Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Швидкість повоєнного часу

За останні шість років багато чого змінилося, а головне - змінилася ми самі. Ми стали іншими і вже ніколи не будемо такими, як до війни.

Шість років – великий проміжок часу. Це вже не місяці літа 2014 року чи перші півроку після нього, коли ми були у дивному стані прострації від усього, що з нами трапилося. Для більшості з нас, мешканців окупованого Луганська, за ці шість років трапилося стільки подій, що зворотного відліку часу бути просто не може. І якщо запитати у людей з мого оточення, чи хочуть вони повернення у довоєнні часи, не певна, що всі погодилися б. Занадто багато ми пережили за цей час. 

Якщо говорити лише про мене та мою родину, я дуже сумую за своїм життям до війни, але при цьому тверезо розумію, що повернення неможливе. Я стала іншою. Я не зможу вже легко пристосовуватися до того, що було нормою шість років тому. Я стала нетерплячою до інших точок зору, до людей. Я відвикла від оточення і не певна, що зможу знову працювати повний день у колективі. А головне, змінилися усі навколо. Якщо ми маємо точки дотику у чомусь незначному, нам ще вдається терпіти одне одного, але якщо мова йде про щось серйозніше, ми відстоюємо свою точку зору, апелюємо до якогось досвіду, до власних образ та втрат, які у кожного, звичайно ж, більші, аніж у всіх навколо. Ми міряємося власними втратами на цій війні, як діти збитими колінами.

 

Читайте також: Донбас: битва за молодь

 

 

Вчора я отримала листа від колишньої колеги. У нас домовленість: ми не обговорюємо політичних питань. Ми ділимося лише особистим, переважно новинами у родинах чи на роботі. Але листи приходять все рідше, бо час — як вода, котра робить свою справу. Моя колега вирізнялася у нашому колективі. Вона рано вийшла заміж, і все своє життя присвятила родині. Більшість з нас змінювала чоловіків, отримуючи модний “життєвий досвід”, а вона жила з одним. Крім того, вона за все своє життя змінила лише два колективи — в останньому ми й познайомилися. Один чоловік, дві роботи за сорок три роки, дім, дача, дочка, консервація — словом, цілком спокійне життя. 

За чаєм дівчата з нашого відділу обговорювали свої особисті перипетії, плани на відпустку та бажання знайти якусь цікавішу роботу, а вона розповідала, скільки банок компоту закрила за вихідні. Хтось не терпів фізичної праці, а вона вважала найкращим дозвіллям роботу на маленькій дачі, від якої наступного дня нили всі м’язи. Не всі з нас розуміли її захоплення маленьким городом, розсадою, огірками. З зими вона збирала пластикові стакани з-під чаю, аби навесні вирощувати в них розсаду. А влітку розповідала нам, як прекрасно повертатися пізнього вечора додому, коли сонце сідає за спиною, а літо обіймає вечірньою спекою. Здається, за все своє життя вона виїжджала кудись всього декілька разів: на море з сім’єю та кудись до родичів. 

 

Читайте також: Щасливі бджоли піхотинця

 

А влітку 2014 року вони з родиною втекли у Росію. Вона планувала цю поїздку, ми всі неодноразово проговорювали, куди можна буде поїхати, якщо стане гаряче. Тому її від’їзд у Росію був очевидним. Дивним було інше – вони не повернулися додому. Забрали через когось її трудову книжку, написали заяву на звільнення — і все. І це люди, які все своє майно облишили тут. За весь час вона приїжджала до України лише кілька разів: вклеїти нове фото у паспорт та провідати родичів. Весь час її родина живе у Росії: за ці роки вони змінили з десяток робіт та стільки ж квартир. Коли грошей ставало мало, вони знімали однокімнатну квартиру, в якій жили вчотирьох: вона з чоловіком, їхня дочка та матір її чоловіка. Коли грошей більшало, вони знімали двокімнатну квартиру або навіть дві квартири. І все це було так несхоже на неї...

Потім її дочка вийшла у Росії заміж, народила дитину, і вони з чоловіком відчули себе вільними. Вони вибрали для себе нове місто проживання просто виходячи з того, що ніколи не були там, а в інтернеті так   гарно описували те старовинне російське місто. Там у них не було нікого, але вони переїхали туди легко, бо це було вже вкотре за цей час. Нові роботи, нове житло, прогулянки містом вечорами та вихідними і звичне життя у Skype. А потім до них підтяглися друзі, які теж захопилися фотографіями місцевих краєвидів. І ось вже там зібралась невелика діаспора з двох луганських родин, які обрали місто просто тому, що воно здалося їм красивим. Я не можу уявити, як настільки легко можна відмовитися від дому, від дачі, звичок, улюблених речей… Виходить, можна. Але війна змінила мою подругу сильніше, ніж весь її попередній життєвий досвід. 

 

Читайте також: Відпустки «по-республіканськи»

 

Виходить, що війна дала багатьом з нас певну свободу і шанс змінити власне життя. Шанс розірвати звичне коло “дім – робота – дім” та відчути, чого ми варті насправді. Довести перш за все собі, що ми можемо не лише пропрацювати в одному колективі все своє життя. І хтось зміг скласти цей іспит, довівши це перш за все самому собі, а хтось так і не зміг перебороти себе. Хтось виявився більш гнучким, а хтось так і не знайшов за цей час ані роботи, ані самого себе. І я думаю, якщо довоєнний час якимось фантастичним чином повернути, ті з нас, хто не працює вже шість років, так і не зможе працювати, а той, хто змінив вже з десяток робіт, з легкістю знайде для себе щось нове. Єдине, що нам усім вже не буде комфортно разом. Ми продовжуємо звинувачувати тих, хто виїхав, у тому, що трапилося із всіма нами. Ми звично вже говоримо: “Якщо б ви не кликали Росію у Луганськ, ми б жили, як і раніше”, і в цій дискусії ніколи не буває переможців. Ми виправдуємо помилки власного життя рішучістю інших, а ті, хто виїхав, навряд мають час на аналіз всього цього.

За шість років багато чого змінилося, а головне — змінилася ми самі. Ми стали іншими. Іншими по-різному, але ми вже ніколи не станемо такими, як до війни, бо цей час — то дуже великий термін для будь-кого. І навіть ті з моїх колег, хто досі живе по орендованих кімнатах чужих квартир у нових містах, хто ходить пішки, аби заощадити гроші та дотягти до зарплатні, не хочуть повертатися до колишнього життя. Ці шість років дали нам усім набагато більше, аніж усе попереднє життя. Та попри все, ми всі проти війни, і згадуємо наше попереднє життя із ностальгією та теплом — як щось із щасливого минулого, яке, на жаль, вже ніколи не повернути.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.