У золоті, гарно вдягнена. Це була п’ята година на ногах у черзі, коли розум почав закипати на спеці +40 °С. Хтось звично гукнув: «Куди лізеш! Не стояла!». Жіночка інтелігентно відповіла: «Ви, мабуть, не помітили, я при надії». І, щоб упевнити всіх, обняла живіт. Її комплекція та вік не переконували, але сперечатися не стали — стількох уже пропустили: інвалідів, тих, хто просто платив на блокпостах, щоб не стояти в цих шалених чергах…
Новий Луганськ для мене — це передусім черги. Чомусь на думку спадають саме вони. Щоб виїхати кудись, стій, чекай, упевнюйся у своєму бажанні мандрувати. Хочеш гуманітарки? Знову стій, чекай. Відбивайся або хитруй, шукай знайомих, щоб пройти. У всіх тих диких чергах можна втратити залишки людяності. Ми чекали вже майже шість годин і, здається, збожеволіли. На останньому відрізку, вже на український землі, коли Станиця була зовсім близько, жінка зайшла за дерев’яну альтанку з оонівським маркуванням і лягла на кинуті дошки. Трохи позаду неї висіли позначки «Обережно, міни!».
Читайте також: Моя Шрі-Ланка
Сонце, спека, божевілля. Це ж яку треба мати мотивацію, щоб іти на таке? Так, риторичне запитання. Відповідь очевидна: по пенсії. Щоб витратити їх там само на харчі, туалетний папір, паперові рушники, цукор, овочі… Тягти на собі як віслюки свій безцінний вантаж із гострим відчуттям щастя з присмаком божевілля. Чи варте воно того? Кажуть, у «мій» день пройшло 8 тис. охочих. Мабуть, то був нещасливий день. Узагалі треба говорити про особистісні зміни, коли починаєш втрачати щось невловиме: ознаки людяності, вміння співчувати. На останньому відтинку черги військовий сказав: «Давай!» — і всі побігли. Першим рвонув чоловік, такий, зі спортсменів, з оголеним торсом, рюкзаком на плечах і в коротких спортивних шортах. Він так біг!.. Широко переставляючи ноги, як атлет на марафоні, став першим зі свого останнього ряду. Я бачила його потім у крамниці — купував шампанське й складав його в клітчасту базарну торбу. Вся Станиця — луганські, які поїхали скуповуватися. Де ж камера, щоб зняти це? Ввічливе до українських військових «Синку, пусти», у магазині: «Ми тут чужинці, не знаємо що і як», у банку: «Рублі продаєте?». А станичани, до речі, живуть лише на пенсію… І ми, заїжджі, для них багатії: скуповуємо майже все.
Мій син пережив те страшне літо у свої півтора року. Його психічний стан мене турбував найменше — зберегти б життя. Несли в погреб, вкладали там спати, стягували з ліжка на підлогу вночі, щоб накрити собою та зберегти життя. Іноді накривали вдвох, коли стріляли так, що наш старий будинок підстрибував. Він мовчки чекав, дивився на нас знизу великими блакитними — моїми — очима і не плакав. А ми самі майже плакали — так страшно було. Два роки минуло. Моя дитина говорить, сміється. Гарне в мене дитя! Ніби минуло все, майже забулося, не згадуємо того літа, а коли грім, звичайний грім із дощем, ховається син під мене, ридає. Неконтрольований страх. І нічого з цим не вдієш. Відголоски того літа, його страхи на все життя. І ні теплий травневий дощ, ні дощ із грозою в спеку йому не в радість. Я думала тоді: мабуть, не розмовлятиме, якщо переживемо те літо. Дуже страшно, на фізичному рівні. На городі збирали осколки, коли могли вийти. А було таке, що вийти не могли днями, така стрілянина була. Зараз не згадуємо. А що згадувати?
Читайте також: Маленькі й небезпечні радощі
Так, пережила я і той день. Не гірший. Зареклася ходити в Станицю отак. Є крамольна думка, якщо вирішу ще так мандрувати, взяти із собою мій безчерговий квиток — дитину. З дітьми без черги пускають. Усе одно літо ми проводимо в місті, шукаємо собі розваги, виходячи з місцевого різноманіття. Ось така компенсація відсутності моря, мандрів та пригод. А знаєте, вразила одна з картинок того шаленого дня. Йшла повз мене сім’я. Я знаю їх. Він поважна людина, викладач вишу. Йшли без черги, бо з двома дітьми. Діти втомлені спекою, пішим переходом, недружньою атмосферою. Поки я ще чекала в тій черзі, через дві години вони верталися вже назад. Батько, обливаючись потом, тягнув тачкою старий холодильник. У них дім у Станиці, я згадала. Великий будинок. Будували його кілька років, щоб молоді жили окремо. А потім війна. Робота в Луганську, житло там. Ось так і вивозять на собі залишки речей, щоб не вкрали. Страшна картинка.
Дивна війна, коли можна перейти з одного боку на інший по сало. А воду дають пити й ті, й ті. І старече звертання «синок» однаково підходить для хлопців по обидва боки, тільки не всі готові до нього, розуміючи, що сини того старого можуть цілити з одного боку мосту в протилежний. Дивна й абсурдна війна. Дивні люди.