Напередодні оголошення Нобелівки, 4-го жовтня, ввечері я запалила свічку і поставила її на балконі. Цей обряд я проводжу щоразу, коли дуже треба, аби щось сталося. Або, навпаки, чогось не відбулося. Свічка під назвою «Дощ у Карпатах» пахнула пряним листям і мала убезпечити літературний процес від Нобелівки хорошому російському письменнику (чи радше письменниці). І хай мої побоювання чимало авторів не розділяють, гадаю, краще запалити свічку, аніж потім шкодувати – так, я справді вірю у сили українських свічок більше, ніж у мудрість європейських інтелектуалів. Втім, 5 жовтня не принесло прикрих сюрпризів: нагороду дістав норвежець Йон Фоссе «за новаторські п’єси та прозу, які дають голос невимовному». Чому саме Фоссе, за що його люблять (майже) всі і що це означає для літературного процесу – далі.
Молода Нобелівка. Так, хтось із читачів тут скептично всміхнеться, але для Нобелівської премії письменник 64 років – то майже початківець. Історія знає і молодших лауреатів, Редьярд Кіплінґ свою нагороду здобув у 41, але коли то було. Втім, доробок Фоссе не такийуже й малий, в літпроцесі він від початку 80-х і тримається доволі рівно. Не зникав від людей, як Пінчон, не ховався, довгих перерв між романами, як Донна Тартт, не робить.
Визначний драматург. Якби серед усіх амплуа Йона Фоссе треба обрати щось одне, варто було б лишити драматурга. «Найпопулярніший європейський драматург», – як зазначено у статті видання The Independent. Щоправда, далі там зізнання: увесь світ любить п’єси Фоссе, а от у Британії їх вважають «дратівливими головоломками, що пропонують замалу винагороду». Не знаю, як для вас, а для мене «дратівлива головоломка» – це радше комплімент тексту. Фоссе вдумливий, сильний автор, що працює у драмі не лише зі словом, а, як він сам каже, «із паузою, перервою». Його п’єси – це чергування слів і мовчання, ритмічний подих на сцені. Не помічаєш, як починаєш дихати з автором в унісон.
Універсальний гравець. Як і нобеліат 2019 року Петер Гандке, Фоссе – з універсальних авторів. Він пише романи, п’єси, есеїстику, тексти для дітей. Обережно висуну припущення, що після автора чи авторки, що спеціалізується на певному типі текстів, журі звертає увагу на більш універсальних митців. Тож логічно, що після французки Анні Ерно, від якої всі чекають лаконічного автофікшну, під прожектором опиняється норвежець-універсал Фоссе.
Читайте також: 2-9 жовтня оголосять нових Нобелівських лауреатів
Митець про митців. Можливо, найвідоміші тексти Фоссе – романи «Меланхолія І» і «Меланхолія ІІ», в яких ідеться про норвезького художника ХІХ століття Ларса Гертервіґа. Гертервіґ вчиться у Дюссельдорфі, кохає, пише пейзажі, ніби підсвічені внутрішнім світлом, переживає психічний зрив, бачить галюцинації, опиняється у божевільні, планує втечу, помирає – типовий набір джентльмена-модерніста. Втім, тут не так важливо, про що написано, як те, як саме це зроблено: обираючи потік свідомості, автор не нашаровує складні підрядні конструкції, насичені рідкісними словами, а обмежує лексику персонажа, що викликає досить дивне відчуття – ніби з тобою плутано говорить дитина. Водночас теми аж ніяк не дитячі: потужне еротичне бажання, хвороблива фіксація на юній дівчині – усе це перемішується із темою мистецтва. Персонаж ніби намагається віднайти мову, але вона повсякчас вислизає, думка кружляє замкненим колом, і наприкінці немає просвіту. За романом поставив оперу австрійський композитор Георг Фрідріх Гаас: так діалог візуального і словесного мистецтва дістав логічне продовження у музиці. Справді, у тексті, як стверджують критики, можна виокремити коду, як у музичному творі. Продовженням роману стала «Меланхолія ІІ», дія в якій відбувається вже після смерті Гертервіґа.
Автор, що працює із ритмікою тексту. В іншому відомому творі «Ранок і вечір» Фоссе описує життя рибалки Йоганнеса. Здавалося б, маємо традиційний роман виховання: у першій частині батько чекає народження сина Йоганнеса, що має стати рибалкою. А в другій уже літній Йоганнес (той Йоганнес? містичний двійник? – лишу це вирішувати читачеві) згадує про своє життя рибалки: як він дружив, продавав крабів, зустрів майбутню дружину Ерну – ні, це не рівноцінні події! – і ось йому лишилося кілька сповнених галюцинацій годин. Ритмічна проза заколисує, гіпнотизує, заворожує – і ось ти вже стоїш поруч із Пітом, ліпшим другом Йоганнеса, на набережній. Ще один постійний прийом Фоссових текстів – повторення: репліки кружляють текстом, виринаючи в інших розділах і створюючи відчуття дежавю.
Вдумливий есеїст. У своїх есеях Фоссе продовжує тему мистецтва, зокрема літератури. У творі «Від говоріння через показування до письма» автор стверджує, що письмо, на відміну від промовляння, не пов’язане із соціальною взаємодією, не має на меті розважити. Це «спілкування лише із собою», що Йон порівнює із «каменем чи тріщиною в стіні» — відчули присмак Норвегії, правда? 🙂
Літературознавець, що аналізує мову. Перше, що варто знати про Фоссе у цьому контексті: він пише новонорвезькою (нюношк), однією з двох письмових форм сучасної літературної норвезької мови. І нюношк використовує лише 13% норвежців, решта обирає букмол. Друге: есеїстика Фоссе суттєво відрізняється від романістики, як за характером, так і тоном: якщо в есеях він обирає позицію спостерігача, відсторонений погляд на мистецтво, спробу проаналізувати теперішній стан речей, подати читачеві зріз на прозорому предметному скельці, то романи автора позачасові. У «Гностичних есеях» він продовжує тему мови: «Оповідач – це ритор, письменник – антиритор… Лише персонаж, у якого немає мови, вільний. Відсутність мови означає відсутність розрізнення». Ідея розрізнення відсилає до лаканівського différance і лакун, проміжків, що можуть бути важливішими за слова. Однак, на відміну від більшості постмодерністів, Фоссе відчуває щемливу тугу за втраченою єдністю і сподівається, що література здатна її відновити: «У певному сенсі активне писання має постійно відновлювати прагнення того, що позбавлене відмінності, божественного, і в хороших романах ви можете помітити щось подібне».
Читайте також: Чому не Жадан. За що Нобеля з літератури отримала Анні Ерно
Письменник традиції. Серед авторів, яких можна назвати літературними батьками Фоссе, нобелівський комітет згадав Семюеля Беккета, Георга Тракла і Франца Кафку. Я б також додала нобеліатку Луїз Ґлік: і Ґлік, і Фоссе зачіпають універсальні теми, те, що хвилює читачів, і водночас не бояться оголюватися в письмі. Можливо, такий ефект дає повернення до чистого слова, не перевантаженого декораціями, ніби вимовленого дитиною, що відкриває для себе світ. Це називають «Фоссовим мінімалізмом», який часто порівнюють із літургійним дійством.
Визнаний автор. За версію видання «The Telegraph», Фоссе ділить 83-ю сходинку в топ-100 живих геніїв – і це про визнаність не лише серед критиків, а й серед широких читацьких кіл.
Дізнавшись про найвищу літературну нагороду, Фоссе сказав, що «приголомшений і дещо наляканий» перемогою, яка винагородила його працю, «що насамперед прагне бути літературою, без жодних інших міркувань».
Скромний мінімаліст Фоссе, який ще чимало напише.