Морок Брянського лісу

«Вибачте, а ви не мог­ли б дещо сховати?» – схилившись, ледь чутно промовляє жіночка.

«Скажіть, а чи не могли б ви взяти із собою…» – чути з іншого кінця салону автобуса.

«А передайте в Гомель передачку…» – це вже десь біля водія.

«Ви могли б із собою сумку з харчами взяти? Там небагато, ліміт не перевищить», – звертається до нас пенсіонерка.

Чернігівський автовокзал, автобус Миколаїв – Гомель. Нині лише через це місто, не маючи власного авто, можна потрапити на прикордонну Брянщину. Останній прямий рейс звідти до України датують початком березня цього року. Постраждали від того перед­усім сім’ї, що живуть по різні боки кордону, адже проїзд до родичів значно ускладнився. Друга група людей, які потерпають від напружених відносин України й Росії, – контрабандисти. Якщо ще років п’ять тому в Чернігові автобуси, що прямували до Клімова (прикордонне місто в РФ), були просто-таки забиті особами з безрозмірними сумками в клітинку, то сьогодні їх майже немає. Втім, це не заважає українським товарам не зовсім легально перетинати державні кордони.

Тим часом у багажне відділення вантажать ящики з продуктами, автобус поволі рушає до Білорусі.

На українському пропуск­ному пункті «Нові Яриловичі» відносно спокійно. Про посилений режим служби може свідчити хіба що прикордонник у бронежилеті, який уважно вдивляється в документи під час контролю. За вікном видно кількаметрову просіку в лісі з переораною землею. Неподалік укріплення з мішків із піском. Митник доходить у кінець автобуса й починає збирати паспорти. Більшість українські. Подекуди російські та білоруські.

«Тільки б сало не знайшли. А то ж провозити заборонено», – стиха каже жіночка поряд.

Читайте також: Бажаний східний союзник

Чути гуркіт у багажниках автобуса – це митники перевіряють речі пасажирів. Часом підсвічують собі ліхтариками, тут же собака винюхує небезпечні речовини. Через годину рушаємо далі, повз кількадесят вантажівок, що стоять на узбіччі.

«А що, можна провозити лише одну куртку із собою?» – раптом схоплюються жінки спереду й починають ховати пальта, плащі й пуховики з дуб­лянками у відділеннях над сидіннями. Те, що не влазить, роздають колегам-човникам. Тут же, просто в автобусі, поверх власного натягують контрабандний одяг.

Білоруська митниця різко контрастує з українською. Менше прикордонників, жодних укріплень. Пасажирів виводять із транспорту й відправляють на особистий огляд багажу. Тим часом салоном автобуса прогулюються митники, уважно роздивляючись забуті речі.
«Хворі є? Так, зараз подивимося, може, тут хтось із температурою», – до приміщення, в яке загнали людей, заходить жінка з камерою в руках. Дивиться на теплове випромінювання пасажирів. Нас переводять до іншої кімнати, де оглядають особисті речі. Автобус тим часом вручну прокочують до виїзду з КПП. Ящики з продуктами чи то не знаходять, чи то «не бачать». Кордони пройдені, рухаємося з купою пересадок до Клімова.

Прикордонне місто

Ранок. У Клімові не надто велелюдно. На ліхтарях уздовж дороги намальовані невеличкі триколори. На авто, які ще нечасто трапляються, – георгіївські стрічки і національні прапорці на лобовому склі. На центральній площі височіє кількаметрова фігура Лєніна, відкидаючи довжелезну тінь на перехожих. Військових не видно. Утім, подекуди містом прогулюються чоловіки в камуфляжних куртках, але це радше провінційний фешн.

«Навесні тут таке відбувалося! На залізничній станції військові стояли, техніку розвантажували. Навіть танки були. А потім вони кудись у ліс подалися. Потім їх не бачив», – каже Олег, місцевий. «А в мене у селі ті танки через річку туди-сюди гасали. Аж хата двигтіла. Чи то навчання в них були, чи що», – здобрюючи все відбірними російськими матюками, розповідає мешканець Брахлова Віктор.

Наразі це селище під особ­ливим контролем через наближеність до України. Як пояснили кореспондентові Тижня, щоб туди потрапити на тривалий строк, необхідно оформити спеціальний дозвіл у місцевої влади. Мешканці ж села мають при собі щось на кшталт перепусток, що дозволяють їм без проблем пересуватися прикордонням.

Читайте також: У тилу Європи спокій

«Де техніка з військовими зараз? Поблизу України, куди ж вона дінеться. Патрулюють кордон. Одна група танків постійно їздить туди-сюди.

А українські ЗМІ нагнітають, розповідають про «нові скупчення військової техніки Росії». Ще іноді в нас групи прикордонників без транспорту на аналогічні завдання виходять. Закинуть їх кудись посеред лісу – і вони патрулюють», – додає Вік­тор, затягуючись позиченою сигаретою. «А ще якось із військовими на БТР катався, – долучається до розмови Іван, – солдати понапивалися, гасали Новозибковом (сусідній райцентр) на броні».

Заходимо до будівлі міськ­ради.

«І як там у вас в Україні, Києві? За російську мову не переслідують? Головне, щоб спокійно, – каже Вікторія, місцева мешканка. – На телебаченні регулярно розповідають про праворадикалів у Києві, які то щось підпалять, то депутата у смітник кинуть. Мені якось жіночка розказувала, що її в магазині відмовилися обслуговувати, бо вона розмовляла російською».

«Взагалі я від тієї політики далека. Хай вони там собі розбираються на здоров’я, головне, щоб прості люди не гинули. Єдине, що мене обурює, – чому ми тут, у Росії, платимо за спожитий газ таку високу ціну, а ви в Україні платите набагато менше за наше блакитне паливо? Це несправедливо», – додає вона.

Розмовляємо з годину. Про Донбас, про «ополченців», українських військових і мирних мешканців, які потрапили між двох вогнів.

«Знаєш, а на кордоні таки повинні стояти війська. Це ж правильно. То кордон, так має бути. Я, як громадянка Росії, хочу, щоб мене захищала моя армія», – наостанок каже Вікторія. Прощаємося.
Сонце майже в зеніті. На вулиці прохолодно. У своїх справах повз пробігають люди. Кілька чоловіків вмостилися на лавочках неподалік Лєніна, курять.

«Подивися. Тут машини з українськими номерами, ніхто їх не чіпає. Українці ваші з власним товаром до нас приїздять, торгують без проблем. Харчами, одягом. У магазинах цукерки ROSHEN купують та українську горілку. Мало що змінилося після конфлікту на Сході», – розповідає Григорій, показуючи на невеличкий ринок за спиною у вождя пролетаріату.

«Машиною через Сеньківку (пункт пропуску, через який раніше курсували автобуси з Клімова. – Ред.) вільно проїжджають. Щоправда, кажуть, що митники ваші росіян не пропускають. Взагалі. Думаю, так воно і є», – додає він.
Йдемо до місцевого відділення Федеральної міграційної служби (ФМС). Григорій веде далі: «А військові… Навчання відбули й поїхали собі геть.

Аеродром, який у нас неподалік, ніхто не розконсервовував. Там кілька років тому примудрилися продати два кілометри злітної смуги! Вже навіть розбирати її почали! Той ще скандал був. Його не відновлюватимуть – там літаки під час посадки в український повітряний простір залітатимуть. Утім, зараз у нас в Стародубському районі нове летовище будують. А де точно, вибач, не скажу».

Переселенці з Донбасу

Опівдні в приміщенні ФМС доволі людно. На лавах сидять і молоді, і пенсіонери. Заповнюють документи. Підходимо до віконечка довідкової, представляюся переселенцем. Цікавить, де можна дістати консультацію щодо статусу біженця. Дівчина в білій блузі нервово пояснює, що звертатися треба до голови відділення. Але він у Брянську. Приїде аж у понеділок. Радить навідатися в гості ще раз, згодом.

«Переселенців у нас тут вистачає, – каже Олена, місцева, – приблизно із середини літа активно почали перебиратися. Звісно, шкода їх, допомагаємо. Хто харчами, хто житлом. У нас один чоловік віддав сім’ї біженців власну хату, а сам до Брянська поїхав. Єдине, за що вони платять, то це за комунальні послуги: воду, газ, електрику. Втім, є й нахабні. Права качають перед місцевою владою. Кажуть, що їм зобов’язані житло надати і таке інше. Доходить до смішного – навіть у лікарні в черзі намагаються пролізти. Кричать, що вони біженці і їм більше треба».
Як повідомляє прес-служба брянського губернатора, від початку року на територію області приїхало 12 158 громадян України. З них на Брянщині лишилося понад 7,5 тис., зокрема 1,2 тис. дітей. Місцева влада звітує, що пункти тимчасового розміщення вже прийняли 564 особи. Працевлаштуватися змогли 2,2 тис. українців. Водночас видано близько 945 дозволів на тимчасове проживання та посвідок на проживання для іноземців.

Плавна. Село приблизно за сотню кілометрів від українського кордону. Тут осіла частина жителів українського Сходу, що втекли від війни. Йдемо розбитою вщент дорогою, під ногами хрускотить гравій. З-за парканів заходяться гавкотом собаки, між хатами бігають кури й гуси. Заходимо на подвір’я старенького будинку, де стоїть авто з українськими номерами, неподалік господар болгаркою обробляє листи металу. Побачивши нас, чоловік відкладає інструмент, нещадний скрегіт припиняється.

«Я з Донецька. Перебрався сюди в серпні із сім’єю. Виїжджали вільно, без проблем. Чому саме сюди, а не до Києва? Не знаю… Тут родичі жили, запросили до себе. Будинок нам дали в користування. Люди тут хороші, допомагають чим можуть. А от 800 рублів, які начебто мають виділятися щодня на одного біженця, за цей час я й не бачив. Квартира поки що в Донецьку ціла, думаємо туди повернутись, як усе відносно заспокоїться. Там же наш дім», – каже Дмитро. Довго розмовляти він явно не налаштований, вистачає справ. Виходимо на вулицю й прямуємо до іншого будинку.

Читайте також: Українські уроки G20. Ініціатива в удушенні

Аналогічна хата. На подвір’ї стрибає прикутий залізним ланцюгом дворовий пес. Двері відчиняє Василь. У народі про таких кажуть «збитий». На вигляд йому за 50, він уважно роздивляється гостей.

«Що ж, проходьте в хату, чого тут стояти» – каже після наших пояснень про пошук переселенців.

Вмощуємося за столом у напівтемряві кімнати. Василь виносить із приміщення тарілку із салом, сідає навпроти нас і починає свою історію.

«Сам я з Макіївки. Сюди до родичів перебрався влітку. Ви­їхав разом із дітьми, онуками. Проблем на блокпостах не було. Хіба що потрапили під обстріл українців. Вибиралися через Ростов, а вже звідти до Плавни. Хотів у місті лишитися, нашим допомагати. Яким «нашим»? Відомо яким, «ополченцям». Як на мене, Україна вже ніколи не буде такою, як раніше. Та й узагалі якось втратив повагу до вашої армії. Чому? Так коли Коломойський ганяв на Донбас швидкі, щоб торгувати органами солдатів-строковиків, про що можна говорити? – цілком серйозно каже Василь. Звідки така інформація, не пояснює. – Та й у Києві радикали. Мені не подобається, коли кричать «Москалів на ножі» й «Хайль Гітлер». Узагалі хочу скоро назад повертатися. Я ж у російській армії служив. Поїду до «ополченців», буду з ними, доки в «Новоросії» лад не наведемо».
На цій оптимістичній ноті виходимо з будинку. Василь міцно тисне руку й бажає удачі.

Взагалі місцеві, попри постійний контакт з українцями, без жодних сумнівів повторюють тези російської пропаганди. Не лише про торгівлю органами, а й про повішених дітей, фосфорні боєприпаси тощо. Пропаганда відносно проста за суттю, але дієва. Щодень людям насаджується думка, що Україна розпадається, «київська хунта» не може втримати владу, у Києві розгул праворадикалів, а загалом у братнього народу буйним цвітом розпустилася тотальна махновщина. Цим грішать не лише загальнодержавні, а й місцеві медіа. Як телебачення, так і газети. На противагу жахам війни телеведучі розповідають про зміцнення курсу руб­ля, подорожчання нафти і російських союзників у ворожій Європі, які відмовляються від санкцій. Аргументи, як завжди, не сприймаються. Розповідають місцеві й страшні історії про безлад на українській території.
«Це правдива історія, її розказувала жінка, яка їхала в автобусі до України. Щойно перетнули кордон, автобус зупинили, невідомі всередину увірвалися, відібрали в людей цінні речі, прикраси. Одним словом, типове пограбування. Страшно тепер їздити, тож поки що сидимо тут», – каже Ольга, жителька Плавни.

Кордон із РФ до Білорусі перетинається без проблем і зупинок. Про митницю нагадує хіба що залишок російського КПП, на якому досі час від часу перевіряють вантажівки. З білоруського боку жодних натяків на контроль.
Автовокзал білоруського Гомеля. До відправлення автобуса в Україну ще година. У курилці біля туалету спілкуємося з чоловіком середніх років.

«Так ти в Україну? Неспокійно там у вас. Війна. Думаю, надовго затягнеться, – сумно всміхається. – У нас стабільно. Їздимо от без кордонів до Росії. Це щоб до України з РФ потрапити, потрібно ледь не 20 км гак зробити. Знайома поблизу Сеньківки хотіла з України ви­їхати – довелося так об’їжджати. Хоч автобусна зупинка на російській території за 500 м».

«А взагалі удачі тобі. Чому? Ну це ж не я кордон перетинатиму», – сміється співрозмовник на прощання.

Тим часом на платформу подають автобус до України.