Одначе є два місця, де читати продовжують. Це громадський транспорт і… пляж. (Є й третє але про нього й так усім відомо). Тим часом, літнє читання ще від школи виконує для багатьох наших громадян функцію виконання домашніх завдань. На відмвну від метро та тролейбуса, тут читають те, що планували, але не встигли прочитати протягом року. Звісно, часу за 10-14 днів небагато, але 3-4 книжечки покласти у свій освітній багаж можна. Не знаю, як вам, але мені завжди цікаво, що це за книжки. Хто з-поміж авторів таки удостоюється честі бути прочитаним у відпочинковий "час х"?
Отже ми маємо звичайний курорт під Одесою, де на пісочку смажаться переважно громадяни України, але також Білорусі, Молдови та Росії, різних майнових спроможностей та освітніх рівнів. Що тут читають? Адже таки читають!
Насправді, у порівнянні з попередніми десятиріччями, коли доводилось тут бувати, найбільше постраждали шахісти. Дошок з фігурами на піску більше не видно взагалі. Карти зосталися та, звісно, сканворди. На диво, небагато журналів: одна жінка читала про косметику, а чоловік – про автомобілі.
Тим часом, як виявилося, якщо хто вже читає, то таки читає. Перші ж дві помічені книжки ніби насміхались над будь-якими нашими, заснованими на статистиці, уявленнями: Байрон і Пушкін – другий том, вибране. Потім з'ясувалося: це традиційні хедлайнери місцевої бібліотеки. Більше там читати, загалом, нічого.
Проте, привезені з собою чи придбані у єдиній книжковій ятці класики продовжували наступ. Було помічено: Жорж ,Санд, Еріха Марію Ремарка, Едгара По та навіть Ричарда Бротигана. Плюс три електронні книжки, в яких теж читали явно не Люко Дашвар. Дивно, але копійчана література в м'яких палітурках і з парами коханців на рожевих обкладинках зустрічалася лише в одиничних випадках. Хоч-не-хоч, а почнеш робити висновки – і, думаю, небезпідствані. Післярадянські громадяни, попри те, що писемні, залишаються, у своїй масі, нечитемними. Літератури, користь від якої бачили б усі, також немає. Існує, натомість, інерція інтелігентного прошарку, що продовжує читати добрі книжки, але "прошарок" – це, зрозуміло ж, екстремальна меншість.
Яке яскраве втілення наших ілюзій! Навіть на піску читають, але, насправді, не читають загалом. Літні списки "додаткового читання" ще від школи залишаються невиконаними. Проте, гонор маємо: у нас – Байрон на пляжі, поміж іншим!
Окремо про українську сучасну. Рішуче жоден із тепер активних авторів, із "золотими" включно, не мав би тішити себе уявленнями про власну популярність. Нема вас на пляжах, шановні! Фаулза, Еко та Уельбека в шезлонгах свого часу читали, а вас – нема. Є куди працювати і чого прагнути.
Утім, в утлій ятці книгарні, що тулиться десь між прилавками з мушлями, ластами та шаурмою, крім нескінченних рядів російськомовної продукції (домінує різний нон-фікшн), примостилась-таки поличка рідко коли запитуваних книг українською. Підбір до реготу парадоксальний: після кількох томів Дена Брауна – "Хутір розбещених душ" сестер Черніньких, далі "Щасливий принц" Оскара Вайльда і "Венера в хутрах" Фон Захер-Мазоха стискають з двох боків Анатолія Дністрового з його "Дрозофілою над томом Канта". І на завершення – поруч – двоє полемістів, що в реальному житті за один стіл не сядуть: Роман Іваничук та Юрій Винничук. Випадкові книжки, наче уламки старої Тіри, милосердно помилуваної морем часу. Цікаво, чи на цьому курорті коли-небудь стоятимуть такі черги за новим романом українського автора/авторки, як зараз – за татуюваннями хною? І чи канючитимуть діти батьків: мам, ну купи Кокотюху!