Щоб розповісти про модні тенденції у молодій “народній республіці”, мені вистачить двох слів: їх нема. І це по-своєму розкішно: ми звільнилися від модних догм, тенденцій, дрес-кодів та догм стилю. До 2014 року все це у нас було. Пригадується, наприклад, “вільна п’ятниця”, коли чоловіки могли приходити на роботу без костюмів, а жінки — вдягати джинси замість спідниць.
До війни одяг не був для нас ані фетишем, ані дефіцитом. Його купували під настрій, коли з’являлись вільні гроші чи ще з якоїсь нагоди. Приміром, я могла купити якусь річ – спідницю, сукню, шорти — просто тому, що в цю мить вона мені сподобалася. Останні шість років я була безмірно вдячна своїм звичкам довоєнного періоду за ці "інвестиції" в одяг та взуття. Так саме жили усі навколо, доношуючи одяг, куплений до війни. Речі, звісно ж, поступово зношувались, але з часом виявилося, що старий одяг можна оновлювати. Щось подібне, певно, було після Другої світової війни, коли жіночки вчилися шити самі, носили одяг до швачок та могли роками носити одну сукню, перешиваючи її з лиця на виворіт і навпаки.
Читайте також: Швидкість повоєнного часу
За ці шість років я зробила декілька відкриттів. Перше допомогла зробити моя приятелька. Вона теж доношувала свій старий одяг і я вперше помітила, який це має вигляд. Одяг став їй замалим, шубка витерлася на ґудзиках, шви почали розходитися. До війни вона ніколи б не стала носити речі у такому стані. І я поглянула на себе і зрозуміла, що маю приблизно такий же вигляд, що й вона, не помічаючи цього. Друге відкриття я зробила у черзі супермаркету. Попереду стояв чоловік у червоній курці, яка була розірвана, а потім зашита на спині. Чоловік був у доброму гуморі і з усіма жартував. Я впізнала у ньому колишнього колегу, який до 2014 року працював на керівній посаді. Мені тоді спало на думку, що ми перестали звертати увагу на такі речі, як наш зовнішній вигляд. Моя подруга каже, що купує спідню білизну лише раз на рік — на більше не вистачає грошей. Коли б ще вона зізналася мені в такому? Але такі зізнання я чую досить часто від подруг, які живуть на одну зарплатню.
Потім було ще безліч відкриттів. Один знайомий мав звичку носити білі сорочки. У білій сорочці він ходив подивитись на руїни заводу, на якому довгі роки пропрацював інженером. Все, що він міг — навідуватися у це приміщення з вибитими вікнами, аби вкотре переконатися, що нічого не відновлюється. Він фотографував свій колишній кабінет, розсилав фото друзям. Такий собі протест проти реальності – носити білу сорочку та навідуватися на робоче місце, якого вже не існує.
Читайте також: Відпустки «по-республіканськи»
Ще одна яскрава картинка – моя тітка у довгій спідниці, капелюсі та чоловічих шкарпетках, бо в неї банально не знайшлося панчіх. Так вона і прийшла на наше родинне свято — елегантна зверху і кумедна знизу. Ми не знайшли, що сказати, тому просто промовчали. А потім я зрозуміла, що таке дивне ставлення до себе, до зовнішності, до одягу стало своєрідним протестом для більшості. Ніби люди доводили своїм виглядом, що їм байдуже все, що відбувається з ними зараз.
Молодь сприймала моду інакше. Одяг сам по собі не мав великого значення і гроші витрачалися на інше: татуювання, гаджети, годинники, зачіски. Можна було побачити бідно вдягнену молоду людину із помпезним татуюванням на всю руку чи ногу. Тепер татуювання почали робити буквально усі: причому чим бідніша людина, тим масштабнішою і сміливішою є “картинка”. До карантину існувала мода виїжджати у “шопінг-тури” за межі “республіки”: у Станицю чи до Ростова. Звичайно ж, таким займались лише молоді, грошовиті та надто енергійні, для кого одяг ще мав “довоєнне” значення. Більшість же звикла вдягатись у секонд-хендах, вишукуючи найкраще з найгіршого. А самі секонди почали вивішувати яскраві оголошення та вводити знижки у певні дні. Молодь часто просто проводить час у таких крамницях, підшукуючи щось у тоннах сміття.
А ще з’явилася мода на георгіївські стрічки та іншу символіку "великої Перемоги". На свята буквально всі стали прикрашати себе, як ялинку під Новий рік. Георгіївські стрічки вплітають у зачіски, носять, як браслети, пов’язують на сумки та рюкзаки. Вкупі з татуюваннями це іноді має доволі гротескний вигляд. Дехто навіть чіпляє георгіївські стрічки на малюків та автомобілі. Серед “військових” сформувалася своя субкультурна мода, не зрозуміла іншим: всі ці козацькі папахи, червоні стрічки, тільняшки, незрозумілі нагороди. Дивна річ: рідко хто сприймає оті нагороди, як доказ особливих заслуг та геройства. Здається, це розуміють й самі “військові”, котрі рідко відчують пошану у поглядах зустрічних на вулиці.
Читайте також: Почути голоси дітей
Дуже змінилася дитяча мода. Тепер все стало просто: дитина повинна бути вдягненою по сезону, все інше – дрібниці. Тобто побачити малу дитину у одязі, який не відповідає її розміру чи навіть статі — це норма. Так само, як і доношувати чужі речі. На нашій вулиці можна побачити дітей, вдягнених у все нове, лише коли вони йдуть до школи у вересні. А поза тим, на старий чи навіть дірявий одяг ніхто не звертає уваги.
З усім цим контрастує вигляд місцевих “міністрів” та “чиновників”. В теорії, вони мали б виглядати відповідно до свого статусу, але не підкреслювати соціальної та матеріальної дистанційованості від народу. Але більшість з них неприховано демонструє потяг до “яскравого життя”. По Луганську ще й досі ходить легенда про колишнього “міністра освіти ЛНР” Лесю Лаптєву. Подейкують, що вона носила одяг, який залишився у шафі будинку, “віджатого” у голови обласної податкової. Щоправда, одяг його дружини був Лаптєвій дещо не по розміру, але, вочевидь, дуже їй подобався.