Ім’я Петра Франка лише недавно почало відкриватися для широкої публіки. І це дуже дивно, бо людина з таким послужним списком вже давно могла б стати героєм багатьох історичних романів і крутих блокбастерів. Судіть самі: молодший син класика української літератури (який і сам мав неабиякий талант, закінчивши після смерті батька його повість «Борислав сміється» й залишивши нащадкам численні літературні переклади), один із засновників «Пласту», фундатор української військової авіації, педагог, хімік-винахідник (автор 36 патентів, більшість яких стосувалася збереження молока), свідок Голодомору, про що не побоявся відкрито писати після повернення з Харкова до Львова, книговидавець, зрештою, депутат Верховної Ради СРСР, який зачитував Акт про приєднання Західної України до УРСР, перший директор Музею Івана Франка у Львові. І, попри таке бурхливе життя, практично не лишилося спогадів про те, якою людиною був Петро Франко, що йому боліло, про що мріяв. Як і досі відкритим є питання, де і як він загинув…
Виправити цю ситуацію взялася продакшн-компанія Ganzafilm, яка запустила в роботу повнометражну історичну драму «Інший Франко». Торік стрічка під робочою назвою «Третій син Каменяра» стала одним із переможців конкурсу Міністерства культури на надання державної фінансової підтримки фільмам патріотичного спрямування.
Читайте також: Нові культурні інституції
«Спочатку була ідея екранізувати щось із творів Івана Франка, за що ніхто не брався. Бо, попри те що про Івана Яковича знають усі, якісних екранізацій його творів не так і багато. Та й про нього самого, про його родину теж немає фільмів. Я завітав до директора Міжнародного фонду Івана Франка Ігоря Куруса в Музей Франка біля столичної Опери, ми кілька годин говорили про різні речі. Коли вже прощалися, в око впала кулінарна книжка Ольги Франко, дружини Петра, з його передмовою. Почав розпитувати й зрозумів, що ми про нього майже нічого не знаємо, хоча це була надзвичайно цікава й різнобічна особистість. Прийшовши додому, я підняв усе, що можна було знайти в інтернеті про Петра Франка, і на ранок зрозумів, що треба знімати саме про нього», — розповідає продюсер стрічки Дмитро Кравченко.
Сценарій фільму «Інший Франко» ґрунтується на історичних подіях. Фактично це один день із життя головного героя. 21 червня 1941 року. Петро Франко святкує свій 51-й день народження. Уже за тиждень під конвоєм він сяде в поїзд, який повезе його в бік Києва, де його сліди буде втрачено. А поки що кохана дружина, діти, друг дитинства. І спогади, спогади… Перед очима пролітає все життя. І тут автори стрічки дають простір для варіативної дійсності. Є тут і вигадані герої, і своя інтрига, і любовний трикутник, і несподівані повороти сюжету, на яких будується динаміка художнього фільму.
Зйомки відбувалися в Києві та Львові й охопили практично всі знакові моменти біографії Петра Франка. Один із них, який стосувався харківського періоду, зокрема голодоморного, знімали на задвірках Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Напросившись подивитися на знімальний процес на власні очі, я прихопила фотоапарат і вирушила на пошуки. Те, що на правильному шляху, зрозуміла, коли натрапила на кількох бійців у будьонівках і шинелях. За кілька кроків сумнівів не лишилося: біля режисерського трейлера стояв і усміхався кіборг Серпень, а в миру актор київського Театру на Подолі В’ячеслав Довженко. У цьому фільмі він грає Петра Франка в старшому віці. Доки є пауза, вирішую розпитати про нову роль.
«Петро Франко… Який він? — замислюється Довженко, закурюючи сигарету. — Мені важко відповісти, бо цей образ народжується в процесі зйомки. На жаль, збереглося дуже мало інформації, яка дає відповідь саме на це запитання. Не про те, де він був і що робив, а про те, що думав, що відчував. Тому для мене це в прямому сенсі процес творення характеру героя. Ми робимо його максимально різним. Хочеться показати його з різних боків, щоб це не була однозначна людина: стосунки з дружиною, дітьми, другом дитинства, якого грає Ахтем Сеітаблаєв, намагання зрозуміти себе як людину, при тому що є конфлікт радянської ідеології із загальнолюдською. Але завдяки всій тій неоднозначності ми пропонуємо глядачеві пройти цей шлях разом із героєм. Хочеться, щоб після перегляду фільму людина зазирнула хоча б у Вікіпедію і запитала себе: «А що ж це за людина така була — Петро Франко?». Там є про що подумати».
Читайте також: Показати себе
До нас підходить Роман Куліш, який грає Петра Франка в молодості. Кілька днів до того в Сирецькому лісі він із пластунами знімався в епізодах із «пластового» періоду біографії Петра Франка та знайомства його з майбутньою дружиною Ольгою. А цього разу Роман просто забіг у гості на знімальний майданчик. Про себе відзначаю професійну роботу кастинг-директора й разючу схожість обох акторів. В’ячеслав Довженко, щоправда, на мої слова зауважує, що він у юності мав дещо інший вигляд, ніж Роман. На що «Франко-молодший» тільки усміхається.
Для Романа Куліша роль Петра Франка — перша масштабна роль у кіно. Крім пластового періоду він знімався в епізодах, які стосуються служби в Легіоні Січових стрільців, оборони Львова, збиття літака та втечі з полону. «Я знав, що Петро Франко був одним із засновників «Пласту», бо свого часу тісно спілкувався з пластунами. Але більше я відкрив його для себе, коли почав працювати над роллю. Ми намагаємося акцентувати на людських якостях Франка. Зокрема, в епізоді, коли польські жовніри беруть його в полон, він їх сприймає не як ворогів, а як нормальних людей. І це зрештою допомагає йому схилити поляків на свій бік і втекти», — ділиться враженнями Роман.
Тим часом на знімальному майданчику сутеніє. Знімальна група готує антураж для зйомки епізоду: асфальт поливають водою, як після дощу, перевіряють роботу світла та димової машини. Посеред майданчика світить фарами стара радянська полуторка. Поруч, біля «стіни», стоїть В’ячеслав Довженко — уже в капелюсі й пальті. У руках торбина з харчами для харківських дітей, які страждають від голоду. Актор курить, але погляд зосереджений і дещо зболений — він уже в образі.
На фільм «Інший Франко» покладене непросте завдання. Бо, попри величезний інтерес продюсерів саме до жанру історичного кіно, зняті останнім часом в Україні стрічки поки що наражаються більше на критику, ніж на позитивні рецензії. Чи вдасться Ganzafilm зламати цю тенденцію, подивимося. Чекати лишилося недовго — прем’єру обіцяють у 2020 році.