Молодість проти старості — одвічне ідейне протистояння, яке мало своє відображення і в політичних рухах Європи. Консерватизм проти радикалізму з різними націоналістичними або ліберальними відтінками — конфронтація, яка значною мірою сформувала європейські кордони такими, якими сьогодні ми їх можемо спостерігати на мапах. Це протистояння було й в українській історії. Саме воно розвернуло наддніпрянських українців до політичної фази боротьби за власну свободу.
Молоді рухи в Європі
Першою про себе заявила «Молода Італія» заснована 1831 року, щоправда, її головний осередок, що сформувався навколо головного ідеолога Джузеппе Мадзіні, містився у французькому Марселі. Згодом її центр перемістився у Швейцарію, а 1836-го у Велику Британію. Головними ідеями Мадзіні, який зібрав під свої знамена кілька десятків тисяч революціонерів, були визволення та єднання його рідної Італії, республіканізм та повалення абсолютизму в Європі.
«Не існує, напевно, жодного народу в Європі, що не міг би завдяки вірі, пожертві й революційній логіці розбити свої кайдани, на які прирекла його монархічна Європа», — писав Мадзіні. Ці ідеї знайшли відгук і в інших народів Європи, що опинилися в скрутному становищі після Віденського конгресу. «Молоді» італійці та герой їхнього руху Джузеппе Ґарібальді мали стосунок і до українських земель, активно поширюючи ідеї серед численних італійських громад Причорномор’я і Приазов’я та переховуючись від переслідування на цих територіях.
Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?
За сприяння Мадзіні й орієнтуючись на приклад «Молодої Італії», у 1833 році виникає «Молода Польща». Йоахім Лелевель, ідейний лідер цієї дуже близької до України організації, виступав за відновлення Речі Посполитої та встановлення республіканського устрою. Акцент на боротьбі з абсолютизмом і реорганізації політичного устрою європейських країн також зберігався. Учасниками організації були й українці з Галичини та підросійських земель. У той самий період виникає й «Молода Німеччина» на чолі з письменником і сатириком Людвіґом Берне. Німці також підтримували прогресивні політичні ідеї, але концентрувалися з огляду на письменницький фах більшості учасників на важливості ролі мистецтва в актуалізації і вирішенні проблем суспільства, як-от права жінок, віротерпимість, національна рівність тощо.
Джузеппе Мадзіні. Засновник «Молодої Італії»
Ці три національні, але об’єднані спільними ідеями та співпрацею з головним ідеологом Мадзіні, рухи разом із новоствореною «Молодою Швейцарією» 1834-го підписали в Берні «Акт братерства». Так виникла «Молода Європа», яка, за задумом Мадзіні, мала стати «священним союзом народів» проти «священного союзу монархів», що утворився після перемоги монархій над Наполеоном. Реалізація планів «Молодої Європи» стала завданням осередків послідовників у Франції, Іспанії, Греції та інших країнах Західної Європи. Організація виступала також за «пробудження» слов’янства, зокрема чехів та українців.
До апогею антиабсолютистського руху народів, яким стала «Весна народів» 1848–1849 років, устигли задекларувати про себе ще «молоді» угорці та ірландці як найрадикальніші частини ліберальних рухів. Майже в цей самий час українці відзначилися знаковим для історії Кирило-Мефодіївським братством. Його програма мала чимало спільного з «Молодою Європою», але занадто мало для національного визволення.
Революційні події середини ХІХ століття, результатом яких стало часткове задоволення вимог народів, що наполягали на рівності й прогресі, змінили ситуацію в Європі, проте вже незабаром там повстане нове коло «молодих».
Молоді латвійці проявили себе в 1850-х головним чином у боротьбі проти німецької асиміляції. Младочехи — крило чеської Національної партії, що виникло 1860 року й згодом перетворилося на самостійний політичний рух, який на чолі з ідеологом Карелом Крамаржем активно боровся проти пангерманізму. У 1874-му вони оголосили ліберальніших старочехів зрадниками, хоча за кілька десятиліть опинилися на майже тих самих політичних засадах. Хоч вони й декларували себе радикалами, але не вимагали незалежності Чехії, а дотримувалися федералістських позицій. Молодотурки — політичний рух в Османській імперії на межі XIX і XX століть, який прагнув змінити систему управління держави із султанату до республіки й провести реформи в напрямі європеїзації. Після утворення таємної організації «Єдність і прогрес» їм через революцію вдалося в 1908 році здобути владу й провести значну частину бажаних реформ.
Ще одна «молода» організація спромоглася розбурхати цілу світову війну, яка поклала край більшості монархій. У 1893-му виникли перші таємні гуртки, які пізніше стали організацією під назвою «Млада Босна» («Молода Боснія»). Вона виступала за звільнення Боснії і Герцеговини від австрійської окупації (війська введені сюди з 1878 року) та об’єднання із Сербією. Свою назву організація запозичила в «Молодої Італії», лідером був Владімір Ґачінович. Але, звісно, найвідомішим її учасником є студент Гаврило Принцип; його терористичний акт і розпочав війну, якої до того не бачив світ. Можна сказати, що після Першої світової Європа частково наблизилася до республіканського ідеалу Мадзіні, але якою ціною?
Іван Липа. Ключова фігура «Братерства Тарасівців»
Молоді українці
Чи має українське націєтворення свій приклад «молодого» руху? Один із найвидатніших українських літераторів і мислителів Іван Франко визначав «Молодою Україною» ціле покоління, що виявило себе наприкінці ХІХ століття. Франко наголошував на новій мистецькій місії руху, Трохим Зінківський у 1890-му — на можливих напрямах політичних завдань «молодого» покоління, проголосивши, серед іншого, націоналізм як засіб досягнення національної свободи. Офіційна назва «Молода Україна» залунала у 1896-му серед київської громадівської молоді.
Читайте також: Пісня як дипломатія: українська республіканська капела
Але за п’ять років до беззаперечного факту існування «Молодої України» було створено організацію, що основний свій програмний документ визначила як «Символ віри молодих українців», а отже, ставила перед собою завдання продовження європейської традиції національних рухів. Цією організацією стало започатковане у 1891-му «Братерство тарасівців». На відміну від «Молодої Італії», що виникла в еміграції, «Братерство тарасівців» з’явилося на Батьківщині. Проте товариство не одразу сформулювало власні завдання. За документами поліційного відділку, спочатку в Харкові в 1889 році було організовано народницький гурток особами Лейлою Фрейердот і Степаном Степановським. Ці прізвища більше не згадуються в джерелах, тож подальша їхня доля невідома.
Вступивши до гуртка, Іван Липа розпочав, за свідченням жандармського управління, спілкування з «…особами, відомими своєю політичною неблагонадійністю як у Харкові, так і в інших містах…». Гурток впроваджував у життя ідею створення окремої студентської їдальні, що мала б посприяти об’єднанню студентства. Адже в ній молодь могла б обговорювати питання, що її цікавили, не ризикуючи бути почутою поліцією. Найактивнішим агітатором за створення такої їдальні був Іван Липа.
У Харкові крім студентів-народників значну роль відігравали українофіли. До них належали видатні постаті науки та громадські діячі: подружжя Русових, Дмитро Багалій, Олександр Потебня, Олександра Єфименко, Олександр Катренко, Христина Алчевська та інші. Олександр Русов працював у Києві на посаді міського статиста. Займався описами майна з 1878-го, зокрема працював на Ніжинщині й Херсонщині. Великий масив роботи потребував значної кількості працівників. Цю проблему Русов вирішив улітку 1891 року, залучивши до статистичних описів студентів. Після Полтави студенти працювали над описами майна в Крюкові (сучасний Кременчук), Граждінську, Глинську. Для себе фіксували етнографічні особливості цих містечок Полтавщини. Перебуваючи в українському середовищі, вони задумали поїздку на могилу Тараса Шевченка.
Студенти, що прагнули серйозної громадсько-політичної роботи, потрапивши на Чернечу гору, відчули в собі сили для рішучого кроку. Як згадував Іван Липа: «…Щось дуже давнє заворушилося, виплило з глибокої глибочиї душі те, що таїлося досі там, десь-десь на самісінькому споді її…». Це втілилося в обітниці, виголошеній студентами того дня. Подія поклала початок існуванню першої в Наддніпрянщині таємної політичної організації автономістського-самостійницького спрямування «Братерство тарасівців». Наступним кроком після обітниці стало створення групи братчиків у Харкові. Непроголошеним керівником цього гурту після від’їзду Віталія Боровика та Миколи Байздренка можна вважати Івана Липу. До харківського центру організації крім згаданої вище четвірки ввійшли інші студенти: Микола Яценко, Олександр Кривко, Дмитро Дробиш, Олександр Столбин, Олександр Бурлюк, Іван Зозуля. Згодом «Братерство» створило дуже поширену мережу своїх гуртків у більшості великих міст України: Києві, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі та кількох містечках Наддніпрянщини.
Полтавським центром опікувався Віталій Боровик — один із найавторитетніших «мазепинців-сепаратистів» серед «Братерства». Він же в 1891–1893 роках створив гуртки в Полтаві, Києві та Бессарабії, у містечку Оргієві. Боровик залучив до організації і видатного письменника Михайла Коцюбинського, який 1892-го волею долі потрапив на філоксерні роботи в Бессарабії. Як згадував експерт філоксерного загону в Молдові Панас Погибка, що став працедавцем для Коцюбинського, «між тодішньою молоддю українською зароджувалась для нас, старших за віком, незвична упертість в боротьбі за українську мову, яку змагались вони запровадити в життя. Розмовляли між собою і листувались українською мовою, користуючись хто «драгоманівкою», хто «кулішівкою», але фонетичним правописом».
Микола Міхновський. Автор «Самостійної України» також походив із середовища тарасівців
Приблизно в 1893 році виникли чернігівський та одеський осередки. До першого, на думку дослідника Сергія Наумова, належали Василь Андрієвський, Віра Дейша, Феодосія Шкуркіна, до другого — Дмитро Сигаревич, Амвросій Ждаха та Петро Климович. З-поміж цього списку варто виділити маловідоме ім’я Василя Андрієвського — одного з найактивніших тарасівців Чернігівщини. Поодинокі члени «Братерства» могли діяти на місцях самостійно, як це робили Олександр Кривко на Полтавщині або Микола Дмитрієв у Сумах. Очевидно, що соціальна структура була однорідною, на відміну від організації Джузеппе Мадзіні, де члени поділялися на дві категорії. Організаційними формами були нечисленні зібрання гуртків та з’їзди. Шляхи розвитку політичної діяльності «Братерства тарасівців» частково декларували «Листи з України Наддніпрянської» Бориса Грінченка та казка «Хо» Михайла Коцюбинського.
«Profession de foi молодих українців»
Основним програмним документом став реферат, виголошений навесні 1893-го Іваном Липою. Його було передруковано того самого року з певними змінами у львівській «Правді» під назвою «Profession de foi молодих українців». Ймовірно, у складанні реферату, який мав відігравати роль програми, брали участь й інші члени «Братерства», зокрема Микола Яценко.
У «Profession de foi молодих українців» автори провели чітку лінію аргументів щодо визначення українців як нації, яка є однією з багатьох у Російській імперії. Знаковою можна вважати цю фразу: «Значить, ми, яко козмофіли, що любимо усіх людей і бажаємо усій людскости однаково добра і широкої волі, повинні бути националами, бо того вимагає від нас моральне почуттє наше. Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою нацию з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користи людскости ще одну вільну духом одиницю».
Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»
Через сім років після «Profession de foi» один із членів «Братерства тарасівців» Микола Міхновський вдався до того самого прийому в своїй праці «Самостійна Україна». Причини необхідності виходу України зі складу Російської імперії він аргументував недотриманням останньою умов Переяславської ради. Про вибір Богдана Хмельницького — союз із Москвою — Іван Липа та братчики відгукуються як про помилку, бо й сам гетьман, на їхню думку, одразу зрозумів, що «Москва не свій брат».
Основними завданнями сучасних «Братерству» національно свідомих українців у програмі визначалося: робити все, що потрібно для відродження України, знищити всі обставини, які шкодять національним інтересам, і виховати з молодих українців інтелігенцію «в самому високому розумінні сього слова», припинити ворожість між українськими силами, зробити все можливе, щоб українська мова запанувала скрізь в Україні. А далі перейти до відстоювання власних національних інтересів у всіх важливих галузях розвитку: політиці, економіці та релігії.
Політична програма «Братерства тарасівців» викликала значну реакцію з боку більш вільної порівняно з російською західноукраїнської преси. Одразу після її виходу з’явилася невелика замітка, у якій зазначалося, що програма є позитивним зрушенням у Наддніпрянщині. Проте невідомий автор висловив жаль через те, що тарасівці так «люто накинулися» на українофілів. Критично відгукнувся про «Profession de foi» і Михайло Драгоманов. Як один з ідеологів розкритикованого «молодими українцями» українофільського руху, він звинуватив їх у незнанні історичних фактів, назвав програму легкодумною і хибною за принципом. Відповідь Михайлу Драгоманову на закиди в бік молодих українців Наддніпрянщини опублікував ще один тарасівець, залучений до товариства Іваном Липою, Борис Грінченко. У 1892–1893 роках між двома видатними діячами розгорнулася широка полеміка, що була вміщена на сторінках галицьких часописів. Загалом вона стала відображенням поглядів на українську справу різних поколінь.
Напрями діяльності тарасівців
Зважаючи на програму й спогади членів «Братерства тарасівців», можна виділити основні моменти практичної діяльності товариства. Першим обов’язком, який намагалися втілювати в життя тарасівці, стало виконання гасла «Бути консеквентними у всьому українцями». Тобто в повсякденному житті й на громадському рівні користуватися українською мовою та всіляко ідентифікувати себе лише українцями. Характерним виявом такої самоідентифікації було також одягання вишиванки в місті.
Ілюстрацією виконання вказаного гасла є наведений Юрієм Липою неопублікований спогад його батька. На початку 1890-х відбувалися урочистості на честь Тараса Шевченка, організовані одним із харківських адвокатів Станіславським. Серед запрошених до виступу на вечорі був професор Дмитро Овсянико-Куликовський — відомий російський лінгвіст і літературознавець, етнічний українець. Він виступав російською мовою після українськомовних декламацій актора Марка Кропивницького, що викликало невдоволення серед присутніх. Коли на зауваження тарасівців, що варто перейти на українську, професор продовжив промову російською, студенти, серед яких був Іван Липа, демонстративно покинули приміщення.
Завдяки таким виявам національної свідомості, яких, напевно, було чимало, побратими неоднозначно сприймалися сучасниками. Про це Іван Липа писав до Марії Загірньої-Грінченко: «…одні лічать мене дурнем не моральним, другі навпаки; одні лають, що я толерантний дуже до москалів, другі кажуть, що я ненавиджу москалів страшенно і на загальному зібранні кажу, що треба їх усіх перерізати!!! Кажуть навіть, що ні з одним москалем не ручкаюся…». Вона ж згадувала про характеристику харківською подругою ще не знайомого їй Івана Липи, у якій «…панна обурювалася, що така діяльна людина замикає себе в тісні рямці українськості…». Проте нерозуміння оточення не вплинуло на погляди членів «Братерства тарасівців».
Читайте також: Нереалізований потенціал
Другим важливим напрямом діяльності товариства було залучення визначних представників національного руху й студентської молоді. Як уже зазначалося, Боровик привів до «Братерства» Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка та братів Міхновських. Липа теж тут мав досягнення, адже сприяв прийняттю до товариства відомого письменника та мовознавця Бориса Грінченка.
Третім обов’язком, який свято шанували тарасівці, було виховання молодого покоління, зокрема власних дітей. Кожен із членів товариства намагався створити українську родину й дотримуватися народних звичаїв у вихованні. Прикладом відданості українським сімейним традиціям були родини Грінченків, Боровиків, Яценків, Базькевичів, Коцюбинських (щоправда, надалі Юрій Коцюбинський сприймав українську ідею крізь призму більшовизму) і Лип. Юрій Липа, всиновлений у майже десятирічному віці, одразу був «навернений» до української мови й літератури. Його подальша наукова та літературна спадщина виправдала всі можливі сподівання батьків і навіть за обсягами далеко перевищила батьківський доробок.
Четвертий напрям діяльності був ідентичний діяльності українофілів, оскільки полягав у використанні по можливості свого службового становища для просвітництва та залучення нових членів до товариства. Не менш важливим та одним із найвдаліших є п’ятий напрям діяльності «Братерства». Кожен із попередніх напрямів не міг виконуватися без основи просвітницької та громадської діяльності — літератури.
В умовах дії Емського указу товариство намагалося зібрати якомога більшу бібліотеку, що мала включати дозволені та заборонені книжки. Поряд із купівлею і поширенням літератури було організоване й власне видавництво, яке випустило у світ кілька книжок. У цьому аспекті діяльності «Братерство тарасівців» перегукується з «молодими» рухами в Німеччині та Польщі, що були спрямовані на розвиток культури.
Заборонена цензурою література чи не найбільше цікавила тарасівців, що й стало фатальною подією для товариства. У ніч з 30 квітня на 1 травня 1893 року в Харкові було заарештовано більшість харківських учасників товариства. Поліція наблизилася до встановлення факту існування «Братерства тарасівців», адже в листах траплялися відомості про статут товариства, який остаточно так і не був затверджений, і згадки про зустрічі молоді, що має «вузьконаціональні» завдання. Але конспірація та брак чітких доказів зосередили увагу поліції на факті контрабанди. Усі докази, зібрані поліцією, втілилися у вирок, затверджений 16 листопада 1893-го. За ним, Іван Липа мав перебувати у в’язниці ще три місяці й на три роки підпадав під «гласний надзор». Такий вирок виявися одним із найсуворіших. Більший термін отримав лише Станіслав Левандовський, а Русови та Лев Падалка звільнилися завдяки внесеним заставам.
Хвиля арештів припинила існування харківського осередку «Братерства тарасівців» і змусила посилити конспіративність молоді в інших містах. Логічним завершенням діяльності «Братерства» стало входження його членів до Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної організації (ВЗБДО). Вона виникла у вересні 1897‑го в Києві з ініціативи Олександра Кониського та Володимира Антоновича. До ВЗБДО, щоправда, не на перших ролях, входив й Іван Липа. Місія «Братерства тарасівців», що, на думку дослідників національного руху, полягала в зародженні в Харкові «лона українського націоналізму», була виконана. Значна частина тарасівців активно долучилася до визначальної стадії національного руху — Української революції, пронісши ідеї, сформовані наприкінці ХІХ століття і засновані на шевченківських заповітах, упродовж власного життя.