Цьогорічна Шевченківська премія з літератури нарешті виконала ту місію, яка на неї покликана – популяризувати українське художнє слово. Жваве обговорення творчості номінантів – Василя Шкляра, Володимира Рутківського та Павла Вольвача само по собі викликало подив та інтригуюче очікування . Бо, як правило, про Шевченківського лаурета Україна дізнавалася в день нагородження, а про тих, хто на неї претендував – відали хіба що дуже наближені і заангажовані особи.
Проте цього року суперечки не втихали до самого оголошення результатів голосування Шевченківського комітету. Адже гідними найвищої державної премії, на думку багатьох, були всі троє: і романіст, і поет, і дитячий письменник. До того ж, усі троє – з виразною українською позицією, цілісні, вперті характери. Привабливі не тільки, як автори, але й як люди.
Аж тут, коли пристрасті вляглися, з’явився новий, абсолютно нечеканий драматичний поворот: новобраний лауреат Шевченківської премії після серії організованих звинувачень у «ксенофобії» відмовився її приймати, поки міністром освіти буде одіозний Дмитро Табачник. Президент Віктор Янукович у наказі про нагородження лауреатів прізвище Шкляра не вказав.
Таким чином уперше в історії Шевченківської премії стався конфуз: є лауреат, але не має нагородження. Скандальна ситуація відразу стала темою №1. Про неї жваво засперечалися не тільки у ЗМІ, але й удома: доцільно чи ні зробив Василь Шкляр, висуваючи ультиматум Янковичу? Умовно кажучи, хто виграв від (не)отримання премії: патріоти чи українофоби?
Здивувала позиція багатьох українських письменників, чиї іронічні оцінки нагадували посміювання у кулачок. Мовляв, «О, це велика інтрига, відома тільки утаємниченим!». За цими смішками чомусь вони не побачили те, що насправді зробив автор роману про українських повстанців, на чиїх прапорах значилося гасло «Воля або смерть!»
Адже письменник Василь Шкляр зробив ВЧИНОК, ризикуючи не отримати 260 тисяч гривень у власну кишеню. Це був акт особистого і національного спротиву, публічна демонстрація, що в Україні вистачає людей з національною гідністю. І вони ніколи не змиряться з українофобами різних мастей. Навіть коли на кону питання спокійної і забезпеченої старості. (Василю Шкляру цього року виповнюється шістдесят.)
А час у цьому довколалітературному герці уже обрав переможцем письменника, а не владу.
1. По-перше, роман «Чорний ворон», який і так користувався читацьким успіхом, унаслідок останніх скандальних перипетій став культовим. Тобто із літературної площини переріс у громадську. Прочитати «Чорний ворон» — це вже як висловити своє ставлення до антидемократичного режиму, який не хоче давати премію книжці.
Можна тільки позаздрити видавцям роману, які отримали таку несподівану потужну піар-компанію.У книгарнях розмели залишки тиражу. Тільки у видавництві «Книжковий клуб» було видрукувано 18 тисяч примірників книжки. Зараз друкують ще десять тисяч. У київських книгарнях записуються у чергу на придбання книжки.
2. По-друге, Василь Шкляр став відомим значно ширшому колу українців. (На жаль, більшість українців книжок не читає). Таким чином український письменник нечекано став героєм інтернету та телебачення, а головне – героєм для всіх тих, кого «янучарський» режим уже дістав по саму зав’язку. Не здивуюся, якщо портрети Василя Шкляра скоро носитимуть на опозиційних мітингах, а йому пропонуватимуть місце у виборчих списках парламентських партій. Василь Шкляр стає брендом.
3. Виграла від цих перипетій і, як не дивно, сучасна українська література, яка після гучного туру Ліни Костенко вдруге за останній час демонструє свою живучість і навіть у доброму розумінні слова «агресивність». Українські письменники стають потужними інформаційними приводами. Вони викликають увагу до себе навіть далекого від книжок обивателя. Хочеш не хочеш, а рука потягнеться за «Записками самашедшего» чи «Чорним вороном». Що ж вони там пишуть? Що про них стільки балакають?
Як колись влучно підмітив один український революціонер: «Якщо я заважаю, значить, існую».
4. Нарешті, виграла від скандалу і сама Шевченківська премія. Її фінансовий зміст відчутно збільшився: до 260 тисяч гривень, а кількість вручений премій впала з десяти у минулому році аж до трьох у цьому. (Вражаюче падіння. Невже за Януковича утричі знизилися наші визначні культурні досягнення?) Премія опинилася в центрі уваги громадськості і хоч-не-хочеш стає головною відзнакою діячів культури і мистецтва не тільки за кількістю нулів на банкнотах, але й за резонансом. Одне слово, Шевченко — форевер!
5. І останнє: своїм ультиматумом Василь Шкляр знову акцентував увагу на одіозній постаті міністра освіти Дмитра Табачника,чиє ім’я вже стає непристойним у гідному товаристві. Ще один цвях, причому доволі гучний, у труну міністра-українофоба.
P.S. А свою премію Василь Шкляр таки отримає. Бо ж рішення Шевченківського комітету ніхто не відміняв. Якщо не з рук цього Президента Україна, так наступного.