Місцеві особливості е-книжок

Не потрібно їхати до Америки, де деякі автори-аматори завдяки продажам своїх електронних книжок на сайті Amazon стають мільйонерами. В тому, що ми живемо в епоху великого переповзання літер із паперу на екрани, можна переконатися у київському метро. Читає багато хто, але літературному критикові вже надто складно зрозуміти, що саме. Адже читають зі смартфонів, електронних ридерів, планшетів та інших ґаджетів, тож підглянути можна хіба що марку виробника пристроїв.

Інша річ – що читають. У законослухняних країнах, де шанують авторське право, відбувається просто перехід книжок на новий носій, а всі століттями напрацьовані схеми їхнього розповсюдження мало змінюються, оскільки базуються на тому, що авторові все одно слід платити, нехай і електронні гроші. Натомість більшість українських власників покетбуків та кіндлів відверто рахують, скільки заощадили на тому, що раніше купували книжки в книгарнях, а зараз просто скачують з інтернету. До того ж все, включаючи й новинки.

Якщо американський «Проект Ґутенберґ», присвячений оцифровуванню всіх цінних із культурного погляду книжок людства, дотримується букви авторського законодавства, тобто переводить на електрон­ний носій книжки, автори яких померли не пізніше 1942 року, то в Україні від презентації нового твору до його появи на піратському ресурсі минає не більше двох тижнів. До того ж у богатьох випадках навіть ресурс цей буде не вітчизняним, а «сопрєдєльним», українці надто ліниві навіть для того, щоб підтримувати піратські ресурси своїм ентузіазмом, але чудово йдуть причепом, як «література іншими мовами», до російських піратських розвалів.

Українське книговидання, схоже, не дочекається тих часів, коли публікуватимуться доповіді Верховної Ради зі списками піратських ринків у Америці й Азії, на яких продаватимуть крадений з України інтелектуальний продукт, а просто тихо й мирно відійде в історію, так по-справжньому і не відбувшися. Прийдете завтра до своєї улюб­леної книгарні й прочитаєте напис «Книгарню зачинено, усі пішли торгувати ковбасою», та й по тому. Впевнений, жодних демонстрацій із цього приводу, навіть галасу у Facebook не буде, якщо знову не закриють сайт ex.ua.

Читайте також: Кінець ери Ґутенберґа

В Україні це відбудеться раніше, ніж у решті світу, що дає нам фору в пошуках світла в кінці тунелю, без намагань урятувати те, що порятунку не піддається. Що згорить, те не зотліє. Альтернативи переходу на електронні книжки, схоже, ми не маємо. Звичайно, залишаться якісь ексклюзивні подарункові видання, дитячі книжки, щоб немовлята їх кусали, тощо, книжники зараз активно шукають, що саме, але паперова книжка стане предметом розкошів, а не першої необхідності, з цим не посперечаєшся.

Однак ринок паперових видань може не вмерти остаточно. По-перше, вже оцифрованих піратами книжок будь-кому вистачить для читання надовго. Максім Мошков, власник першої російської он-лайн бібліотеки, припинив її розвивати і наповнювати, коли усвідомив, що 20 Гб текстів – це приблизно 20 тис. томів, асортимент великої книгарні, і йому не перечитати всього цього масиву до кінця життя. Але природа не терпить порожнечі, на ринку піратських сайтів одразу ж знайшлися послідовники. По-друге… власне, другого немає. Адже єдиний метод фільтрації того океану текстів, який досі використовують пірати, – це сканування паперових книжок. Або навіть чесна покупка електронних варіантів на сайтах паперових видавництв. Це гарантує їм те, що це таки книжка, а не згенерований роботом текст пошукового оптимізатора на запит «Брітні Спірс без одягу». Тобто їм теж необхідно, щоб твори виходили на папері. Вони навіть наполягають, що їхні відносини з видавництвами ґрунтуються на симбіозі, а не на паразитуванні: ми ж, мовляв, рекламуємо ваші книжки, безкоштовно роздаючи їх читачам. Це певною мірою є міфом. Таке рекламування продукту призводить до його повного знищення. Якщо паперове книговидання остаточно згорнеться, вони теж ризикують залишитися без роботи, оскільки читачі в нас чомусь вимагають не лише класики, нехай її й можна перечитувати решту життя, а й новинок, з якими абсолютно неясно, як бути. Принаймні ставати видавцями і добирати з потоку текстів варті публікації пірати не дуже поспішають. Отож спробуємо розібратися, чи може електронна книжка існувати без свого паперового еквіваленту.

Без паперу

У 2009 році автор цієї статті мав замовлений, але не взятий до друку текст книжки «Нариси бурси» на руках: він писав її задовго, видавництво встигло збанкрутувати. Втім, редактор несподівано для нього продовжила роботу над текстом і повернула йому рукопис вже відредагованим. Викладати в мережі текст, майже готовий до друку, йому стало шкода, там цього все одно ніхто не оцінить, тож залишилося лише залучити до проекту сумського дизайнера й харківського коректора й отримати на виході книжку у форматі PDF, стилізовану під випускний альбом курсанта морехідного училища.

У нерозпещеному вітчизняними е-книжками 2010-му цього виявилося достатньо, щоб отримати понад 300 лінків за добу на викладену на сайті самопублікації issuu.com демоверсію книжки (з картинками, але без повних текстів), дарма, що цей сайт призначений для англомовних електронних ілюстрованих журналів, так званих е-зинів. Цілком достатньо було авторові дати на нього посилання зі свого блогу, як процес пішов. На час написання цієї статті, тобто за два роки, цю демоверсію погортали близько

5,5 тис. імовірних читачів. Саме погортали й поклали назад на полицю, якщо шукати відповідників у «аналоговому» книговиданні. Замовити повну версію можна було просто по e-mail. Крім того, оскільки автор не був винен жодному видавцеві, свій текст він розповсюджував умовно безкоштовно, з оплатою постфактум.

Цікаво, що саме за цього технологічно найпримітивнішого способу розповсюдження відсоток читачів, які воліли сплатити за книжку, був найвищим попри те, що вони вже мали її безкоштовно: десь кожен третій, листуючись із автором, вже не хотів його ошукувати. Один із читачів навіть трохи присоромив автора, бо для того щоб сплатити 15 грн у запропонований спосіб розрахунку – через термінали поповнення рахунків мобільних операторів, – мусив їхати до сусіднього містечка, що вкотре доводить недосконалість подібних систем оплати.

Читайте також: Книжка як фетиш

Варто було авторові значно, на його думку, покращити процес і розмістити книжку для вільного скачування вже на спеціально розробленому для цього ресурсі, проплати впали з кожного третього скачування до кожного сотого. Все дуже скидалося на піратські сайти, з якими кожен знав, як поводитися, – качати «на шару». Але так тому і бути. За той час, що автор продовжував нав’язливо рекламувати свою роботу у себе в блозі, її встигла проплатити достатня кількість читачів, щоб вироб­ництво окупилося. Це ще одне не дуже приємне відкриття щодо електронної книжки: вона існує в природі, допоки її рекламують, бо, на відміну від паперової, яка може тихо чекати на свого покупця на полиці книгарні, є об’єктом нематеріальним. Тож замовк, — зник із обрію назавжди.

Але найцікавішою частиною вимушеного експерименту було те, чи зможе е-книжка без паперового відповідника просуватися у традиційні спо­со­би, тобто чи писатимуть на неї рецензії у періодичних виданнях, як це зазвичай роблять, чи можна її презентувати в книгарні тощо. Українські критики виявилися не снобами й погодилися рецензувати і віртуальну книжку. За час розповсюдження в електрон­ному форматі вона отримала близько семи відгуків у пресі і прискіпливий аналіз свого часопростору в науковій статті. Українські книгарні, зокрема «Є», також погодилися презентувати ефемерну книжку, якої не помацати на полиці, як будь-яку іншу. Тобто не виявили жодної зверхності щодо «не такої» форми книжки.

Але головним результатом для автора стало те, що на текст, котрим як рукописом не зацікавився ніхто, звернуло увагу одразу три видавництва, тож він ще й дістав можливість обирати найвигідніші для себе умови. В 2011-му книжка вийшла друком у видавництві «Темпора» в розкішному подарунковому виданні. На цьому експеримент «позапаперового» існування книжки припинився, позаяк умовою видавництва було прибрати її з вільного доступу в мережі.

Без електронів

Звісно, не зовсім без електронів, без повної версії електронної книжки, вдалося поекспериментувати з традиційною інтер­нет-рекламою, щоб унаочнити непрямий вплив мережі на продаж паперових книжок у традиційних книгарнях. Бо рекламувати те, за що користувач не дуже-то ладен платити (незахищені е-версії) якось невесело і безперспективно. Добре, що знайшлося традиційне видавництво, готове з тією ж таки інтернет-рекламою працювати. Складнощі полягали в тому, що воно було повним противником будь-яких е-версій, позаяк переконалося на власному досвіді, до чого це здатне призвести. Приміром, до 40 тис. скачувань на піратському ресурсі і на порядок менших продажів у книгарнях. Домовилися на викладенні скороченої електронної версії на спеціально розробленій для цього інтернет-сторінці книж­ки, яка містила посилання на всі точки продажу, а не на сайті самого видавництва, щоб забезпечити єдність статистики і вчасне реагування на всілякі ускладнення.

Виявилося, що банерна реклама звичайних паперових книжок, електронна версія яких була скорочена до одного розділу чи оповідання з усієї книжки, зате доповнена повним списком книгарень, де ту книжку можна придбати в реальному світі, іноді буває доволі ефективною. Чому іноді? Річ лише в тім, що реклама, на жаль, – це мистецтво. І не гарантує повністю повторюваних результатів. Її ефективність подекуди залежить від вдалого лозунгу чи красивих дівчат на банері більше, ніж від змісту самого твору й прізвища автора.

На жаль, українська книжка, зважаючи на певні особливості конкурентної боротьби на книжковому ринку, коштує так мало, що її бюджети не дають змоги влаштовувати повноцінні рекламні кампанії. Скажімо, коли ви бачили востаннє рекламу книжки в метро, якщо не брати до уваги віршів поета Юхниці? Я – лише двічі чи тричі за останніх десять років. Банерна ж реклама в інтернеті раніше також вимагала великих коштів для своєї ефективності. Але з часом, завдяки кризі, дешевшала, і вже досягла того рівня, коли видавництва можуть дозволити собі невеличку й енергійну промоцію одразу після появи новинок у книгарнях за цілком прийнятні бюджети. Нам іноді вдавалося у такий спосіб вивести новинки згаданого видавництва до топ-продажів книгарень. Скажімо, «Ед Стаффорд уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож», сама назва якої начебто створена для інтернет-реклами, на неї хочеться клікнути навіть на паперовій обкладинці. Решта залежить лише від привабливості самого твору. Саме тоді ми відкрили для себе ефект «циганської пошти» – користувачі пересилають одне одному посилання і скачування продовжуються, навіть коли банери вже не крутяться. Думаю, що так само відбувається і в реальному світі, люди або діляться прочитаним, або ні, але з геть іншою швидкістю. Що в інтернеті – місяць, в офлайні – рік.

Химерне видавництво

Отриманих під час цих цікавих дослідів цифр виявилося достатньо для розрахунків. У разі, якщо ми захочемо увімкнути цю «циганську пошту» не лише для паперової книжки, яка гарантовано рано чи пізно продасться, а й для електронної, навіть захищені версії якої убезпечені від копіювання дуже умовно (до першого хакера) і розрахунок за яку є для українців актом доброї волі, ми маємо витратити на рекламу приблизно таку саму суму, яку сплатили б за виготовлення паперового накладу. Здавалося б, замкнене коло, яке розімкнулося лише тоді, коли ми геть несподівано дійшли висновку, що для того, щоб електронна книжка таки окупилася, вона повинна мати… друковану версію.

Поки ми займалися своїми цікавими дослідами, інші фахівці продовжували свої, результатом чого стало значне здешевлення цифрового друку на замовлення і можливість вписатися в психологічно прийнятну для покупця ціну, хай вона все ще залишається дещо дорожчою за «правильний», «регулярний» друк великими накладами.

Мабуть, варто піратів зробити з ворогів друзями, скориставшись їхніми можливостями вільного поширення інформації, дописавши до неї, де саме слід замовити друковану версію, їм насправді байдуже, з рекламою чи без. Заощаджуються оті бюджети на рекламу, і нехай хоч кожен 20-й читач, який ностальгує за папером, замовить книжку. А книжки друкувати саме на замовлення, невеличкими накладами, що дозволить нарешті видати молодих талановитих авторів, які вже геть засумували з кризового 2008 року, бо видавці переключилися вийнятково на перевірені імена. Головною проблемою «звичайного» плину речей у книговиданні нам видається те, що книжки і вкладені в них кошти «заморожуються» на кілька років на складі. І до того ж ніколи не можна визначити наперед, скільки саме читачів ось у цього конкретного автора.

Першою ластівкою такого, на перший погляд, химерного підходу (умовно-вільна елек­трон­на й оплачувана паперова книжка одночасно) стала книжечка Ані Гераскіної «Його звуть Міша… Або зорі в макаронах». Для цього довелося піти на певні жертви і зареєструвати видавництво для друку на замовлення. Але то таке. Головне, що «циганська пошта» таки