Днями, гуляючи із сином у рідному нашому місті Дніпрі, натрапила на цікаву бабусю років 80. Вона з радісним подивом відреагувала на те, що п’ятирічна дитина добре говорить українською.
«Раніше, — каже, — було соромно розмовляти нею. А тепер нормально, тепер українською по телевізору говорять, і по радіо. Щоправда, пишу я краще російською, українською важко». — «Вас же, мабуть, у школі вчили російською, і на роботі всю документацію нею вели, — підтримую цікаву для мене як дослідника розмову, — а українську вважали за «другий сорт». Мій знайомий фотокореспондент розповідав, що в 1970-х у Дніпропетровську, почувши від нього українську, дехто відразу ліпив зневажливий ярлик — «бидло». Боротьба з «націоналізмом» була нещадна…
Почувши слово «націоналізм», бабуся перейшла в захисну позицію: стала переконувати, що українець повинен говорити і своєю, і російською. І хоча я цілком поділяю підхід «що більше мов, то краще» (щоправда, англійську в ролі другої державної вважаю для України перспективнішою), проте виразно відчула, що співрозмовниця згортає діалог. Хоча до того уродженка козацького селища Обухівка на Дніпропетровщині охоче розповідала про себе, скаржилася, що онуки більше розмовляють російською, як і її діти… Підсвідомий страх людини радянського часу бути звинуваченою в націоналізмі зробив свою справу.
У 2003–2008 роках співробітники Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка провели цікаве дослідження. Опитали 1 тис. українців, яким у 1932–1933 роках було від одного до семи років. Одна половина тих людей провела дитинство на територіях, де був Голодомор, а друга — де не було. Результати виявили досить суттєву відмінність особистісних рис представників двох груп. Постраждалі від Голодомору були не здатні захистити себе в конфліктних ситуаціях, менш амбітні, із заниженою самооцінкою, почувалися менш задоволеними життям, виявляли схильність до депресій, фобій та психосоматичних розладів. Але найдивовижніше — жертви Голодомору меншою мірою сприймали себе як українців та патріотів.
Читайте також: Не зіпсувати свята
Відчуття «відчуженості від України та її національних інтересів» спостерігалося в 63% респондентів, які пережили Голодомор, та в 7% опитаних у контрольній групі. При цьому українофобські настанови мали так само 63% опитаних в основній групі й 3% респондентів у контрольній. Люди, які пережили Голодомор, більшою мірою сповідували радянські комуністичні цінності («не висовуватись», «бути як усі», «не бути націоналістом», вірність ідеалам «пролетарського інтернаціоналізму»), хоча для здорового глузду це бачиться дивним. Чому жертва не засуджує агресора, а навпаки, наслідує його поведінку?
Тому що між жертвою та агресором встановлюються особливі стосунки. Детально цей механізм висвітлювали американські дослідники: психіатр Френк Окберґ, психологи Ді Ґрегем, Една Ролінґз, Роберта Ріґзбі, польський психіатр Антоній Кемпінський та шведський криміналіст Нільс Бейєрут, що дав явищу назву, яку підхопили західноєвропейські та американські журналісти: «стокгольмський синдром».
Назва походить від подій у Стокгольмі, коли захоплені терористами чотири працівники банку провели в полоні кілька днів, при цьому терористи загрожували знищити їх. Після звільнення заручників виявилася несподівана річ: жертви заявили, що боялися не викрадачів, які «нічого поганого їм не зробили», а поліції. Власним коштом винаймали адвокатів для своїх кривдників, а потім товаришували з ними сім’ями. Феномен, коли жертва починає симпатизувати агресору або навіть ототожнювати себе з ним (ідентифікація з агресором), і прийнято називати «стокгольмським синдромом».
У бюлетені ФБР за 2007 рік оприлюднені результати дослідження понад 4,7 тис. випадків захоплення заручників. Ознаки «стокгольмського синдрому» зафіксовано у 27% постраждалих, решта американських потерпілих виявилися стійкими до «харизми» агресора. Висновок: не кожна людина схильна потрапляти в психологічну залежність від того, у чиїх руках опиняється її життя. Усе залежить від стійкості цієї особистості, а вона, своєю чергою, — від попереднього життєвого досвіду: пережитих людиною (особливо у дитинстві) психологічних травм, її зрілості, здатності до суб’єктних учинків та критичного мислення, від фізичного стану та від обставин самої ситуації насильства.
«ЕКОНОМІЧНІ САНКЦІЇ» XVIII–XIX СТОЛІТЬ
Що відомо про попередній, дорадянський, травматичний досвід українського суспільства? Із цим запитанням я звернулася до фахівця з історії економіки — директора Інституту економічних та суспільних досліджень імені Олександра Поля, кандидата історичних наук Володимира Панченка.
«Після падіння Київської Русі понад дві сотні років частина українських земель існувала в межах української держави під назвою Галицько-Волинське князівство. Потім ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського, пізніше — Речі Посполитої. У середині XVIІ століття на Придніпров’ї утверджується єдине на той час державне утворення з домінуванням українського етносу — Козацька Україна. Тут не було ні панства, ні кріпацтва, а козацькі податки (плата за користування землею, захищеною від загарбників) для селян не були обтяжливими», — каже дослідник.
«Після Переяславської ради влада московських царів поступово почала поширюватися й на козацькі вольності. Першим із них запровадив економічні санкції щодо українських купців, які раніше успішно торгували з Польщею, Німеччиною та Сходом, Пьотр Алєксєєвіч. У 1701 році він заборонив возити до балтійських портів (Риги, Данцига й Кенігсберга) низку продуктів, що їх виробляли українці. Відтепер наші товари дозволялося експортувати лише через далекий Архангельськ, куди дістатися можна було тільки взимку, коли замерзали болота.
Читайте також: Скидаючи чуже вбрання
Своєю чергою, до України заборонялося ввозити закордонні панчохи, золоті й срібні нитки, дорогі шовкові тканини, цукор, фарби, полотно, тютюн, бо в Росії централізовано засновувалися фабрики з виготовлення такої продукції, яким треба було забезпечити ринок збуту. Це, зокрема, призводило до підпорядкування українського купецтва російському, яке мало доступ до дешевого та якісного імпорту й виступало посередником (напрошується паралель із тим, як у 1970–1980‑х українці їздили до Ленінграда й Москви купувати хороші речі та дефіцитні продукти). На українсько-російському кордоні запровадили додаткове мито на користь царської скарбниці… Тобто системні викачки з українського бюджету до Росії починалися вже тоді, але ще не було створено «газотранспортної системи» і керувати нами не було так просто», — вважає історик-економіст.
«Не легше жилося й українським селянам. Те, що їхні предки віками мешкали на цих теренах, нікого не цікавило, якщо польському магнатові (за панування Речі Посполитої) чи російському поміщику (після зруйнування Запорізької Січі) сподобався той чи той клаптик землі. «Де документи, які засвідчують, що це твоя земля?» А які документи в козака чи селянина, якщо в давнину діяло право займанщини: хто перший тут «сів» і платить податки, той і господар? Селяни втрачали землю, перетворювалися на підданих, а від часів Єкатєріни ІІ і на кріпаків… Сотні років життя без підтримки національної держави, коли ніхто не гарантував твоїх прав і свобод, а зробити кар’єру можна було лише за умови вірнопідданості, не сприяли формуванню стійкої національної ідентичності».
ЧОТИРИ КРОКИ ВІД УКРАЇНЦЯ ДО УКРАЇНОФОБА
Виникненню «стокгольмського синдрому» сприяють ті самі обставини, що й функціонуванню технологій «промивання мізків», використовуваних у тоталітарних сектах. Насамперед це контроль інформації. З одного боку, він досягається ізоляцією жертви від контактів з адептами інших релігійних учень та носіями інших поглядів (навіть якщо це родичі, друзі) на період, поки жертва «зміцніє у вірі». Із другого — відбувається навіювання. Найуспішніше «правильна» інформація сприймається, коли людина перебуває у зміненому стані свідомості: або чогось боїться (наприклад, демонів-спокусників, смерті, настання Апокаліпсису, покарання за «гріхи»), або має заборону на задоволення первинних потреб (виснажливий піст, недосипання через нічні молитви, фізичні тортури для «спокутування гріхів», вимушене сексуальне утримання тощо).
У роки Голодомору люди масово перебували в стані звуженої свідомості через виснаження організму та фізичні муки (ноги набрякали, шкіра тріскалася, шлункові соки роз’їдали внутрішні органи). Ні про що, крім їжі, селяни в такому стані думати не могли, але будь-яка інформація, пов’язана з харчами (про «гнізда націоналістів» у сільськогосподарському секторі, «куркулів», які ховають хліб), пробуджувала в них інтерес. Порівняти ці ідеологічні «вливання» з неоднозначними подіями власного життя більшість голодуючих не мала душевних сил.
Одним із ключових чинників формування «стокгольмського синдрому» є сподівання жертви на можливість домовитися з агресором, знайти з ним точки порозуміння. «Людина, яка отримує добро від того, від кого очікує зла, відчуває себе більш зобов’язаною перед цим благодійником», — таке спостереження свого часу зробив Нікколо Макіавеллі. Якщо злочинець раптом виявляє трохи доброти (дає склянку води, не розстрілює, коли пообіцяв убити), в очах жертви цей вчинок набуває гігантських масштабів — це соломинка, за яку можна вхопитися. Маленька доброта від агресора в умовах, коли твоє життя перебуває в його руках, сприймається з неадекватною вдячністю, бо дає надію на виживання.
Читайте також: Недоперемога
Психодинаміка засвоєння жертвою «логіки» агресора має такий вигляд. Отримавши сигнал у вигляді «маленької доброти», жертва зосереджується на позитивних рисах свого мучителя, намагається збагнути його систему цінностей та потреби. В умовах загрози життю стимул до такого пізнання дуже великий, а страх обмежує можливості раціональної оцінки. Тому «переливання» чужих цінностей відбувається швидко, некритично й непомітно для жертви. Невдовзі вона починає розуміти, чому злочинець ненавидить поліцію або її рідних — людей, які намагаються звільнити її від влади кривдника. Сприймаючи світ (і себе в ньому) очима агресора, жертва починає вважати, що зловживання стосовно неї «заслужені», у неї виникає відчуття провини, злість на себе тощо. Відомо, що навіть після ув’язнення або смерті агресора жертва може зберігати його систему цінностей або окремі її елементи.
Отже, у «сухому залишку» маємо чотири умови, які сприяють формуванню «стокгольмського синдрому» і про які пишуть усі сучасні дослідники цього явища. Ось вони:
1) загроза фізичному та психологічному виживанню;
2) маленька доброта, яку виявляє агресор;
3) ізоляція жертви (фізична, наприклад загороджувальні загони навколо голодуючих сіл, та інформаційна);
4) сприймання дійсності «очима агресора», тобто засвоєння «правильної» інформації, яку він транслює.
Часом дослідників Голодомору дивує, що люди, які пережили жахіття 1932–1933 років, ішли потім воювати «за Сталіна» й помирали героями на фронтах. Що після смерті останнього українці (й ті, хто постраждав від організованого ним штучного голоду, теж!) плакали й не уявляли собі, як їм після цього жити. Моя знайома студентка-історик із подивом аналізувала долю своєї бабусі Тетяни Максименко (дівоче Скубій) 1922 р. н. із села Бурімка Семенівського району Полтавської області. У Тетяни Захарівни, за її власними свідченнями, під час голоду померли батьки, двоє братів та вісім сестер. Через це дівчина виховувалася в дитячому будинку, де на стіні в її кімнаті висіли портрети «товаріщєй» Лєніна та Сталіна, які нібито піклуються про неї. Сприйнявши «доброту» агресора, жіночка все життя дякувала радянській владі, а смерть «вождя» сприйняла як особисте горе.
І це стосується не лише голоду 1933-го. У моєму архіві зберігаються копії щоденника вчителя Олександра Солоного 1911 р. н. із села Кринички Дніпропетровської області. У голодному 1921 році Олександр Євменович утратив батька, матір та старшого брата Федора. У щоденнику він із вражаючою безпосередністю описує свої дитячі відчуття радості й вдячності урядові, коли нарешті його людська базова потреба в їжі була задоволена:
«Держава при Лєніні тисячі людей врятувала від голоду. Ми харчувалися у відкритій для нас, голодних дітей, їдальні… Вже слово «ура» глибоко увійшло в наші дитячі душі — серця — у нашу пам’ять. Всім дітям села Кринички, як дітям всього радянського народу, із державної їдальні видавали солодку рисову молочну кашу й ароматну солодку каву. А хліб білий-білий. Хліб міцно кожний з нас держить у руках і з радістю їмо-поїдаємо до крихти. Це нас Лєнін годував, зберіг від жорстокого голоду… І ми давали дитячу клятву — всім нам бути завжди самовідданими нашій комуністичній партії, уряду, Лєніну, народу за турботу».
Якби не грабіжницька лєнінська політика «військового комунізму», введена після захоплення більшовиками України, подолати наслідки посухи було б легше. І не такими страшними були б жертви. Але звідки десятирічна дитина в Радянському Союзі могла про це дізнатися?
Контроль інформації відігравав важливу роль навіть у родинах. Якщо батьки усвідомлювали справжні причини голоду й розповідали про це дитині, попереджаючи, що на вулиці такі речі озвучувати не слід, то любов до вождя та комуністичної партії в неї не розвивалася. Якщо ж батьки самі повірили в непогрішність вождя або боялися репресій у випадку, якщо малеча комусь розпатякає крамольні думки, то… діти виростали в інформаційній ізоляції, сприймаючи події геноциду «очима агресора». Класичний приклад — формування світоглядної парадигми історика-комуніста Валерія Солдатенка, який за Януковича очолював Інститут нацпам’яті.
У 1933-му мамі пана Валерія, як він сам розповідав в одному з інтерв’ю, було вісім років. Вона жила з батьками у Вінниці. Спочатку від голоду загинула її мати. Уражений дистрофією батько повіз знесилену дитину на Донбас, де, як він чув, жилося легше. Виконавши останній свій задум, на станції Краматорськ дідусь пана Валерія помер. Дівчину, яка вже не трималася на ногах, забрали до дитячого будинку, де вона вижила. Вижила завдяки піклуванню влади, яка знищила її батьків. Осиротіле дівча перейнялося вдячністю до нового режиму.
«Про 33-й завжди згадувала з глибокою тугою, невгасимим болем, однак ніколи зі злістю, ненавистю (хай абстрактною) до винуватців її тяжкої долі, — розповіда є історик. — Можливо, серед уроків людяності (і, безумовно, ідеологічних теж. — Авт.), які я пізнав упродовж свого життя, ті, мамині, були не просто хронологічно першими, а й найфундаментальнішими, визначальними». Це приклад побутової передачі спотвореної історичної пам’яті та історичної травми від одного покоління до іншого.
НЕПЕВНІ 1970-ТІ
Дехто схильний вважати, що хрущовська «відлига» 1960-х та брєжнєвські 1970-ті, коли «садили», але тихенько й масово не вбивали, були роками поступової гуманізації радянської тоталітарної машини та переходу до демократії. Мовляв, якби не Ґорбачов із його «перебудовою», СРСР не розвалився б, а потроху еволюціонував би до статусу цивілізованої країни зі справжнім верховенством права та культом вільної особистості. При цьому вважається, що «затишшя» 1960–1970-х було результатом гармонізації суспільства, вирішення соціальних конфліктів та культурного розквіту.
Читайте також: …що все не намарне
Але про нездоровий стан травмованого Голодомором і репресіями суспільства свідчило масове поширення крадіжок на державних підприємствах, починаючи від канцелярських товарів, кількох грамів спирту, призначеного для протирання обладнання, пакета цукерок чи «палички» ковбаси й закінчуючи камазними нормами зерна, цегли, металу тощо. Ледь не кожен вважав за обов’язок поцупити в держави що-небудь, бо «все ж навкруг колгоспне — значить усе моє». Логічним продовженням цього явища дехто з дослідників вважає корупцію 1990-х. Це було наслідком травми від розкуркулення та реквізиції («усуспільнення») майна в 1930-х, коли люди почувалися пограбованими та підсвідомо бажали помститися кривдникові (державі). Серед джерел цієї побутової й адміністративної клептоманії досвід Голодомору. У ті страшні роки від уміння хитро приховати харчі від «червоної мітли» (так називали комуністів-реквізиторів), поцупити качан кукурудзи з колгоспної комори або й просто відібрати хлібину в ні в чому не винної людини, яка заробила її чесною працею, часом залежало життя своє, дітей, рідних… Це навички виживання, які глибоко закарбовуються в підсвідомості й ніколи не зникають безслідно.
Іншим боком тієї проблеми був страх представників партійної номенклатури втратити доступ до спецрозподільників, лікарень, санаторіїв та інших благ. А раптом знову Голодомор? За будь-яку ціну треба залишатися в партії, Бог із нею, з рідною мовою, я промовчу, якщо мені щось не подобається, зате я буду в безпеці…
У 1970–1980-х вітчизняні дослідники спостерігали небачену в традиційному українському суспільстві епідемію алкоголізму, наркоманії та суїцидів. До речі, відкритою для дослідників статистика суїцидів стала лише із середини 1980-х, на той час кількість самогубств у СРСР сягала 29,7 на 100 тис. населення. Найвищий рівень суїцидів та алкоголізації спостерігався на Сході України, де експеримент із виведення радянської людини просунувся далі, ніж у західних регіонах.
Чим відрізняється українська людина, наприклад селянин, добільшовицької доби від радянської людини? Вмінням бути господарем свого життя, вірою в ефективність власної дії, праці. Так, наприклад, свідок Голодомору Павло Леонтійович Машовець із Києва описує, як його дід, маючи в руках лише граблі та лопату, створив потужне господарство, яке потім зруйнували більшовики. Масштаби голоду віднімали в людей віру в можливість щось змінити власними діями. «Думки, що я нічого не можу зробити, що мільйони людей гинуть від голоду, що це стихія, привели мене до повного відчаю», — наводить слова свідка тих подій психолог Любов Найдьонова.
Типова ситуація 1933-го: на очах у батька гинуть голодною смертю його діти, а він нічого не здатен вдіяти. Чи може він поважати себе після цього? Навчена безпорадність — так називається поведінка людини, яка внаслідок травматичних світоглядних змін перестає бачити свої реальні шанси на успішну дію та самореалізацію. Навчена безпорадність породжує корупцію, бо людина апріорі почувається нездатною протидіяти насильству. Навчена безпорадність породжує безробіття та зловживання з боку керівництва підприємств, бо працівник із «психологією жертви», навіть маючи високу кваліфікацію, не вірить у свою здатність самостійно знайти нову хорошу роботу. Навчена безпорадність породжує відчай, алкоголізм, наркоманію, самогубства…
Читайте також: За червоною лінією
Дуже непростими були в 1970-х міжнаціональні відносини. Наслідки русифікаторської політики того часу спостерігаємо й сьогодні. Жіночка років 60 з гаком, запитавши мене про щось, знизує плечима: «Ой, я по украински не понимаю. Я из России приехала». При цьому з’ясовується, що в Україні вона живе вже понад 40 років… Що за дивна нездатність «русскіх» до навчання? Інший приклад. Тролейбус, у якому я їхала, поламався. Пересідаю в наступний і починаю шукати квиток, щоб пред’явити його новій кондукторці. Одна з пенсіонерок, яка сидить поруч, напівжартома досить голосно радить кондукторці: «Нехай бандерівка заплатить двічі». Вона явно очікувала, що пасажири схвально відреагують на жарт, але ніхто не засміявся. Я вголос дивуюся, чому це я бандерівка. «А як же? У мене чоловік із Вінниці, я знаю вашу вимову: маю йти, маю робити…» Я ще більше дивуюся, бо таких слів не казала та й узагалі вони мені не властиві. Але тут мене шалено здивували інші пасажири тролейбуса, які одностайно піднялися на мій захист. «Чого ти за нього вийшла, якщо не любиш бандерівців?» — поцікавилася інша пенсіонерка. «А ми в Дніпрі тут усі бандерівці», — підхопився могутній сивий чоловік… Треба було бачити вираз очей нелюбительки бандерівців — повний когнітивний дисонанс.
Це було навесні 2015-го, після Євромайдану…
МІСІЯ
А восени 2013-го все було зовсім інакше. Був грудень. Я ішла Хрещатиком із презентації своєї книжки «По той бік себе: соціально-психологічні наслідки Голодомору та сталінського терору», ішла крізь натовп людей із жовто-блакитними стрічками та стрічками Євросоюзу. Щойно, посилаючись на фахівців, розповідала в аудиторії, що травма геноцидом за три-чотири покоління поступово сходить нанівець, і намагалася сама в це повірити. Сповнена вражень від спілкування з іншими дослідниками, навіть не усвідомила в той момент, що ці люди навколо мене роблять те, про що я кілька хвилин тому розповідала в майбутньому часі…
У середині березня минулого року я провела опитування серед мітингувальників на площах Дніпропетровська щодо того, як, на їхню думку, події Євромайдану вплинули на українців. (Якщо хтось не знає, у Дніпрі люди також виходили на вулиці, а 2 березня біля Дніпропетровської ОДА зібралося щонайменше 15 тис. мешканців міста, які протестували проти окупації Криму.) Більшість людей говорили про почуття гордості від того, що вони українці, про зростання колективної самооцінки, про згуртування раніше розпорошеного українського суспільства, про подолання громадянами страху дії (та подолання зневіри в ефективності власної дії), страху перед владою та бажання її контролювати, про зміну ставлення до Росії тих громадян, які раніше були її сліпими прихильниками.
Звичайно, це не привід для бездіяльного оптимізму, який запанував після революції 2004-го. Економічні реформи відбуваються мляво. Відчутні для гаманця неуспіхи влади в економіці вже змусили деяких равликів ідентичності знову заховати свої ріжки. Але це життя. Два кроки вперед, один назад, три вперед… Головне, що після Євромайдану та внаслідок війни з Росією нас, свідомих, активних українців, побільшало. Переважно це і є представники третього-четвертого поколінь постраждалих від геноциду. Пройшовши через Євромайдан (я кажу не лише про безпосередніх учасників збройного протистояння, а й про тих, хто в найстрашніші хвилини жив онлайн, співчував, допомагав), ці молоді люди здолали комплекс навченої безпорадності, побороли предківські страхи, перестали боятися бути собою, показувати свої таланти, відчули себе господарями власних доль, пізнали радість дії та взаємодії, справедливої боротьби та перемоги…
І тепер вони мають місію. Облаштувати своє життя в справедливості. Навчитися бути успішними та щасливими тут і тепер, у своєму (а не чийомусь майбутньому) житті. І передати життєвий сценарій бійця-переможця своїм дітям. Лише тоді «прокляття» геноциду буде подолано. І наше минуле нас відпустить.