«Письменники мають бути в авангарді незгідної меншості» (Сьюзен Зонтаґ)
«Бути — це звичка, яку я не втрачаю набути» (Еміль Чоран)
У квітні 2023 року у «Видавництві Анетти Антоненко» вийшла й за три тижні розпродалася книжка прекрасного американського журналіста й перекладача Бенжаміна Мозера «Зонтаґ. Життя і творчість» у перекладі Наталії Климчук. Я шукав цю книжку на Книжковому Арсеналі в червні 2023 року, а також на KyivBookFest 2023 року але ні там, ні там не знайшов. Чи то примірники швидко розійшлися, чи то вона має такий шалений попит. Можливо, і перше, і друге. Але саме тепер, у жовтні 2023 року, за сприяння U.S. Embassy Kyiv Ukraine видавництво додрукувало книжку й вона знову з’явилася на полицях книгарень. «Зонтаґ» — відносно нова біографія, написана 2019 року. За цю книжку-портрет і великий американський роман-життєпис автор отримав Пулітцерівську премію 2020 року в номінації «Біографії». Журі премії назвало книжку витонченим та авторитетно побудованим твором, який відображає геніальність і людяність письменниці разом із її пристрастями, сексуальними вподобаннями й різнобарвним ентузіазмом.
Історія цієї біографії почалася з того, що 27 лютого 2013 року Джон Вільямс із The New York Times повідомив, що письменник Бенджамін Мозер підписав угоду про написання біографії Сюзан Зонтаґ. З пропозицією написати життєпис «символу американського мистецтва та цивілізації» до автора звернулися син Зонтаґ Девід Ріфф і літературний агент Ендрю Вайлі. Мозер повідомив, що йому знадобиться щонайменше три-чотири роки, щоб написати біографію Зонтаґ. Під час підготовки біографії Мозер отримав доступ до архіву Зонтаґ, що містить неопубліковані журнали, медичні файли, особисті документи та комп’ютерні файли. Мозер також провів сотні інтерв’ю з родиною, друзями й критиками Зонтаґ, зокрема з людьми, які раніше публічно не говорили про неї.
Сюзан Зонтаґ — єврейка, письменниця, остання велика літературна зірка Америки, «вихована в тіні Голлівуду». Народилася в сім’ї Мілдред Якобсон і Джека Розенблатта 16 січня 1933 року в Нью-Йорку, де й провела більшу частину життя. У п’ять років вона втратила батька, який помер від туберкульозу. Прізвище Зонтаґ узяла на честь другого чоловіка своєї матері — американського військового Нета Зонтаґа. Сюзан прожила величезну частину життя, намагаючись розгадати свою матір, яка не змогла «впоратися зі світом» і не змогла стати справжньою матір’ю для своєї доньки. У дитинстві читання для Сюзан було способом перекроїти реальність з можливістю оселитися в казковому світі. У старших класах вона намагається віднайти координати в культурі, яку прагнула зрозуміти. Її літературними вчителями тоді були не тільки Джек Лондон і Стендаль, а й Ніцше, Фройд, Кант. Вона навіть ставила запитання «Богу о шостій вечора». Ідеться про Томаса Манна, з яким вона бачилася і якому 1987 року присвятила оповідання «Паломництво». Згодом, у студентські роки, до улюблених авторів приєдналися Платон, Арістотель, Тома Аквінський, Вальтер Беньямін, Еміль Чоран, Антонен Арто та інші.
Зонтаґ зростала в часи «скептичного ставлення до щастя» в приватному Чиказькому університеті, а потім — у найкращих вишах країни (державному університеті Берклі та Гарвардському університеті), викладала в Колумбійському університеті. Мозер пише, що Зонтаґ був притаманний розум європейського філософа й зовнішність мушкетера. Вона втілювала риси, що поєднувалися в чоловіках. У майбутньому про неї будуть говорити як про письменника (у чоловічому роді), який оголюється. Письменництво стане для неї формою оголеності. Висока, смаглява, «Я-як-образ», як світлина, як метафора. Її чоловік і батько єдиного сина Девіда Розенблатта-Ріффа, професор соціології Філіп Ріфф досліджував Фройда. Сюзан разом із чоловіком писала дисертацію «Внесок Фройда в політичну філософію», а потім разом з ним працювала над книжкою «Фройд: розум мораліста». Фройд, вважала вона, окрім усього, відкрив універсальну схильність до бісексуальності й виступав проти панівних упереджень, демонструючи, що «нормальність» у її поширеному значенні — це інша назва для традиційного. Обертаючись у колі таких амбітних мислителів, як-от Стросс, Герт, Таубесс, Маркузе, вона якось переросла академічний світ і стала ключовою постаттю в культурі США XX століття.
За словами Мозера, «в літературі вона знаходила порятунок від “в’язниці всенародної суєтності, міщанства, вимушеної провінційності, пустопорожнього навчання у школі, випробувань долі у безталання”». Але це не вберегло її від того, що протягом життя вона вважала себе аутсайдеркою і недоречною. Про свою «самотність» вона буде багато писати впродовж життя в щоденнику, який розтягнеться на сто томів. Ці щоденники — сховище її автентичного «я». У щоденниках ми читаємо письменника від першої особи й зустрічаємо те, що ховається під його масками. Психологічна втеча від дійсності призводила й до втечі фізичної. Мати посіяла в Сюзан зародки провини, яку вона все життя відчуватиме щодо своєї бісексуальності. Вона так ніколи й не зробить публічного камінаута. У пошуку рішучості вона береться за письмо. Саме сексуальність стала ключовим чинником у тій рішучості, з якою вона реалізовувала своє покликання. Їй була потрібна ідентичність «як відповідна зброя проти тієї, яку суспільство застосовує проти неї». Зонтаґ відкриває для себе нову мову — мову гомосексуальної вразливості, яку вона опише в «Нотатках про кемп» (1964), намагаючись донести її до своєї гетеросексуальної аудиторії. Досліджуючи життя геїв і лесбійок в андеграунді Лос-Анджелеса, вона прийняла власну сексуальність, схопивши «почуття безгрішності свого тіла». 1959 року вона зазначила: «Моє прагнення писати пов’язане з моєю гомосексуальністю». Для Зонтаґ гомосексуальний досвід завжди буде не просто тілесною реальністю, а питанням естетики. Численні спроби повернення до гетеросексуальності вона розглядатиме як втрату себе. Мозер формулює це так: «Зберегти себе, — хай що б це означало, — було питанням життя і смерті». Ця дихотомія між розумом і тілом буде домінантною темою всієї її творчості.
1966 року в 33 років Зонтаґ публікує збірку «Проти інтерпретації» — всеосяжний і дуже зрілий твір, у якому вона намагається зрозуміти світ, «сформований загадковою і нерідко руйнівною наукою, філософами, драматургами, архітекторами, музикантами, антропологами, психоаналітиками і художниками». У ній вона, окрім усього, засуджує капіталізм, імперіалізм і расизм. 1969 року вийде збірка «Різновид радикальної волі». 1973 року вона напише книжку «Про фотографію» про фотознімок як метафору, як інструмент «смертності», як «цитату часу». Метафора — ще одне ключове поняття в її творчості.
Читайте також: «Зендеґі міґзара, – сказав він. “Життя триває”»
Вальтер Беньямін посідає почесне місце в її пантеоні (есе 1977 року «Під знаком Сатурна»). Вона присвячує есе Ролану Барту, відкриває своїм друзям творчість Вінфріда Георга Зебальда. В есе «Захопливий фашизм» Зонтаґ на прикладі кінематографа епохи нацизму Лені Ріффеншталь міркує над тим, де проходить межа між етикою та естетикою. Вона не любила постмодерністів «і майже ніколи не зверталася до них на ім’я». Вона засуджувала культуру, у якій до «ван Гога і Воргола» — Лінкольна і Рейгана — ставилися як до рівноцінних. Постмодернізм урівнює все в цінності та є зразковою ідеологією для споживацького капіталізму, писала вона. У своїх розвідках Зонтаґ не обходить стороною питання порнографії (яка насправді не про секс, а про смерть), абортів, контрацепції, порушує питання фемінізму, СНІДу тощо.
На початку 1960-х Зонтаґ працює над романом «Благодійник». 1967 року виходить «Набір смерті». У своїх роман вона б’ється над питанням, «до якої міри людина може бути «проти інтерпретацій». І хоча Зонтаґ багато пише, протягом життя її часто-густо вважають неперевершеною есеїсткою, але поганою авторкою художньої літератури. Хоча її роман «Коханка вулкана» (1992) став бестселером, що дало їй повне право на звання прозаїка. Хай там як, у її прозі головним принципом була наративна невпевненість. Серед її читацької аудиторії були такі різні люди, як Джозеф Корнелл, Ханна Арендт і Жак Дерріда. Усе життя її цікавитиме тема сучасного мистецтва, а з ним — і тема світу сновидінь. Зонтаґ бачитиме світ як естетичний феномен. Їй завжди вдавалося знаходити популярну думку, яку вона не боялася висловити. Вона не боялася й опинитися віч-на-віч зі «справжньою собою». Її схибленість на самореалізації була відома всім її друзям і ворогам. Як частина нью-йоркської артистичної богеми, Зонтаґ запропонувала визначення сенсу сучасного мистецтва: «Сенс сучасного мистецтва полягає в тому, що воно відкриває під логікою повсякденного життя відсутність логіки, притаманну снам… Одне із завдань, які передбачило мистецтво, — робити вилазки і займати позиції на кордонах свідомості (нерідко дуже небезпечні для митця як особистості), та розповідати після повернення про те, що там». Мистецтво для неї є засобом посилення відчуттів: «Бачити більше, чути більше, відчувати більше». Її останньою і, мабуть, найбільшою любов’ю була мисткиня Енні Лейбовіц, яка створила фотопортрети героїв цілого покоління для видання Rolling Stone.
Зонтаґ була людиною, яку знімав Енді Воргол і яка зустрічалася за обідом з Джоном Кеннеді. Щоб бути більш продуктивною письменницею, вона вживала амфетаміни щонайменше 25 років. Абсолютно справедливо лютувала на Америку через Північний В’єтнам, відвідала цю країну, писала про неї («Що відбувається в Америці», «Мандрівка до Ханоя»). Її також цікавив досвід соціально-демократичної системи Швеції, яка була зразком для лівих демократів по всьому світі. Комуністкою вона не стала. Ця суспільно-економічна формація цікавила її, як і багатьох американців, лише як альтернатива споживацькому капіталізму, який був спустошливим для бідних та безправних — для культури, для середовища. Політика була для неї не чим іншим, як «критичним ставленням до будь-якої влади і нелюбов’ю до всіх режимів». У якийсь період вона закінчила з радикалізмом і стала лібералкою — поміркованим центром («покарою і для правих, і для лівих»). Зонтаґ відстоювала переконання не революційні, але вкрай важливі: свободу слова і спротив радикальній, сексуальній і релігійній фанатичній упередженості. Вона наводила аргументи на користь культури як захисту проти варварства. Вона розкритикувала Джорджа В. Буша за вторгнення в Ірак після того, як впали башти-близнюки 11 вересня 2001 року. Тоді в іракському пеклі загинули сотні тисяч (можливо, навіть, до понад мільйона) людей.
Читайте також: Ідентичність та «Ідентичність» Мілана Кундери
Зонтаґ була закохана в кіно, одна з цілей якого — пропонувати втечу від свідомості. Вона присвятила Жан-Люку Ґодару один зі своїх есеїв, була членкою журі на венеціанському кінофестивалі 1967 року, а також членкою відбіркового комітету нью-йоркського кінофестивалю 1971 року. 1983-го співпрацювала з Вуді Алленом. 1987-го стала президенткою Американського ПЕН-центру, мета якого, окрім усього, полягала в тому, щоб допомагати письменникам, яких переслідували репресивні режими. Наприклад, таким, як Салман Рушді.
Окремим розділом її життя стоїть боснійське Сараєво, у яке вона приїжджала сім разів і в якому 1993 року поставила п’єсу Самюеля Бекета «Чекаючи на Ґодо». Сараєво — місто, яке було в найдовшій блокаді в сучасній історії (1425 днів). У ньому гинуло в середньому десять людей на день, і воно контрастувало з байдужістю зовнішнього (західного) світу. У цьому місті злилося воєдино все, чим цікавилася Зонтаґ протягом життя. Це було місто на перетині. На перетині мусульманства і християнства, католицизму і православ’я. Зонтаґ у ньому знаходила себе на перетині політичної ролі, соціального обов’язку митця, спроби поєднати політичне й естетичне, а також розуміння, що естетичне і є політичним, на перетині тіла й розуму, відчуття сили й безпорадності, зображення, мови та метафори. Саме тут культура стала найкращим способом подолати приниження та страх, саме в Сараєво, як ніде, розкрилася риса «сучасного митця — сучасної людини — усвідомлення, що Ґодо не прийде». «Мистецтво може змусити тебе плакати, може зробити тебе щасливим, засмутити, але не може допомогти», — вважала Зонтаґ. 1994 року вона розпочала писати роман «В Америці» (який вийшов 2000 року). Він був присвячений її друзям в Сараєво й досвіду страждання, потрясіння та приниження.
Усе життя Зонтаґ вважали не тільки хорошою, геніальною, дотепною, надійною, величною, а й поганою та агресивною. Навіть патологічно аморальною та віроломною. Від сина вона вимагала, щоб він удосконалював своє інтелектуальне зростання та ставав для не неї співрозмовником. Вона була величною та жаскою, вона знищувала кар’єри (інших) і знала всіх і вся. Вона кохала й розбивала серця. У 42 роки в Зонтаґ виявили пухлину в грудях (четверту стадію раку з метастазами). Тоді вона здолала рак й 1978 року написала книжку «Хвороба як метафора». 1998 року, уже коли їй було 65, у неї діагностували саркому матки. Вона й тоді відмовила собі в жалості та писала далі (точніше, уже дописувала). Вона переможе рак двічі. 71-річна «найупізнаваніша письменниця покоління» помре від раку крові 28 грудня 2004 року. Поховають її в Парижі на цвинтарі Монпарнас, де вона буде лежати в товаристві Сартра, Чорана, Барта, Бекета.
Підсумовуючи, можна впевнено сказати, що Зонтаґ була найвідомішою письменницею США свого часу. Письменницею, «авторитет якої в царині культури не мав собі рівних». Вона стала синонімом високої культури. Вона була тією інтелектуалкою, яку впізнали люди, що нічого не знали про інтелектуалів. Бенджамін Мозер нагадує, що «важлива роль письменника полягає в тому, який він». Зонтаґ утілювала надію на толерантну й багатонаціональну Америку, яка спроможна відшукати спільну мову з іншими державами, не виявляючи шовінізму. Немає сумнівів, що Зонтаґ змінила культуру ХХ століття й залишила у спадок фундаментальні праці про мистецтво і політику, фемінізм і гомосексуальність, фотографію і стиль, радикалізм і фашизм, фройдизм, комунізм і американізм, що є незамінним ключем до сучасності культури. Мозер зазначає: «Вона стала свідком великих змін у науці та медицині, від мінливої долі Зигмунда Фройда і до нових уявлень про вживання наркотиків та алкоголю і виникнення нової психології». Її сексуальність була ключовим чинником у тій рішучості, з якою вона реалізовувала своє покликання. Через письмо вона шукала власну ідентичність.
P. S. У цей самий час, коли я дописую цю рецензію. в Ізраїлі та Палестині ЦАХАЛ бомбить цілі ХАМАСа. 1973 року Зонтаґ відвідала Ізраїль і Палестину, де знімкувала почорнілі трупи, і зняла там фільм «Обітовані землі». Це була найкраща з усіх стрічок, які вона зняла. У ній Зонтаґ, як вважає Мозер, «зобразила портрет держави Ізраїль як психіатричної лікарні, де невідступно присутні привиди погромів і газових камер, настільки скаліченої власним стражданням, що вона неспроможна зважати на біль інших». Те, що тоді відбувалося в Ізраїлі, вона вважала апартеїдом. Ізраїль підтримував жорстоке панування на захоплених 1967 року землях. «Це не війна між двома державами, а колоніальні військові дії однієї держави проти позбавлення держави, безправного народу з поганим керівництвом», — казала вона. У фільмі один з найвизначніших ізраїльських письменників Йорам Канюк промовляє слова, які резонують з тим, що ми сьогодні спостерігаємо на Святій Землі: «Євреї розуміють драму. Вони не розуміють трагедію. Трагедія — це тоді, коли одне право протистоїть іншому. І ось вам два права. Палестинці мають повне право на Палестину. І євреї мають повне право на Палестину. Не запитуйте мене чому. Але мають. Для трагедії немає розв’язання, в цьому і полягає трагічна ситуація».