли власних дітей.