По-перше, він став занадто одіозною постаттю, яка дуже заважає діалогові щодо врегулювання в регіоні. По-друге, в Білокам’яній не хочуть прощати розтринькування грошей, які виділяли на допомогу. По-третє, тоді як Молдова справно платить за блакитне паливо, Придністров’я для Газпрому перетворилося на чорну діру. Борг продовжує рости із загрозливою швидкістю.
Судячи зі статей у пресі республіки, розкошелюватися там і не збираються. Свою незговірливість Смирнов укотре підтвердив на зустрічі в Москві учасників перемовин у форматі «5+2». Ось чому в російській столиці від певного часу наполегливо шукали йому заміну. І, звісна річ, знайшли. Фаворитом Кремля на майбутніх виборах стане голова Верховної ради ПМР Анатолій Камінський.
У грудні в Придністров’ї повинні відбутися президентські вибори, тож нині цим питанням займаються московські політики та інформаційні кілери…
Останнім часом туди аж зачасто їздили одіозні емісари. Зокрема, депутат Державної думи Сєрґєй Марков, телеведучий Міхаіл Лєонтьєв. Вони наполегливо переконували слухачів, що для поліпшення тамтешньої ситуації повинен піти з політичної сцени Ігор Смирнов. На його місце має прийти людина нової формації. Заради цього навіть запропоновано розроблену фахівцями з РФ «Стратегію розвитку Придністров’я до 2025 року», обіцяно всіляку економічну допомогу та преференції. Та насамперед, на думку депутата від партії «Единая Россия» Максіма Міщєнка, який побував нещодавно у Придністров’ї, треба, «щоб до влади прийшла людина, котра буде послідовна щодо курсу «разом із Росією».
Показове виділення гуманітарної допомоги під гарантії парламенту, щомісячні поїздки спікера до Москви, зустрічні візити депутатів Державної думи й навколовладних політологів до Тирасполя: усе це має створити Камінському образ «кандидата Кремля». Зрозуміло, що він у майбутньому повинен обрати «конструктивнішу позицію» на переговорах із Молдовою.
Нагадаємо, 2009 року Ігор Смирнов наголошував, що Придністров`я готове приєднатися до Росії.
Детальніше про вплив Кремля на ситуацію у Придністров`ї читайте у статті «Від Придністров’я до Нагірного Карабаху і назад», опублікованій у журналі «Український тиждень» №31.