Антисемітизм не зник. Цілком очевидно, що нині він, навпаки, міцніє. Процвітає скрізь, де є місце для теорії змови та фейкових новин, із легкістю перетворюючи свою мішень на цапа-відбувайла, оскільки таким звинуваченням сприяє тривала традиція. Про це в своїй авторській колонці для Тижня пише професор паризької Вищої школи соціальних наук (EHESS) Мішель В’євйорка.
Проте, зауважує він, кожна країна має власну мозаїку.
«Скажімо, у Східній Європі антисемітизм той самий, що існував до Другої світової війни, він ніяк не співвідноситься з ісламізмом чи ісламом та не заважає, скажімо, польському або угорському урядам підтримувати добрі відносини з державою Ізраїль. Цей антисемітизм засадничо не є антисіоністським і, врешті, набагато ближчий до нацистської та неонацистської тематики, із якої він запозичує частину своєї риторики та образів. У Сполучених Штатах він виявляє себе в середовищі білого населення, що лестить популістському дискурсу нинішньої влади. А також чорношкірого, де побутує нічим не підтверджене переконання, нібито «євреї» відігравали вирішальну роль у запровадженні рабовласництва. Антисемітизм можна побачити й у євангелістів, які буває сповідують ненависть до євреїв, водночас енергійно підтримуючи державу Ізраїль», – пише він.
Отже, наголошує він, модерний антисемітизм стосується двох різних середовищ, але не їх самих. Він глобальний та міцніє скрізь, попри те що в різних державах набуває глибоко відмінних форм. Боротися з ним означає визнати цю розмаїтість. Це також потребує здатності чітко формулювати національну політику та гуртувати людей, щоб спільно діяти на європейському та міжнародному рівні.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»