З-поміж їхніх клієнтів багато іммігрантів. У багатьох із них немає доступу до інтернету вдома, тому вони ще приходять туди, щоб скористатися безкоштовними комп’ютерами. Андерс Брейвік тим часом строчив свій 1500-сторінковий маніфест революціонера-консерватора, визволителя Європи від мусульман та «культурних марксистів» на останній моделі MacBookчи чогось подібного і виношував упродовж дев’яти років свого життя, тобто з юних літ (сьогодні терористові лишень 32) план помсти норвезькій політичній еліті.
Норвегія – це країна системної, можна навіть сказати, стратегічної людяності (humanity) в найширшому розумінні цього слова, тобто людяності не як вияву партикулярної людської волі, а як соціальної константи, як філософії життя і як змісту виховання. Норвезьке суспільство обплутане густою мережею найрізноманітніших соціальних практик, що мають зменшити стрес і налагодити комунікацію. Там не страшно хворіти, не страшно чогось не знати, не страшно їздити провінційними дорогами і запрудженими міськими вулицями. Ми в Україні невимовно далекі від такої реальності.
І ось посеред цього соціально знеболеного простору лунають страшні терористичні вибухи, які називають одразу норвезьким «9/11». У вільному суспільстві з високим ступенем соціальної довіри розслабляються і прості громадяни, і спецслужби. Ніхто не втручається ні в чиє життя, ні в чию кореспонденцію, ні в чиї імейли чи форумні пости. Поліція вбачає свою місію радше в тому, щоб допомагати іноземцям на вулицях міст знайти потрібну адресу, аніж когось переслідувати чи скручувати ноги й руки. У п’ятимільйонній Норвегії сьогодні у в’язницях під постійним арештом перебуває менш ніж тисяча людей.
Андерса Брейвіка можна порівняти, приміром, із Саїдом Бурятським, напівбурятом-напівросіянином, терористом, що, за офіційною версією, був ліквідований на Кавказі торік у віці 28 років. Він узяв на себе відповідальність за підрив «Невського експреса» 2009-го. Перший виріс у комфортному й облаштованому норвезькому світі. Другий – у пострадянському розбитому Улан-Уде. Один мав усі можливості піти вчитися, куди хоче, займатися спортом чи мистецтвом, міг соціалізуватися в молодіжному крилі консервативної Партії прогресу, звідки, зрештою, його вигнали за праворадикальні погляди. Інший не знав, куди притулитися в кризові 1990-ті, а батька поруч не було, мати влаштовувала особисте життя.
І так само як перший нахапався по верхах якихось ультраправих категорій, уявлень про європейську ідентичність, про марксистів, про причини імміграції, хоча й опанував історію та термінологію революціонерів різних часів, другий – окремих ісламських теорій, хоча вивчив при цьому арабську мову. Один боровся за незалежну Європу, незалежну від мусульман і національних меншин. Інший, принаймні так він офіційно заявляв, – за Кавказький емірат, вільний від невірних. І ні той, ні той не розуміли й не могли зрозуміти суті відповідно ні мультикультуралізму, ні ісламу. Ні системної, ґрунтовної, глибокої освіти, ні розмаїтого соціального досвіду, без яких це неможливо, вони не мали.
Але відмінність між ними в тім, що перший ріс у соціально благополучному оточенні, котре мало б його скоригувати, але не зробило цього, а другий – у пострадянській занедбаності, яка, навпаки, підштовхнула його до пошуків інших, сильніших ідентичностей. І це дуже цікавий феномен для осмислення соціологами й психологами: навіть найсприятливіше середовище може породити монстра. Так само як у добрих батьків часом народжуються погані діти.
Іммігрантів сьогодні в Норвегії близько 12%. Найбільша неєвропейська національна меншина – пакистанці, але вони становлять лише 0,7% загальної кількості населення країни. Польська та шведська меншини численніші. Більшість пакистанців живуть в Осло чи неподалік міста, тому помилково може скластися враження, що вони просто заполонили країну. Такі висновки особливо властиві людям, відчуженим від власного суспільства, які прагнуть ефемерності й ідеальності, а не знаходячи їх, дико ображаються на соціум.
Мої знайомі з Норвегії сьогодні повторюють одне й те саме: ця трагедія вплинула на всіх без винятку тамтешніх мешканців, і їм буде важко залишитися такими, якими вони були до того. Якби Андерс Брейвік хотів чесно комусь щось довести, то мав би піти прибирати вулиці Осло взимку о п’ятій ранку, а не вбивати ні в чому не винних людей. Зберегти свою відкритість, прозорість, демократію, людяність попри все – ось важливе завдання для країни в наступні роки. А з мультикультуралізмом Європа об’єктивно має чимало клопоту, на жаль. Але це вже інша історія.