Наші північні сусіди свого Майдану не влаштували. І, здається, не мають намірів його організовувати. Утім, на мітинги ходитимуть. Чи підуть на них ті, хто брав участь у попередніх акціях протесту? Чи є у цьому сенс? Кого можна вважати лідером опозиції і в чому біда Росії? Напередодні чергового мітингу російської опозиції, призначеного на 4 лютого, Тижню випала нагода поспілкуватися з різними за політичними вподобаннями москвичами.
Заради дітей
29-річний Дмітрій із Москви, айтішник, тихо ненавидить «Единую Россию». Коли його маму – вчительку середньої школи – змушували вступити в партію, переконав її не поступатися керівництву. Проте в жодній акції протесту після виборів участі не брав. На запитання: «Чому?» Дмітрій відповідає просто: «А навіщо? Хіба щось змінилось?» Його настрій поділяють чимало росіян. Але не всі, навіть не розуміючи сенсу своєї дії, залишаються вдома.
«Люди самі не знали, навіщо йшли. Але йшли!» – згадує 25-річний Алєксандр, інженер. 10 грудня хлопець і його друзі «зібрались попити горілки, заразом і на мітинг на Болотній площі потрапили». Каже, що багатьом лише хотілося дати вихід своїм емоціям. «Але відвідування мітингів я не вважаю цілковитим безглуздям, – додає він. – Мої майбутні діти обов'язково запитають, де тато був цього дня».
Якщо ж завбачливому майбутньому батькові доведеться ще й пояснювати дітям, кого саме він підтримував у роки буремної молодості, йому доведеться розповідати історію однієї доволі одіозної особистості – Максима Марцинкевича на прізвисько Тесак. Колишнього скінхеда, екс-лідера міжрегіонального угруповання «Формат-18», відомого своїми відверто расистськими витівками.
Чому саме Марцинкевич? «Він здатний повести за собою людей, – переконаний Алєксандр. – Тисячі людей висловилися за те, щоб він узяв участь у мітингу на Болотній площі». Проте опозиція не погодилася на таке радикальне «партнерство», хоч Тесак і переміг у інтернет-голосуванні на право виступити перед народом.
Трохи провагавшись, Алєксандр визнав, що цей лідер «не для всіх». Його формат – це щонайбільше обличчя ультраправих. «Та й занадто він молодий як для серйозної політики», – трохи поміркувавши, вирішив наш співбесідник.
На наступні мітинги, зокрема 4 лютого, Алєксандр не збирається. «Не хочу ставати під знамена ліберальної опозиції», – зізнається відверто.
Нинішній російській владі молодик закидає «невиконання численних обіцянок, фальсифікацію результатів голосування, високу інфляцію та перетворення країни на тоталітарну поліцейську державу».
Недарма
20-річний Алєксєй, журналіст за фахом, має зовсім інші погляди. «Я був на Чистих прудах 5 грудня, на Тріумфальній площі – наступного дня. Відтак на Болотній – 10 грудня і на проспекті Сахарова – 24-го», – перераховує. Алєксєй зауважує, що поліція непогано ставилась до мітингувальників. «Із правоохоронців були зовсім діти і ті, хто обіймає дуже високі посади. Вони людей не займали».
Чоловік у такий спосіб окреслює причини народного гніву: «Единая Россия» та Путін перетворили закон на інструмент політичних репресій. Так вони позбуваються конкурентів, – впевнений Олексій. – У країні – сотні сфальсифікованих справ, за якими люди отримали реальні терміни ув’язнення. Не кажучи про те, що скрізь корупція».
Алєксєя не надто засмучує, що протест у Росії ще не має перспективного, харизматичного лідера. «Нам він і не потрібен, – переконаний співбесідник Тижня. – Технічний президент, парламентська республіка – наймудріший вихід для Росії».
Попри скепсис не лише знайомих, а й деяких лідерів опозиції, які сумніваються, що мітинг 4 лютого назбирає чимало учасників, Алєксєй збирається і надалі відвідувати столичні протестні акції. До професійних опозиціонерів із колоди колишніх представників влади ставиться іронічно. Каже: «Гасло мітингів «Вы нас даже не представляете!» опозиційних політиків стосується так само, як і кремлівських».
«Стояли недарма, – впевнений російський колега. – Але те, що відбувалось на сцені, майже не мало стосунку до людей під сценою».
Як не Путін, то Кадиров
27-річний Андрєй мітинги обминає принципово. «Не хочу підтримувати лібералів, – зізнається кадровий військовий. – На які гроші організовуються всі ці акції? Чи вони взагалі результативні? Гроші – штатівські. Корисного результату всі ці заворушення не матимуть».
На його думку, «в Росії є лише дві людини, здатні міцно тримати в руках країну». Це – Путін та Кадиров. «Решта – дрібнота», – переконаний він. Нинішнього прем’єра він вважає «найменшим злом» і, тим не менш, не підтримує: «Досить красти! – обурюється. – Хотілося б нових соціальних законів, а не перейменування міліції в поліцію».
Геть усіх!
21-річна студентка Анісія найпершим недоліком влади вважає її міграційну політику. Вона симпатизує лідерові «Славянского союза» Дмітрію Дьомушкіну. «Більше нема на кого розраховувати», – каже дівчина.
30-річний Владімір, філолог за освітою, свою відсутність «на барикадах» пояснює ще простіше: «Я не бачу в Росії жодного реального лідера, за яким особисто я міг би піти».
«Наша опозиція – незрозумілий набрід, – продовжує він. – Тут навіть таких діячів, як гуморист Шендерович та кримінальник Дацик, вважають політиками. І поки вони хоча б між собою не домовляться, грець із ними. Путін на це і розраховує. А мені огидно».
«Протест – це завжди добре, а надто, коли він обґрунтований і справедливий, – вважає Владімір. – Утім, для мене головна проблема Росії – це аж ніяк не Путін, хоча він, як кажуть американці, той ще pain in the ass. Головна проблема – люди. Населення, для якого корупція, бюрократія і тотальне шахрайство замість прозорого бізнесу – це нормально. Ось, коли люди вийдуть на вулиці, тому що їм набридло стояти у чергах у лікарні чи давати хабарі, – це буде справа! Нині ж іти на мітинг я не бачу сенсу, хіба в пику отримати та задубіти на морозі».
Є що втрачати
«Головна особливість російської політичної ситуації в тому, що владою не задоволені переважно представники успішної інтелігенції, – вважає український політтехнолог Вадим Антонюк. – Такі люди живуть переважно в Москві та Санкт-Петербурзі і становлять занадто незначний відсоток населення навіть у місцях свого проживання, не кажучи вже про цілу Росію. Критичної маси невдоволених ще не назбиралося. Крім того, успішній інтелігенції є що втрачати. А революції, як відомо, робляться руками тих, кому втрачати немає чого. Крім своїх ланцюгів, як казали про революцію 1917 року.
Оскільки невдоволена меншість, як правило, ще й ліберально налаштована, то обурення владою перетворюється на рефлексію та скеровується до соціальних мереж. Там воно акумулюється, і незадоволені домовляються вийти на мітинг. Влада дозволяє мітинги, незадоволені їх проводять та знімають у такий спосіб напруженість. І так до наступного разу».