Історія Києво-Могилянської академії може бути маленькою моделлю для розуміння того, як вибудовується ширша, національна історія. 15 жовтня Академія святкує 410-річчя. Відлік ведуть від 1615 року, коли київська шляхтянка Галшка Гулевичівна при поважних свідках відписала свою садибу із землями в Києві на Подолі для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти й міщан. Щоправда, як дослідив історик Максим Яременко, оригінальний документ не зберігся, а перші згадки про цей фундуш з’являються доволі пізно, в 1760-х. Так чи інак, ідея саме жіночого патронату над освітніми закладами стала традиційною для ранньомодерної української історії — згадаймо сучасниць Гулевичівни, Галшку Острозьку і Раїну Соломирецьку.
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
Дві канонічні постаті патронів Академії також символічні — людина меча й людина пера, Петро Сагайдачний і Петро Могила. Перший разом із військом вписався в реєстр Богоявленського братства, другий із братчиками попервах конфліктував через відмінні погляди на освітню реформу, та зрештою об’єднав зусилля й наполіг на європейському векторі освіти.
Серед сторінок історії Академії можна знайти будь-що на свій смак. Щось аристократичне, як латиномовні панегірики чи спадок Рафаїла Заборовського.
«Ваш милий образ — трафарет і хрія:
Був характерніший цей меценат —
Князь церкви, синодальний дипломат,
Досвідчений і промітний вітія, — писав Микола Зеров у сонеті «Брама Заборовського» 1930 року.
Чи щось демократичне, з репертуару мандрованих дяків і бурсаків-пиворізів («майже всі вони були як не в дрантивій, то в брудній одежі, і в кишенях у них завжди було повно всякої негіді, як-от: камінчиків, пищиків, зроблених із пір’їн, недоїдків пирога, а часом то й маленьких горобенят», — читаємо в Гоголевій повісті «Вій»).
Коли Пантелеймон Куліш ще як братчик-кириломефодіївець береться вписувати козаків у сакральний простір — чом би не завести персонажів «Чорної ради» на подвір’я Академії:
«Постоявши прочане наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тоді на що там задивитись. Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи братства, що вже де на яку дивовижу, а в братство миряне йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь по монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось.
Був там намальований і Нечай, і Морозенко. Круг його горять костьоли й замки, а він січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками. Іще й підписано: “Лицар славного війська Запорозького”; а над ляхами: “А се проклятущі ляхи”. Знаєте, тоді ще Хмельнищина тілько що втихла, так любив народ, дивлячись, споминати, як наші за себе оддячили. А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко».
Коли Іванові Нечую-Левицькому треба написати про експансію московитів на українські землі — і тут придасться Академія, до якої простують курною дорогою великороси з Тули. «Широкий і вольний був їм шлях на Україну», — пише в «Хмарах» автор, сам вихованець Київської духовної академії.
Треба Валер’янові Підмогильному сформулювати новий український урбанізм у романі «Місто» — він веде Степана Радченка на Поділ і наголошує на занепаді традиції:
«Найуважніше він оглянув Поділ, ту частину міста, де сам жив, наочно переконуючись, що не тільки від людей лишаються мертві написи, а й цілі доби історії минають майже без сліду, покидаючи там і там невиразні здогади про колишню велич. Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну».
Загалом вибіркова спадкоємність є поширеною моделю пам’ятання. Тож, хоча Братська школа і конфліктувала з Лаврською, її обрано основоположницею сучасної НаУКМА. Хоч Київська духовна академія й постала за наказом російської влади, що за два роки до того ліквідувала Києво-Могилянську академію й впроваджувала власну модель русифікації через уніфіковану освіту, а проте і цей період зараховують до історії сучасної Києво-Могилянської академії, разом із доробком окремих професорів (таки не всі з них були українофобами). На відміну від Київського вищого військово-морського політичного училища, що постало в корпусах Академії для виховання ідеологічних кадрів для радянського флоту і періодом історії Києво-Могилянської академії не вважається.
Ця діалектика є й на макрорівні в нашому гранд-наративі: період Російської імперії таки не називають окупацією, лише бездержавністю, де в певні періоди могли діяти Громади і Просвіти, а от радянський — часом таки називають.
Що ж до відродженої 1991 року Могилянки — ровесниці незалежності, тут паралелі із сучасною Україною ще промовистіші. До розбудови Академії в перші роки долучилося чимало діаспорян, тут згуртувалися національно свідомі люди — і юні, і дорослі. А водночас запанував загальнодержавний плюралізм думок і культурний постмодернізм у мініатюрі: одночасно діяли Центр сучасного мистецтва імені Сороса та відроджене православне братство. Уже за мого студентства паралельно відбувалися заходи правих і лівих — зустріч з Іриною Фаріон і акція «Прямої дії». Тут можна радіти проявам демократизму або нарікати на брак визначеної ціннісної програми в університеті — залежно від переконань.
Коли я вступала до Могилянки у 2012-му, вона була українськомовним островом у переважно російськомовному морі. Тут ще пам’ятали власний вступний іспит, що давав дорогу найкращим студентам ще до запровадження ЗНО. Один із блоків іспиту був присвячений історії Києво-Могилянської академії. Тут плекали опертя на давні традиції і творили нові, з черепахою Альмою і миттям пам’ятника Сковороді.
Ще до того, як це стало мейнстримом, Могилянка вирізнялася як простір вільного вибору, свідомої позиції, активних дій у відповідь на несправедливість, нульової толерантності до корупції — тих чеснот і вчинків, що за минуле десятиліття масштабувалися на всю Україну.
Могилянці були в авангарді Помаранчевої революції і Революції гідності, голодування за мову біля Українського дому та судових позовів із Табачником. Нині чимало випускників і випускниць воюють за незалежність України. Книга пам’яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, налічує вже 29 імен.
Читайте також: Микола Рачок. Присутній
Могилянці сьогодні — як і всі українці — це і фронт, і тил, і волонтерство до самозречення, і пасивне очікування перемоги, і жертовність, і пристосуванство, і розвиток у певних аспектах, і стагнація в інших. Хотілося б вірити, що тимчасова.
«Могилянка вже не та», — люблять повторювати випускники, дізнаючись про сучасний стан справ і порівнюючи з власним досвідом навчання в Академії. І так, певно, вже 410 років. Бо, як каже могилянське гасло, «Час плинний — Академія вічна».