Свого керівника МІП отримало 2 грудня 2014-го, коли Верховна Рада проголосувала за коаліційний Кабмін. Серед уже відомих структур значилося Міністерство інформаційної політики, очільником якого став Юрій Стець, колишній генеральний продюсер «5 каналу» та кум президента Петра Порошенка. Жодних обговорень щодо кандидатур, а тим паче необхідності створення нових міністерств перед цим не проводили.
Міжнародна спільнота зустріла нові призначення обережно, застерігаючи Україну від заснування міністерства пропаганди. Так, в ОБСЄ заявили, що створення Мінінформполітики становить загрозу свободі медіа і це «не є способом протистояння пропаганді». Human Rights Watch у своїй заяві наголосили, що «найкраща реакція на пропаганду — це не пропаганда у зворотний бік, а чесність». Проте, як засвідчили подальші події, збутися цим побоюванням не судилося.
Частину ініціатив покладених на МІП вже успішно реалізовували від початку анексії Криму, що, зважаючи на обставини, доволі очікувано. Адже 2014-го влада в Україні намагалася вирішувати проблеми на всіх фронтах. На допомогу їй прийшли волонтери. Саме вони почали боротися з неправдивими новинами, запустивши проект StopFake. У перші дні свого існування відвідуваність ресурсу була 50–70 тис. переглядів на добу. Активісти обрали стратегію оборони й замість того, щоб нападати на агресора, взялися розвінчувати його міфи про Україну. На практиці це мало такий вигляд: неправдиві повідомлення російських медіа та держструктур перевірялися на достовірність і в результаті спростовувалися за допомогою реальних фактів. На сьогодні команда проекту налічує 27 осіб, матеріали виходять десятьма мовами. За весь час існування активісти підготували понад тисячу спростувань фейкових новин із-за північного кордону. Зважаючи на цитованість іноземними ЗМІ, ініціативу можна назвати доволі успішною.
Читайте також: У Мінінформполітики назвали Топ-5 брехливих тез росіян на суді в Гаазі
Разом зі StopFake з’явився проект InformNapalm, метою якого було інформувати аудиторію про російську агресію в Україні. Відомий на широкий загал своїми розслідуваннями на тему російської присутності на Донбасі. На відміну від StopFake активісти з InformNapalm долучилися до кібервійни з РФ. До заслуг можна зарахувати злам низки пропагандистських ресурсів, оприлюднення даних із серверів Міноборони РФ та пошти Владіслава Суркова, яку встигли охрестити Surkov Leaks. Інформацію активістів Україна регулярно використовує для доведення фактів участі РФ у збройній агресії проти України.
Що ж до телеканалів, то в серпні 2014-го «1+1 медіа» запустив канал іномовлення Ukraine Today. Гендиректор телеканалу Тетяна Пушнова розповідала журналістам, що вже після створення Мінінформполітики намагалася домовитися про співпрацю та спільні проекти, проте держвідомство на це не погодилося. А Ukraine Today згодом перебрався в інтернет.
Якщо ж говорити про відновлення українського мовлення на Донбасі та в Криму, то в Міністерстві інформполітики кілька разів звітували про певні успіхи на цій ниві. Зокрема, 2015-го в Стеця заявляли про відновлення трансляції низки наших телеканалів у Донецьку. Щоправда, підтвердити ці слова на місці виявилося доволі складно. Так, мешканці довколишніх міст і 2015-го, і 2016-го скаржилися авторові цих рядків на серйозні проблеми з прийомом українських телеканалів, скажімо, у тій самій Авдіївці чи Красногорівці. Лишається сподіватися, що ситуація покращилася з відновленням телевізійної вежі на горі Карачун у Слов’янську, яку, до речі, МІП записало до своїх торішніх успіхів.
Мінінформполітики, своєю чергою, більше запам’яталося широкому загалу одіозними ініціативами. Так, у лютому 2015-го відомство фактично створило армію ботів, назвавши проект «інформаційними військами». За задумом, кожен українець мав змогу долучитися до проекту, зареєструвавшись на відповідному сайті. Далі він отримував завдання, які зобов’язувався виконувати заради боротьби з інформаційним агресором. Декларована мета — донесення правдивої інформації та розвінчання фейкових новин. Проте якщо переглянути «антифейковий» розділ порталу, то можна помітити, що часом ресурс не нехтує використанням пропагандистської лексики в стилі Кісєльова, що, своєю чергою, викликає підозри до подаваної інформації.
Цікавішою виявилася історія із запуском іномовлення. Так, у лютому 2015-го Юрій Стець заявив про створення телеканалу Ukraine Tomorrow. Його роботу планували організувати на базі проекту БТБ Сергія Арбузова, телеканалу, який свого часу запускав Національний банк України. Стець мав намір використати потужності наявного медіа для розвитку іномовлення. Фінансувати проект мали коштом ДТРК «Всесвітня служба «Українське телебачення та радіомовлення». Але Стець одразу зауважив: грошей не вистачить, тому очікувалося, що фінансову підтримку надаватимуть західні партнери. Однак виник казус. Виявилося, що назву Ukraine Tomorrow уже зареєстрував за собою Дмитро Фірташ, а точніше підконтрольна йому міжнародна група компаній Group DF. Реєстрація бренда діятиме до 2025 року, відтак Мінінформполітики довелося готувати наступний проект.
Новий телеканал дістав назву UATV. Фактично ж мультимедійна платформа проекту запрацювала з жовтня 2015-го. Втім, від початку він функціонував лише українською та російською мовами, що доволі дивно, зважаючи на декларовану мету «забезпечення доступу іноземної аудиторії до об’єктивної, актуальної та повної інформації про події в Україні». Щодо успішності проекту також виникає низка сумнівів. Так, якщо зайти на офіційну сторінку телеканалу в YouTube, можна помітити, що кількість переглядів прямих ефірів заледве дотягує до десятка. Перегляди ж окремих відео набирають аудиторію в кількасот осіб. Кількість підписників також доволі скромна — 2,8 тис. в основної сторінки.
Читайте також: In time проти «української пропаганди» За російську?
Причин тут може бути кілька: недостатність фінансування, обмеженість ресурсу, недостатня кваліфікація кадрів, проблеми із законодавством тощо. Але якщо вірити моніторингу Рахункової палати від 8 листопада 2016-го, то виникають питання до менеджменту. Так, у своєму звіті РП констатувала брак об’єктивної інформації про Україну у світовому інформпросторі, брак єдиної державної інформаційно-комунікаційної політики, нерезультативне та неекономне використання бюджетних коштів, відсутність детальних розрахунків та економічних обґрунтувань тощо. Також Рахункова палата зауважила, що в проекту іномовлення на момент проведення аудиту не було не те що стратегічного плану розвитку, а навіть державної реєстрації. Телепрограми виробляли без будь-якої програмної концепції мовлення.
На цьому проблеми не закінчувалися. Перевірка встановила, що згідно з контрактом на 2016 рік обсяги власного мовлення телеканалу становили 15 хв на добу. Ефір забивали повторами телепередач — від 33 до 39 разів (за який проміжок часу рахували повтори, не вказується. — Ред.) Також використовували застарілий архівний матеріал, що, на думку Рахункової палати, не сприяло зростанню аудиторії телеканалу. Крім того, відповідно до закону про іномовлення 50% контенту мало б бути англомовним, проте у 2016-му ситуація була катастрофічна: перші півроку контент існував лише українською та російською мовами з додаванням англійських субтитрів. Окрім того, Рахункова палата виявила, що виробництво програм не оформлювали документально. Відтак можна говорити про непрозоре освоєння виділених коштів.
«Обсяги виробництва телепрограм ДТРК УТР визначала довільно, без необхідних розрахунків та обґрунтувань. Як наслідок — планові річні обсяги виробництва завищені на 21 885 год, а середня вартість 1 год виробництва телепрограм — ушестеро. Через відсутність у міністерстві планової служби його потреби в державному фінансуванні не були належним чином документально обґрунтовані та оформлені. Зокрема, запит на 2016 рік щодо збільшення бюджетних призначень на здійснення реформи державного іномовлення на суму 332,8 млн грн не обґрунтовано відповідними розрахунками», — йдеться у звіті Рахункової палати.
Також аудитори зауважили, що штат Мінінформполітики у 29 осіб не дає йому змоги реалізовувати свої зобов’язання. До того ж штатна чисельність працівників затверджена без обґрунтування.
Певно, чи не єдиним успішним і відомим проектом міністерства можна назвати Embedded journalism, застосований свого часу США в Іраку. У теорії, журналісти, маючи низку документів, можуть підписати контракт із Міноборони, після чого їх прикріплюють до певних військових підрозділів, із якими вони працюватимуть упродовж тижня. Але на практиці виникла низка проблем, пов’язаних, зокрема, з медичним страхуванням і якісними спеціалізованими тренінгами. Попервах вітчизняні компанії відмовлялися страхувати журналістів. Згодом ситуацію вирішили, але цінник за тиждень такої роботи міг перевищити 10 тис. грн, суму, яку в українських умовах відбити майже нереально. Відтак можна говорити, що він більше орієнтований на західні ЗМІ.
Читайте також: Інформаційна політика «ДНР»: гра в імітацію
Також до успіхів можна зарахувати ухвалення Доктрини інформаційної безпеки, підписаної Порошенком 25 лютого. Оскільки саме відомство Стеця відповідало за її розробку, у результаті МІП дістало низку зобов’язань, як-от моніторинг ЗМІ для виявлення забороненої інформації, моніторинг загроз національним інтересам в інформаційній сфері, формування пріоритетів інформполітики та контроль їх реалізації, кризові комунікації, вироблення та запровадження стратегії інформзабезпечення реінтеграції окупованих територій тощо. Фактично за два роки існування перед Мінінформполітики постала низка завдань, за виконання яких воно зобов’язане відповідати.
Проте питання доцільності Мінінформполітики досі відкрите. Оскільки, як показали попередні роки, його функції цілком можуть якісно виконувати або інші державні структури, або, як уже повелося, волонтери. Держава очікувано намагалася і намагається відреагувати на зовнішню інформаційну загрозу вже звичними для себе методами, як-от створення окремих міністерств замість координації роботи вже наявних і підвищення їхньої мобільності. Як наслідок — заслуги таких структур в інформаційній війні та протидії агресії і зараз викликають сумніви.