Мабуть, сплеск інтересу до афганської теми в Україні не став великою несподіванкою. З одного боку, наприкінці літа суспільство скучило за новинами, що виходять за межі рутинних (тим паче на тлі непевностей пандемії), а з другого — Афганістан для України давно став чимось своїм в історичній пам’яті, нехай навіть це буде суперечливий радянський наратив «інтернаціонального обов’язку». Питання, звісно, не в тому, чи відбулася реставрація «Талібану» сама по собі, чи це була хитра геополітична домовленість за участі США, а в тому, яким буде світ далі. Чи не стане успіх «Талібану» новим каталізатором для вже дещо призабутої за рік «Ісламської держави» й інших утворень. Гібридний ісламізм, себто використання певних радикальних рухів як проксі потужніших сил, уже давно став реальністю — так, і Туреччина, і Саудівська Аравія, і ОАЕ, і Катар, і багато інших країн Сходу вже давно інвестують у своїх комбатантів у Сирії, Лівії, Ємені та інших зонах конфлікту, і такими проксі можуть бути й ідейні радикали, й, банально кажучи, військові заробітчани-найманці, навіть не мусульмани. Якщо, втім, піти трохи вглиб від конкретних військових і політичних реалій, коментувати які охочих удосталь, залишиться не зовсім зрозумілий для багатьох ідеологічний квест: а на тлі чого всі ці рухи виникають і за що борються? Це буде якась середньовічна теократія, щось на зразок СРСР (лише пофарбована в зелений колір), родоплемінне державне утворення чи республіка в якомусь особливому сенсі?
В ісламську демократію, будьмо відвертими, віриться мало — якщо поглянути на Democracy Index від The Economist (див. «Індекс демократії»), то червоним, себто найменш демократичним регіоном, залишається саме Близький Схід і Північна Африка, історичне ядро мусульманського світу. На цьому тлі значно вищі місця в рейтингу посідають республіканські Індонезія, Туніс і Туреччина, проте політика у сфері релігій цих держав або має власну особливу модель, або тяжіє до світськості. Водночас майже весь інший мусульманський світ залишається в полоні типових для ХХ століття уявлень про іслам як єдину державну релігію. Що ж зібрався будувати «Талібан» в Афганістані та які варіації державного устрою пропонує історичний і сучасний іслам узагалі?
слухайтеся і коріться
Абсолютна більшість мусульманської риторики на тему державного устрою зводиться до судочинства за Кораном, і цю тезу часто повторюють далеко за межами ісламського середовища: від медійників і політиків до запеклих критиків. Справді, якщо просто взяти й відкрити переклад Корану, то читаємо таке: «А ті, які не судять за тим, що зіслав Аллаг, вони — невіруючі!» (Коран, 5:44). Ну ось, начебто й пряма вказівка на саме «зіслане» Аллагом Писання з імперативною вимогою звертатися до одкровення як до безумовного авторитету. Але хто цей авторитет представляє в реальному світі? І тут, що часто є відкриттям для багатьох, Коран узагалі дуже небагатослівний: «О ви, які увірували! Коріться Аллагу, коріться Посланцю, а також наділеним владою серед вас!» (Коран, 4:59).
Читайте також: Західні політики очікують, що "Талібан" поважатиме права жінок та не стане прихистком для терористів
Це дуже нагадує євангельське «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До римлян 13:1–2), проте також потребує значної конкретизації: то хто ж такі оці «наділені владою»? У ті ранні часи влада концентрувалася навколо однієї особи, власне самого Пророка, але, втім, є вказівки й на роботу певного консультативного органу: «… радься з ними у справах» (3:159), «… радяться між собою у справах…» (Коран, 42:38). Схоже на те, що власне коранічний ідеал влади — це сам Пророк або його наступник, який запитує думки в певних людей, тому не дарма в ХІХ–ХХ століттях термін «шура» («рада») зробили основою для парламентаризму — мовляв, іслам не проти такої форми правління, а навіть дуже за, і, відповідно, люди мають право обирати представників у цю раду. Не вдаючись у розлогі дискусії на тему шури, можна сказати, що вжиток цього слова в Корані залишається підставою для розвитку багатьох демократичних ідеологій у мусульманському світі, що притаманно й для сунітських, і для шиїтських рухів. Проте, звісно, і така ідея шури залишає відкритим важливе питання: а які повноваження має ця рада, чи можна вважати її виконавцем народовладдя, та й узагалі, яке народовладдя можливе, якщо «судити треба лише за тим, що зіслав Аллаг?»
Сакральна традиція ісламу (у сунітів це Сунна) дещо розлогіше оповідає про риси правителів. Наприклад, серед «правдивих» переказів від Пророка відомо таке: «Слухайтеся й коріться, навіть якщо над вами поставлять раба-ефіопа…»; щоправда, чи тут ідеться про імамат, тобто предстояння в молитві, чи про якусь виконавчу роль, чи про лідера всієї держави — знову ж таки, питання відкрите. До речі, що не менш важливо, ні Корану, ні Сунні (і шиїтським переказам теж) термін «держава» в його західному значенні відомим не був, і навіть якісь прямі відповідники підібрати важко. Наприклад, вживаний сьогодні арабський термін «давля» (або «девлет») у тюркських мовах буквально означав «династію» (на цьому тлі оповідка про Людовика XIV з його словами «Держава — це я» вже не видається анекдотом), а середньовічне «мамляка» — це «царство», «королівство» («малік» — «король», «мульк» — «одноосібна влада», «монархія»). Водночас Коран пропонує радше таке поняття, як «Умма» («громада»), але політичні конотації до цього терміна вже радше додалися пізніше.
монархія чи республіка
Історично ж, як відомо, першою повноцінною формою державного устрою став халіфат, що буквально означає «намісництво», себто керівництво громадою після смерті Пророка. Перші праведні халіфи були сподвижниками Пророка, тобто тими, хто прийняв іслам безпосередньо за його участі, а вже потім і сама династія Омейядів, яка захопила владу після вбивства Алі (661 рік) і почала розбудовувати ранньосередньовічну монархічну державу; їхні наступники, Абасиди, узагалі взялися активно втілювати в державне управління іноземний досвід, себто історичний перський і, що не менш цікаво, римський (візантійський). Попри збереження титулу «амір аль-мумінін» («емір правовірних», буквально «командувач вірян») через певний час халіфат став певним символом, і мусульманський світ увійшов у довгий період змінних і династій, що конкурували між собою. Можливо, ця теза прозвучить для багатьох поборників чистоти ісламської думки надто критично, але видається, що ісламської державності в чистому вигляді ніколи й не було — Медина й увесь захід Аравійського півострова часів Пророка (622–632 роки), певно, був чимось значно більшим, аніж просто держава, фундуючи сакральну пам’ять ісламу, а вже потім майже всі державні утворення так чи так включали до своїх адміністративних потуг іноземний досвід. Серед переказів, які приписують Пророку, бачимо (у різних варіаціях) і такий: «Халіфат буде серед моєї Умми тридцять років, а потім перетвориться на монархію». Така сама доля спіткала й останню халіфську династію османів: українці, які відвідують знані архітектурні місця Стамбула, добре помітять відмінність між султанським палацом ХV століття Топкапи, збудованим в умовно східному, але автохтонному стилі, і бароковим Долмабахче вже середини XIX століття, виконаному в типових монарших традиціях Західної Європи. Тому халіфат, який припинив існування в 1920-х роках, поступившись республіканській Туреччині, був радше типовою бюрократизованою монархією, вписаною в тогочасну європейську архітектуру — і так само зійшовши з дистанції після Першої світової, як і дві інші великі імперії: Австро-Угорська й Російська.
Читайте також: "Військового рішення немає": як світові лідери реагують на ситуацію в Афганістані
ХХ століття цілком можна назвати часом великих державницьких експериментів, більшість із яких мали так само безпрецедентні трагічні наслідки й призвели до людських втрат. Мусульманський сегмент світу, поступово звільняючись від колоніальних пут, виходив або з націоналістичних позицій, створюючи національні чи територіальні держави (зокрема аж 29 арабських), або тримаючись укоріненого в племінний лад монархізму. Монархія зразка країн Перської затоки, наприклад, видається логічною й серед консервативних кіл — ось власне хтось наділений владою, при ньому діє консультативна рада (яка мало що вирішує, але все ж), керівництво здійснюють за ісламськими принципами тощо. А республіканський лад, у якому, по суті, іслам радше одержавлюється, нерідко тяжіє до авторитаризму, партійного чи одноосібного. До того ж у таких країнах з умовно республіканським ладом завжди чималу роль відігравали реформовані за західним зразком збройні сили, і тому, скажімо, в Туреччині, Пакистані чи Єгипті військові перевороти й «режим хунти» траплялися далеко не один раз. Дещо вирізняється на цьому тлі альтернативний республіканізм Ірану, де, попри декларацію начебто вільних виборів, реальну владу зосереджено в руках однієї особи, верховного аятоли; щоправда, і там є теологічне обґрунтування, — мовляв, керівництво здійснює «факіг», себто «правник, добре обізнаний в ісламському праві». Взагалі, політичний іслам як розлоге поняття використання релігії в політиці міцно ввійшов до суспільного життя Близького Сходу, одначе наскільки продуктивний його вжиток — питання. Так, важко уявити собі якийсь чистий ісламський державний устрій (як і християнський, юдейський чи даоський), але у випадку з релігію з розлогим переліком суспільних норм буде ще наївніше говорити про аполітичний іслам. Тому чимало альтернативних ісламських рухів, які балансують на межі опозиційності в одних країнах і навколодержавності в інших (як, скажімо, ідеологія демократичного ісламу від руху «Братів-мусульман»), типово еволюціонують, змінюючи свої гасла й часто зважаючи на конкретні реалії. «Ісламська держава» («ІДІЛ»), яка стала креатурою колишніх офіцерів режиму Саддама Гусейна (не без підтримки інших сил), дещо вибилася з цього ряду — тут проголосили халіфат у його ідеальному начебто розумінні, щоправда, без усіх династичних та інших контекстів. Ідеологічно це призвело до дещо нетипової для інших ісламських рухів величезної «родинної міграції» комбатантів у новостворену «країну», себто коли до Іраку чи Сирії виїздили цілими сім’ями. Така квазідержавність у супроводі свідомої маргіналізації (показові страти й інші жахіття), вочевидь, відіграла свою геополітичну роль — наприклад, на тлі більшого зла Захід так і не ризикнув на воєнну операцію з усунення Асада в Сирії, хоча «не на камеру» режим коїв не менш жахливі речі. Без зайвої конспірології видається, що найбільше від присутності «ІДІЛу» виграв саме офіційний Дамаск, а програли, власне, умовно демократичні ісламісти, які й починали революцію у 2011 році, а нині тримаються лише на прикритті турецьких інтервентів із Півночі.
(не)визнаний халіфат
Що ж нового сьогодні пропонує «Талібан»? На відміну від багатьох інших рухів, «студентство з релігійних шкіл-медресе» (а саме такий переклад цього поняття) не стало якимось новим партійним чи конфесійним напрямом. Якщо глянути на ідеологічний аспект справи, то тут коріння руху варто шукати дещо глибше, аніж у ХХ столітті. Зокрема, у ХVIII столітті індійський учений мулла Нізам ад-Дін запропонував нову навчальну програму для медресе, яка поділялася на три частини: мовну (арабська, перська), власне релігійну (ісламське право, тафсір) і раціональну (логіка, філософія). Цікаво, що, за задумом Нізам ад-Діна, раціональна частина займала чи не половину всього курсу навчання в медресе, і тому пізні реформатори її значно звузили, додавши туди корпус Сунни з її численними хадісами, тобто переказами від Пророка. Себто теоретичну філософію замінили на релігійну практику. Можна називати багато імен і подій, які відбувалися з ісламською освітою в регіоні далі, але на кінець 1980-х років релігійні медресе Пакистану й Афганістану пропонували навчальну програму, яка здебільшого складалася з класичних правових, але, що важливо, загальновизнаних текстів минулого, та ще й на тлі демонізації радянського втручання — ідеї джигаду були в тренді й працювали на руку Заходу.
Читайте також: Bloomberg: Для Ірану вивід військ США з Афганістану висуває на перший план більш жорстокого ворога
Якщо взяти, наприклад, середньовічні праці Бурган ад-Діна аль-Маргінані чи Абу ль-Баракята ан-Насафі, то вони лежать в основі зрілої релігійної традиції ханафітської школи ісламу, яка безроздільно домінує в усьому тюркському світі, а також у самому Афганістані, Пакистані, Індії та Індонезії. У таких частинах книг, як «Аль-Імарат» (тобто «Емірство») чи розділах «Ікамату ль-Худуд» («Встановлення приписів») відрубування руки, публічні покарання, вивчення правил воєнних дій чи інші речі були цілком нормальним явищем, і на тлі світського ладу, який в Афганістані асоціювали з іноземними окупаціями, вони видавалися відновленням справедливості. Уявімо ситуацію, що світський суд роками розглядає справу, самі судді прямим текстом натякають на бакшиш, традиційний племінний лад з його ієрархією лишається взагалі не в курсі й не в долі — то чи не встановити б якесь істинно мусульманське судочинство? Під такими романтизованими гаслами, притаманними місцевому традиціоналізму (та ще й із племінним контекстом, патріархалізмом і пуштунським націоналізмом), відчиняються, звісно, дуже широкі двері для анархічного ладу, проте, знову ж таки, це низинний рівень. Хоч би хто був при владі, в цих традиційних регіонах панував свій лад, і сучасна реставрація «Талібану» в Кабулі залишає відкритим питання: а чи зможе цей рух хоча б щось виконати в країні з того, що нині декларує? «Таліби» вже не проти освіти для дівчат, працевлаштування для жінок, навіть підтримують кампанію з вакцинації і взагалі у своїх численних заявах і медіаресурсах (рух уже років зо три активізувався в соцмережах) намагаються демонструвати людське обличчя, істотно контрастуючи з «ІДІЛ», та чи не в кожній заяві наголошують на слові «безпека».
Велика рада Афганістану (Лойя-джирга), певний синкретичний варіант племінних зборів і парламенту, начебто продовжить свою діяльність, а за певними заявами від «Талібану» можна зробити висновок, що вони також сформують «шуру» (раду) для призначення уряду, й «емір» не буде одноосібним керівником. Схоже на те, що в якихось нових уявленнях «Талібану» (не без погодження з іншими сторонами конфлікту, імовірно США) пропонується варіант тієї самої шури. Для того, мабуть, формальний лідер руху, який має титул «еміра правовірних», Гібатулла Ахунд-заде, перебуває дещо в тіні, поступаючись місцем Абдельгані Барадару — останнього, до речі, у 2018 році випустили з пакистанської в’язниці саме на прохання США. «Талібан» і далі вживає традиційний для ісламського права термін «емірат» (у значенні «керівництво», «адміністрація»), проте чи буде це справді якась нова поміркована стратегія, чи почнеться відкат у кінець 1990‑х (бо й у «Талібані» є свої «голуби» та «яструби»), наразі сказати важко. Тому успіх «Талібану», попри переможні реляції деяких ісламських рухів, навряд стане спусковим гачком для інших ісламських рухів, і так само сподіватися на якісь зміни в сусідніх країнах (передусім Центральній Азії) абсолютно не варто. Наприклад, Туркменістан, який міг би бути під ударом номер один (як найбільш ісламофобська держава регіону) за ці місяці здійснив кілька прямих перемовин з «талібами» й далі продовжує експорт електроенергії та продовольчих товарів. Те саме щодо перемовин уже здійснили сусідні країни, і вже на пресконференції 26 серпня очільник МЗС Узбекистану Фарход Арзієв з повагою назвав «Талібан» «безсумнівним фактором афганського суспільства». Вочевидь, «Ісламський емірат Афганістан» гойдається в тих межах, у яких йому дозволили зробити це великі геополітичні гравці, і тому найімовірніший сценарій для країни — стати ще однією гібридною державою регіону з балансуванням на межі традиціоналізму й модернізму.