Після чергової спроби розгону Майдану та штурму КМДА в ніч на 11 грудня з’явився і досить відвертий коментар керівника фракції ПР Олександра Єфремова, який фактично заявив про наявність провокаторів у владі, які відпрацьовують небезпечні сценарії. «Події тієї ночі стали для нас зовсім не потрібними… у мене часом складається враження, що хтось свідомо і дуже професійно підкидає до цієї топки паливо… Чому пішли на такі дії, потрібно спитати у співробітників, які займалися цією роботою», – заявив він ВВС Україна.
Натомість публічно відмежувалися (особисто або заявами очолюваних ними структур) від силових акцій проти Євромайдану Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ та Віктор Пінчук. Азаров заходився публічно звинувачувати олігархів у відсутності інформаційної підтримки влади (канали всіх трьох були, на диво, об’єктивними у висвітленні Євромайдану). Трійця всіляко намагалася демонструвати свою святість: висловлювала «здивування» різкою зміною зовнішньополітичного курсу, публічно захоплювалася Євромайданом і натякала на неприйняття силових акцій проти нього.
Водночас джерела в Партії регіонів не на диктофон зізнаються, що у владному таборі посилилося протистояння «яструбів» (люди, найбільш наближені до «Сім’ї») та «голубів» (насамперед представники великого бізнесу). Мовляв, останні дуже роздратовані відверто провокаційною діяльністю перших в умовах, коли протестні настрої в суспільстві лише наростають. Власне, призначення жертовних цапів за силовий розгін Євромайдану якраз і підтверджують ці процеси.
Читайте також: Захоплення без розуміння. Як оцінюють Майдан пересічні європейці
14 грудня генпрокурор Віктор Пшонка винуватцями назвав першого заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони Володимира Сівковича, начальника столичної міліції Валерія Коряка та його заступника, а також голову Київської міської держадміністрації Олександра Попова. Сівкович і Попов, за словами Пшонки, «безпосередньо тиснули на керівництво київської міліції для застосування сили на майдані Незалежності в ніч на 30 листопада». Наступного дня Янукович відсторонив їх від виконання їхніх обов’язків.
Тобто владна версія подій 30 листопада видається спонтанним перевищенням повноважень або навіть бездіяльністю чиновників середньої ланки, які не змогли чи не захотіли перешкодити екстремальному сценарію розвитку подій. Тим часом логіка цих подій як напередодні 30 листопада, так і пізніше, зокрема й 11 грудня, свідчить про те, що йшлося про заздалегідь продумані дії, погоджені на значно вищому рівні.
Народний депутат Геннадій Москаль, традиційно посилаючись на отримані з власних джерел таємні документи, повідомив, що ще до початку розгону шифрограмою під грифом «таємно» було надано наказ усім областям, окрім Закарпатської та Івано-Франківської, направити свій «Беркут» у розпорядження МВС, а зовсім не РНБО чи столичної міліції. Водночас представники опозиції злили у ЗМІ протоколи допитів Попова, Сівковича та Коряка, проведених 13 грудня. Відповідно до цих документів останній дав свідчення, що напередодні трагічних подій на Майдані йому зателефонував особисто міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко і наказав виконувати всі команди Володимира Сівковича. А Олександр Попов повідомив, що аналогічну вимогу йому висунув сам керівник РНБО Андрій Клюєв, який для цього начебто двічі телефонував 29 листопада. З протоколу допиту голови КМДА випливає, що саме Сівкович координував криваве побоїще. Натомість протоколи допиту останнього містять інформацію про те, що напередодні зачистки Євромайдану він зустрічався з Андрієм Деркачем, котрий відомий лобіюванням російських інтересів в Україні й має тісні зв’язки з кумом Владіміра Путіна Віктором Медведчуком, якому відводять одну з основних ролей у розігруванні російських сценаріїв за посередництва українських високопосадовців.
Читайте також: Вирішальний час для Майдану: надія на Захід?
Тобто простежується чіткий російський слід. Адже і Клюєв, і його заступник Сівкович, і Деркач, не кажучи вже про Медведчука, є давніми лобістами кремлівських інтересів в Україні, пов’язаними в той чи інший спосіб із радянськими, а потім російськими спецслужбами. Цей слід, як уже не раз писав Тиждень, простежувався й раніше. Наприклад, для зриву Угоди про асоціацію з ЄС у 2011 році (коли було ув’язнено Юлію Тимошенко) та на початку 2013-го, коли було застосовано силу проти депутатів, які відвідували колишню прем’єрку в Качанівській колонії перед самітом Україна – ЄС. Андрій Клюєв, за словами екс-регіоналки Інни Богословської, переконував її в тому, що Угоду про асоціацію не буде підписано навіть тоді, коли здавалося, що то вже вирішена справа. При цьому весь час він тримав руку на пульсі відповідного процесу, виступаючи мало не основним переговірником із Штефаном Фюле (показово, що сам Фюле наразі категорично відмовляється від будь-яких зустрічей із Клюєвим – усе добре розуміє?).
Свого часу у ЗМІ також потрапляло чимало інформації про причетність секретаря РНБО до провокацій за участю тітушків під час травневих зіткнень та побиття журналістів у Києві. Тобто Андрій Клюєв цілком може виступати ключовою особою в реалізації російських сценаріїв із дестабілізації ситуації в Україні. Однак при цьому він і далі обіймає високу державну посаду, яка дає йому можливість координувати діяльність усіх силових структур. Тож цілком логічно, що представники опозиції заявляють про необхідність невідкладного відсторонення Клюєва від посади та затримання.
Натомість факт, що в Генпрокуратурі заперечили причетність секретаря РНБО до провокацій на Майдані, може свідчити, що Янукович та «Сім’я» повністю довіряють Клюєву, а отже, схвалюють його дії. І так само, якщо 30 листопада в Києві справді була проведена спецоперація Москви, то, вочевидь, «мали бути в курсі» прем’єр-міністр Микола Азаров та «сімейний» глава МВС Віталій Захарченко. А ЗМІ, контрольовані також «сімейним» Сергієм Курченком, зараз забезпечують найактивнішу інформаційну підтримку «яструбиній» зграї у владі. Це дає підстави зараховувати до тих, хто зараз грає на боці Москви як мінімум частину «Сім’ї».
Логіка спецоперації Росії щодо провокування силових сценаріїв могла полягати не лише в тому, щоб загнати Януковича у глухий кут і позбавити альтернативи капітуляції перед Кремлем (судячи з поведінки, вочевидь, він про це ще не здогадується). Не виключено, що розробники цих сценаріїв розраховували також (у крайньому разі) спровокувати сепаратистський сценарій на Південному Сході країни. Недарма відповідний розвиток подій останнім часом активно педалювали відверто проросійські сили в Україні (Крим, Севастополь, «Украинский выбор») і смакували в Росії. Зокрема, 6 грудня Віктор Медведчук в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» заявив: «Розкол в Україні – це доконаний факт. Понад те, я можу це довести. Політично, юридично, просто по житті, на пальцях. Країна розколота. Бо вона так територіально складена. Ніколи ментальність Львова не буде тотожною ментальності того самого Донецька, Дніпропетровська, Харкова чи Луганська». При цьому він поставив Київ за ментальністю ближче до Заходу України. А 13 грудня уже прем’єр Росії Дмітрій Мєдвєдєв заявив, що Україні належить «подолати тектонічний розлам, який загрожує існуванню самої держави». Тим часом російська сторона вже вустами посла РФ в Україні Міхаіла Зурабова переконувала, що саме результати домовленостей 17 грудня можуть стабілізувати ситуацію в країні.
Наразі важко спрогнозувати дальший розвиток стосунків у владному конгломераті: наскільки «голуби» готові йти на компроміс із опозицією, а отже, протистояти «яструбам», які відверто підігрують Кремлю? Повернення опозиції до ідеї голосування за недовіру уряду, здавалося б, мало свідчити про наявність у неї сигналів про готовність бодай невеликої частини провладної більшості до переформатування парламенту й Кабміну. 3 грудня відповідна ініціатива не дістала належної підтримки: тоді за недовіру уряду проголосувало 186 депутатів із 226 необхідних. Однак реакція суспільства та Заходу на спробу силового розгону Майдану в ніч на 11 грудня, а також чергові багатотисячні виступи 14–15 грудня, засвідчили, що проблема сама собою не розсмокчеться: потрібно давати на неї відповіді. 18 грудня Арсеній Яценюк заявив, що для вотуму недовіри Кабмінові тепер уже не вистачає лише трьох голосів. «Він майже не блефує», – підтвердив Тижню один із депутатів-регіоналів.
Однак «Сім’я», схоже, теж вирішила перейти в наступ. Інформація, яка з’явилася у ЗМІ із приводу можливої відставки трьох міністрів, які вважаються близькими до Ріната Ахметова, може свідчити про реакцію Януковича на публічний демарш свого колишнього основного спонсора.
Отож нарешті можна говорити про початок протистояння між різними групами впливу у владі, яке за певного збігу обставин цілком може закінчитися переформатуванням більшості в парламенті на опозиційну до уряду Азарова, а може, й до «яструбиного» табору. Зокрема, якщо на те буде добро Москви, контрольовані з Росії комуністи проголосують за внесену свого часу ними ж постанову про відставку уряду Азарова. А Петро Симоненко у відповідних зверненнях уже посилає відповідні сигнали. Путіну може бути вигідним підігрівання протиріч між різними групами в українській владі, щоб зробити їх більш поступливими для його впливу. Хоч ця гра ризикована, оскільки з часом може призвести до формування проєвропейської більшості. Результати візиту Януковича до Москви здатні, з одного боку, значно посилити його позиції серед невдоволених провладних депутатів, оскільки фінансово-економічні проблеми країни до президентських виборів 2015 року нібито зняті. Однак, із другого, вони можуть змусити проєвропейське лобі до активніших дій, аби не втратити, не виключено, останнього шансу втриматися від сповзання під російські впливи та посилення авторитаризму «Сім’ї».