Мова — дещо більше за набір звуків для передавання змісту. Вона творить думку й заразом формує культуру народу. Мова створює дискурси, у яких перебуває та розвивається нація. Ось чому за неї воюють, саджають і навіть убивають.
Мова — блискучий маркер національної приналежності. Український актор, співак та шоумен Антін Мухарський стверджує: «Росіянина від українця відділяє винятково мова. Інших ідентифікацій, щоб означити національну приналежність, просто не існує». Проте мова — не лише індикатор національності, вона впливає на носіїв у різних площинах. Мовна активістка та організаторка «Безкоштовних курсів української мови» Анастасія Розлуцька говорить: «Мова — це самоідентифікатор, який підсилює почуття самоповаги й творить іншу реальність, парадигму дійсності. У ній ми зароджуємося по-іншому: стаємо дорослішими, відповідальнішими за своє майбутнє, і зрештою перестаємо дивитися в бік нашого минулого».
«Формувати український контекст можливо лише державною мовою. Це дозволить нам бути присутніми в інформаційному просторі, поширюючи інформацію та історичні наративи. Дасть можливість повернути ті імена, які несправедливо забуті або навіть незнані, не повернені в український контекст», — підсумовує Анастасія.
Читайте також: 78% українців вважають своєю рідною мовою українську
Якщо в Радянському Союзі українська мова не була популярною, то зі здобуттям незалежності дедалі більше людей українізуються. Згідно з опитуванням, організованим фондом «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва», 2020-го 73,4% українців назвали солов’їну своєю рідною мовою. Однак у серпні 2021-го ця цифра зросла до 78,3% (див. «Рідна мова»).
Російськомовні українці наважуються перейти на державну мову з різних причин. Анастасія Розлуцька виокремлює три основні фактори, які впливають на добровільне рішення розмовляти українською.
Першим фактором є самоусвідомлення та самоідентифікація з Україною. Людина, яка відчуває приналежність до України, більш схильна виявляти бажання розмовляти державною мовою, утримуючись від російської. «Частина російськомовних громадян відчуває, що вони — продукт певної росіянізації. Саме тому часто люди, що приходили на курси української мови, мали за мотивацію подолання історичної несправедливості», — ділиться досвідом викладання Анастасія.
Другий фактор — напад Росії на Україну 2014-го. «Агресор напав зі своєрідним підтекстом, наче він іде захищати російськомовних громадян. Тоді це посилило патріотизм. Я пам’ятаю, що більшість людей, які приходили на наші курси, були людьми з патріотичною мотивацією», — згадує Анастасія.
Третій фактор — це закон про державну мову. Він забезпечує право українськомовних громадян отримувати послуги й товари державною мовою. Розлуцька стверджує: «Ті норми, які є в законі, стимулюють переходити на українську мову частину громадян із державного та бізнес-сектору. Ми бачимо збільшення кількості сайтів, які нарешті з’явилися українською, маркування товарів, обслуговування в кав’ярнях тощо».
Читайте також: По русифікованих містах. Що українці думають про мовний закон та «утиски російськомовних»
Тенденція переходу російськомовних українців на державну матиме важливий позитивний вплив на збереження української національної ідентичності, і, як говорить Антін Мухарський, «ми збережемо Україну в тих кордонах, де звучатиме та пануватиме українська мова. «Русский мир» рано чи пізно прийде за зросійщеними «русскими душами». Однак у нас є велика категорія громадян, які перебувають у прикордонному, амбівалентному стані: відчувають себе українцями й підтримують Україну, однак знаходяться в російському культурному полі. З ними й потрібно працювати, створювати повноцінний український контент, наповнювати інформаційний простір українськими сенсами та виробляти гарну культурну продукцію масового споживацтва». Згодна у важливості поширення української мови й Анастасія Розлуцька: «Я б не покладалася винятково на патріотичні пориви, а радше б їх підсилювала додатковими компонентами. Це питання розвитку мови, її пропагування, поширення.
Зокрема, треба створювати громадянам можливості для опанування чи вдосконалення української мови, бо таких можливостей для українців сьогодні не так і багато». Однак не слід очікувати від «лагідної українізації» швидкого результату: процес самоусвідомлення себе та своєї приналежності триватиме довго та не відбудеться за рік чи два. «Швидко можна одним наказом, як робив Сталін, перейменувати іншими назвами всі вулиці в усій Україні. Це формат авторитарних країн. Натомість ми рухаємося демократичним шляхом уже тридцять років у правильному напрямі й правильними методами», — підсумовує Анастасія. Тренд «лагідної українізації» лише набиратиме обертів, вірить Антін Мухарський: «Я вважаю, що в найближчі часи нас чекає ще одна хвиля свідомої та навіть більш масової українізації покоління, яке вступає в життя. Перед ним стоїть завдання будувати український світ у його комфортному повсякденні та наповнювати його українськими, справжніми радостями». «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — пише поетеса-шістдесятниця Ліна Костенко. Українській мові це наразі не загрожує — вона лише починає розквітати на теренах усієї України. І те, що громадяни роблять свідомий вибір перейти на українську мову та без зовнішнього примусу, свідчить: вони бачать у цій мові перспективи та можливості. Якщо українська мова має майбутнє, то його матиме й Україна.
————
Христина Кулаковська. 32 роки, Маріуполь / Київ. Фотографиня й журналістка. Волонтерка проєкту Ukraїner. Засновниця проєкту «Жителі Києва»
Про дитинство та оточення. Я народилася в Маріуполі та майже все своє дитинство прожила, спілкуючись винятково російською мовою. У школі в мене було лише два предмети українською — мова та література, тобто чотири години української мови на тиждень. Усі мої родичі досі розмовляють російською. Лише моя прабабуся, яка вже померла, говорила суржиком. Коли мені було 15, батьки перевезли всю сім’ю в Київ. Приїхавши туди, я мала проблеми з українською мовою. Коли пішла в 10-й клас, усі предмети були українською. І хоч я й знала мову, однак не говорила нею вільно, і відповідати на уроках мені було складно. Це часи Помаранчевої революції 2003–2004 років. Мене тоді почали обзивати: «Ей, ти, Донбас. Ти що, за Януковича?». Це дуже засмучувало, адже я не мала жодної позиції: ми в сім’ї не були принципово за Януковича. Мене фізично, звісно ж, не кривдили, однак було неприємно.
Про причини переходу на українську. Чотири роки тому я вирішила повністю перейти на українську мову. Є декілька факторів, що вплинули тоді на мене. Я вже пів року зустрічалася з хлопцем, який був з Івано-Франківська. Говірка цього регіону має суперкрасиву фонетику, а для мене особливо. Настільки відчула якусь спорідненість із цими людьми, із мовою, фонетикою, що подумала: Господи, я хочу так звучати! Мені це так приємно слухати! Я б теж спробувала! Крім цього, хотілося говорити однією мовою любові, коли ти зізнаєшся людині в коханні. Бо коли ви розмовляєте однією мовою — ви й на одній хвилі. Це був перший фактор, який наштовхнув мене на цю ідею. Другий — мені було цікаво себе випробувати: наскільки це буде під силу. Я «взяла себе на слабо»: ти сильна чи ні? І третій фактор — українізація, яка відбувалася після Майдану: це були 2016–2017 роки. Я спостерігала за людьми, які в Києві переходили на українську мову: мої знайомі, молодь, що мене надихала. І я подумала: якщо ці люди можуть, то чому не можу я? Я теж хочу зберігати нашу мову та бути її носієм!
Про процес переходу. І ось три складники поєдналися в один пазл. 7 березня 2017-го ми поїхали з хлопцем у Стамбул. Я добре пам’ятаю цей день. Тоді йому сказала: «Знаєш, ми зараз удвох, і немає нікого, хто перетягне мене на російську. Якщо ти говориш українською, то, може, й мені почати?». І він відповів: «Ну, спробуй!». Тоді в Стамбулі я перейшла на українську. Написала про це пост у соцмережі як фактор підтримки для себе. І відтоді почала говорити лише українською.
Звісно ж, було важко. Перші три-чотири місяці в мене вибухала голова від постійного перекладу. Але я не здавалася й шукала якнайбільше україномовних людей, щоб і практикуватися, і почуватися своєю серед своїх. Я говорила дуже повільно та смішно. Але, слава Богу, всі мої друзі мене підтримали. Навіть подарували мені сім книжок серії «Гаррі Поттера» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Вони не сміялися, а навпаки, казали: «Ти зможеш» І зараз, коли минуло чотири роки, всі ці друзі кажуть: «Ого, ми вже й не пам’ятаємо, як ти говорила російською»
Найкращий комплімент, який мені приємно отримувати під час нових знайомств, це: «Ого, ти колись була російськомовною? А звучиш так, наче десь із Заходу України! Звідки ти?». І коли я говорю, що з Маріуполя, то всі: «Ніколи б не подумала. У тебе така чиста українська» І я думаю: єс! Мені вдалося! Однак найважливіша трансформація відбувається дотепер, коли багато російськомовних людей із Києва кажуть: «Дякую за твій приклад та за те, що ти непримусово просуваєш українізацію». У такий спосіб ти надихаєш переходити інших через любов до мови, а не через негативний патріотизм а-ля: «Ой, а що ж ви російською говорите».
Про вплив української мови. Я можу сказати, що з українською мовою спостерігаю за собою зміни. Від своїх близьких теж чую, що змінилася (це про вплив «лагідної українізації»). Я стала більш м’якою в комунікації з людьми, менше використовую ненормативної лексики, і загалом моє розуміння світу змінюється разом із переходом. Мова справді тебе «перепрошиває». Здавалось би, це просто мова, однак насправді вона сильно тебе змінює. Гадаю, що з переходом на українську в нас виникає потреба більше знати власну історію, вивчати свою культуру, традиції. Вона допомагає себе ідентифікувати.
Українська мова останні роки несвідомо притягує в моє життя людей, які близькі за духом, мають зі мною схожі цінності, цікавляться інформаційним полем, де немає Дудя та Кіркорова, наприклад. Мова дала мені можливість долучатися до таких спільнот як Ukraїner. Мрію, щоб Київ колись став повністю українськомовним, і знаю багато прикладів, у яких двомовні сім’ї виховують дітей виключно українською.
Раніше, особливо до Помаранчевої революції, говорити українською в Києві було соромно. Вважалося, що ти якийсь селюк. У своєму проєкті «Жителі Києва» я багато досліджую тему переходу жителів міста на українську та часто чую спогади про російськомовний Київ радянських часів і незалежної України до 2003 року. Люди навмисне переходили на російську, щоб бути «своїми» в бізнесі, видаватися більш міськими. Зараз це змінилося, принаймні в Києві. Якщо ти говориш українською, то це свідчить, що ти за зміни, підтримку ідентичності, прогресивний та з проєвропейськими поглядами. І тобі за це в жодному разі не соромно.
Наріман Алієв, кінорежисер, АР Крим / Київ, 28 років:
Про мовне оточення в дитинстві. Я родом з невеликого селища Петрівка Красногвардійського району Автономної Республіки Крим. Майже все моє середовище було російськомовним. Кримськотатарською розмовляли лише родичі, тому я погано її розумію. У школі кримськотатарську вивчали факультативно, були уроки української мови та літератури. Усе решта — російською. У відсотковому співвідношенні, гадаю, мене оточувало лише 20% інформації українською, 10% — кримськотатарською й 70% — російською.
Українську мову знаю завдяки телебаченню. Я виріс на телеканалі «1+1», який і виховав моє розуміння мови. Найбільше я чув мову насамперед у серіалах і фільмах в українському дубляжі та в телепрограмах.
Про перехід на українську. Причиною переходу була публічність. Коли мій повнометражний фільм «Додому» у 2018 році потрапив на Каннський кінофестиваль, я зрозумів, що на мене чекає велика публічна діяльність і багато комунікації зі ЗМІ. Тоді я почав готуватися до своєї україномовної публічної діяльності. Чому саме україномовної? Бо російська є елементом маніпуляції, і навіть через той факт, що ти вживаєш російську, тебе відразу вважають представником «русского мира». А я не хочу бути до нього дотичним. Я мав дуже неприємний досвід з російськими ЗМІ, які висвітлювали мою діяльність зі свого боку. Наприклад, в інтернет-виданні «Искусство кино» про мій короткий метр написали: «Киянин, колишній кримчанин, знімає російське кіно». Я не маю нічого спільного з Росією й не хочу, щоб мене з нею асоціювали. Коли послуговуєшся українською мовою, то одразу вибудовуєш кордони, які виявляють твою позицію. Це як певний маркер для однодумців, для людей, з якими в мене можуть бути близькі погляди.
Про тенденцію українізації. Багато хто й досі гадає, що перехід на українську мову для людей є проблемою. Насправді це вже певна тенденція. Це нормально. Люди спокійно переходять, адже розуміють, що професійна діяльність однаково українізовується. Коли у 2018-му я почав виступати українською, багато хто щиро дивувався, що я, російськомовний кримський татарин, узагалі володію українською. У цьому немає нічого неймовірного. Це не важко. Коли я у 2009 році приїхав до Києва, то дуже рідко чув українську мову. Навіть україномовні люди в столиці соромилися говорити рідною мовою, а переходили на російську, щоб не вирізнятися. Тепер такого немає. Якщо раніше було багато комплексів щодо того, ким ми є, то зараз вони потрохи минають.
Про мовний закон. Окрім лагідної українізації досі потрібні певні законодавчі механізми. Без них нічого не буде. Про «ущемление русскоязычных» говорить дуже малий відсоток людей. Більшості це просто некомфортно або заважає в роботі. Але до цього швидко звикають, як звикли до україномовного телебачення. Безпосередньо закон про мову досить сильно впливає на кінематограф. На великому екрані можна демонструвати щонайменше 90% фільмів державною мовою й лише 10% іноземними. Дякую, що кримськотатарську прирівняли до державної як мову корінного народу України, тому я у своєму кіно можу використовувати й українську, і кримськотатарську. Я працюю над своїм другим повнометражним фільмом «Орталан». Події фільму відбуваються в час депортації кримських татар 1944 року, і щоб розказати цю історію, мені потрібні російська й узбецькі мови. Однак потім доведеться озвучити кіно українською для дистрибуції в кінотеатрах і на телебаченні. І я готовий до таких компромісів, бо нині це дійсно важливо. Україна зараз займається відновленням і збереженням української мови. Коли в майбутньому для наступних поколінь це питання буде менш гострим, тоді можна буде ці закони трохи пом’якшити. Адже я виступаю за те, щоб у кінотеатрах дивитися кіно мовою оригіналу.
Поради, як перейти на українську. Насамперед слід змінити мову в налаштуваннях всіх гаджетів на українську. Також дуже раджу змінити мову пошуку в налаштуваннях гугла — тоді пошуковик видаватиме посилання на україномовні ресурси. Якщо є вибір між книжкою в українському та російському перекладі — брати український. Споживати якнайбільше контенту українською мовою. Так ви збільшите свій словниковий запас, підтримаєте національний продукт і будете дотичними до українського контексту. Спробуйте вести українською свої соцмережі. Переходьте на українську у сфері обслуговування: з офіціантами, таксистами, операторами служб підтримок. Це та невелика, але постійна практика, що дасть вам змогу сформувати звичку й створить простір, у якому ви комунікуватимете українською. Знайомтеся з новими людьми українською мовою. Коли я почав активно вживати українську мову, в моєму оточенні стало більше україномовних людей і тих, для кого моя російська незвична, бо вони не асоціюють мене з нею. Водночас не треба переламувати себе й своїх близьких, з якими ви все життя спілкувалися російською. Тобто потрібно створювати нові зв’язки, а не руйнувати старі. Вам має бути комфортно. Це насамперед. І наостанок, треба розуміти, що перехід може тривати довго. Потрібне терпіння. Не вдалося з першого разу — нічого страшного, усе нормально — спробуєте наступного.
Маріанна Бойко. 42 роки, Донецьк / Київ. Психологиня-консультантка, екоблогерка та письменниця
Про мовне оточення в дитинстві. Я жила в Донецьку 20 років. Моє дитинство проходило виключно російською мовою. У школі російською було все: підручники, навчання, спілкування. Українська лише на уроках української мови. Коли була в останньому класі, нам повідомили, що в нашому районі з’явилася перша українськомовна школа. Моя найкраща подруга перейшла туди, і мені захотілося разом із нею. Але щоб дістатися до школи, потрібно було проїхати п’ять зупинок, а отже, раніше прокидатися та довше йти. І мені мама сказала: «Слухай, а воно тобі потрібно? Ти ж розумієш, що тобі складно буде перелаштуватися, до того ж усе буде українською. Ще й добиратися довго». Зрештою вона мене відмовила, проте осад залишився. Так я й не пішла в ту школу, закінчила російськомовну.
Коли мені було 19 чи 20 років, я розпочала працювати радіоведучою на FM-станції. Звісно ж, там теж усе було російською мовою. Коли я приїхала в Київ, де почала шукати роботу радіоведучої, то весь час вважала себе неповноцінною через те, що не знала рідної мови. Тоді ще не було мовних законів, і я йшла на прослуховування з думками: якщо мене запитають, чи знаю я українську, мені буде соромно.
Про причини переходу на українську. Десь в 33 роки у мене була мрія працювати на телебаченні ведучою одного ранкового шоу. Я безпосередньо писала туди з повідомленнями: хочу з вами працювати. Однак мене не брали. Вже потім, коли я створила свій екологічний проєкт, мене запросили на це шоу як героїню сюжету. В ефірі звернули увагу на те, що я дуже органічно вписуюсь в картинку. І редакторка мені говорить: «Слухай, ти класна! А втім, тобі бракує української мови». І тут ця мотивація виплеснулась: мені й раніше хотілося вчити українську, але коли мені про це сказали на телебаченні, то це стало величезною мотивацією.
Про вивчення української. Тоді я знайшла «Безкоштовні курси української мови» моєї улюбленої Анастасії Розлуцької та почала весь рік навчатися з іншими дівчатами. Уроки проводили ввечері, один раз на тиждень. Ми збиралися групою в різних аудиторіях, і нас одразу кидали «з корабля на бал». Уже на початку навчання ми писали вірші та вивчали тексти. Думала, що в нас буде, як у дітей, а тут бац — і такі складні завдання. Я боялася, що мені не вдасться. Плакала, коли психологічно проходила мовний бар’єр. Але це як певний період дорослішання: без болю не може народитися особистість. Українська мова була немов мій новий етап — дорослої, свідомої особистості.
Психологічно мені було важко говорити неправильно. Я була готова провалитися від сорому. Проте організатори курсів створили настільки безпечний простір із чудовими людьми, що за рік я досягла рівня, за якого сміливо виходила в прямі ефіри, спілкуючись українською. Технічно мені було найскладніше зі звуками [і] та [и]. Тоді я знаходила ці слова, розділяла та пропрацьовувала щелепу, бо мені ще й потрібно було говорити з правильною артикуляцією. А щодо оточення, то було дуже складно, оскільки мене не підтримували. Мені було абсолютно легко говорити з чужою людиною. Однак коли я говорила українською поруч зі знайомими, — тим паче я з Донецька — вони казали: «А шо, под местных косишь, да? На украинском? Да ты шо».
Про життя після переходу. Згодом у Києві відкрилася радіостанція, на яку мене запросили проводити ефіри. Там у мене була авторська програма на екологічну тематику. Я підрахувала, що за п’ять років роботи провела 200–250 інтерв’ю українською. На радіо помітила цікаву річ: люди, які приходили до мене на ефір та казали, що не вміють говорити українською, в 99% випадків переходили на неї, щойно ми починали інтерв’ю. Я їм розповіла два секрети: перший — суржик — це нормально; другий — якщо ви не знаєте слово українською, то не зупиняйтесь і називайте його російською. І поради спрацьовували.
Минуло 7–8 років, відколи я вивчила українську. І відтоді майже всі вважають, що це моя рідна мова. Навіть люди зі Львова, із Західної України, чи з Донецька. Мені кажуть: «У вас така красива мова. Ви, мабуть, із Західної України». І я відповідаю: «Ні, я з Донецька!». Коли вибираю певний тембр голосу та починаю розмовляти українською, це неймовірна магія. У мене був виступ на панельній дискусії за участі ООН, де я була простою людиною серед поважних осіб. І коли ввімкнула свою магічну українську, то люди відклали телефони й дивилися на мене… Це — магія. Російською так не вдається.
Я вивчила українську, тому що мене ніхто не «штрикав», не дорікав за російську. Перейти можна лише через любов до мови, а через насилля не вдасться. Ми можемо перетягнути російськомовних на українську лише власним прикладом. Особливо бути прикладом для своїх дітей. Їх не можна навчити чогось штучно, хоч би що ви їм говорили. Але вони стежать за тим, що ви робите, і повторюють це. Перетягнути на українську можна лише позитивно, з любов’ю та повагою до людей, з повагою до їхнього вибору та, моє улюблене слово, з людяністю.